ГЕС на річці-невеличці

      Терміном «мала гідроенергетика» прийнято називати сукупність невеликих ГЕС, які працюють на малих та середніх річках.  Але якщо підійти з іншого боку і глянути на масштаби в цілому, то так звана «мала» гідроенергетика потенційно може не лише тягатися з «великою», а й випереджати її за сукупним показником виробленої електроенергії. А вже разом вони здатні відчутно потіснити на ринку головних конкурентів, які працюють на ядерному та звичайному паливі, а найперш — на природному газі.

Українські парадокси

      Яскравим прикладом тут є Китай. Чи відомо вам, скільки в цій азіатській країні діє малих гідроелектростанцій? Цифра на перший погляд здається неймовірною: понад 90 тисяч. До 20 відсотків потреби країни в електриці покривається за рахунок енергії річок. Скептик, звичайно, може заперечити: зверніть, мовляв, увагу на географічні розміри Китаю. Що ж, давайте перемістимося ближче — до Австрії, яка територіально у вісім разів менша, ніж Україна. Так от, на річках маленької Австрії працює 40 тисяч малих ГЕС. Разом з іншими відновлюваними джерелами енергії (вітровими, сонячними тощо) їхня частка в генеруючих потужностях країни перевищує 70 відсотків. У сусідній Німеччині працює 30 тисяч малих ГЕС. (Слід зазначити, що ці порівняння до певної міри розмиті, бо у світі не існує єдиного критерію для визначення поняття «мала гідроелектростанція». Наприклад, у США такими вважаються станції, що мають встановлену потужність менше 30 тис. кВт, у Великій Британії — менше 5 тис. кВт. Україна обрала золоту середину, провівши розподільну лінію на позначці 20 тис. кВт.)

      Який вигляд має в такому гідроенергетичному товаристві Україна? Сказати «дуже скромно» — все одно, що нічого не сказати. За офіційними даними, станом на 1 травня 2005 року в нас працювало... 65 малих ГЕС, здатних виробляти від 378 до 395 млн. кВт-год. електроенергії залежно від погодних умов та стану водного басейну. І це тоді, коли весь річний гідропотенціал країни становить 12,5 млрд. кВт-год., із яких за теперішніх умов економічно доцільним спеціалісти вважають використання 3,7 млрд. кВт-год, що рівнозначно спалюванню 2 млн. тонн вугілля. Тобто ми використовуємо лише десяту частину дарованої природою екологічно чистої енергії води. Що стосується західноєвропейських країн, то там працює до вісімдесяти відсотків усього гідропотенціалу. До того ж це тільки один із напрямів розвитку енергетики, яка базується на відновлюваних джерелах поряд з вітровою, геотермальною, сонячною тощо. На думку європейських експертів, при раціональному використанні всі разом вони здатні до 2040 року перекрити половину потреб людства на електрику.

      І ще один український парадокс: майже третина національного «малого» водного ресурсу зосереджується в Карпатському регіоні (на одному лише Закарпатті — 16,5 % всього гідропотенціалу країни), проте левова частка малих ГЕС — одинадцять — розташована на Вінниччині, і виробляють вони понад 16 відсотків струму від того, що пропонує вся вітчизняна мала гідроенергетика. Втім це має історичні корені.

Кожному ставку — свій генератор!

      Перша гідроелектростанція на терені області почала працювати в 1913 році в селі Сокілець з ініціативи власника тутешніх маєтностей графа Потоцького. Для цього навіть не довелося споруджувати дорогу греблю, бо порожисте русло Південного Бугу утворює тут природний перепад води в кілька метрів. Досить було побудувати паралельно річці дериваційний канал, встановити шлюзи — і вода змогла крутити турбіну. Це була перша ГЕС в Україні (принаймні так стверджує Володимир Житник — президент компанії «Енергоінвест», яка опікується більшістю малих гідроелектростанцій Східного Поділля).

      Гідроенергетика розвивалася швидко — на початку двадцятих років в Україні функціонувало 84 ГЕС загальною потужністю 4 тис. КВт. До кінця тридцятих їх було вже 150, загальна потужність також подвоїлася.

      Друга світова війна відкинула галузь на десятиліття назад. У ході бойових дій та цілеспрямованих диверсійних акцій знищено споруди станцій, зруйновано греблі, демонтовано і вивезено устаткування. У пору післявоєнної відбудови починати довелося практично з нуля. Поряд із великою гідроенергетикою, призначеною найперш для забезпечення індустріальних районів, уряд визначав перспективи розвитку малої. Ставка робилася на маленькі колгоспні гідроелектростанції, здатні забезпечити електрикою одне-два села та колгоспні майстерні й токи. Від Вінниччини вимагалося до кінця 1945 року спорудити 11 таких станцій, під які виділяли фонди.

      Область план перевиконала втричі — дали струм 36 колгоспних ГЕС. Потужність їх була мізерною — сумарно заледве набігало півтори тисячі кіловат, проте в селянських оселях спалахнуло світло. В одній хаті дозволялося мати лиш одну електричну лампочку, та й ту не потужніше 40 Ват, але початок було покладено.

      Кампанія відзначалася стахановським розмахом і звичною для тієї пори показухою, але база під неї підводилася справді грунтовна. В області налагодили власне виробництво гідротурбін (зокрема, дерев'яних, оскільки металу не вистачало) та іншого обладнання, створили курси, на яких готували електромонтерів, турбіністів, електромеханіків, за колгоспами закріпили шефів із промислових підприємств і перед ними поставили завдання сприяти електрифікації підшефних. Масовий рух привів до появи місцевих Кулібіних, які пробували реалізувати власні розробки. Наприклад, у селі Оленівці під Вінницею, де немає річки, умільці брати-Марчуки спорудили вітрогенератор, який освітлював їхню садибу. Відтак у селі народилася ідея збудувати на високому горбі вітряк, який би і борошно молов, і рухав динамомашину та виробляв струм. На кінець 1946 року було введено в дію ще 164 гідроелектростанції загальною потужністю 3,4 тис. кВт...

      Про параметри та якість електроенергії, що вироблялася на самодіяльних ГЕС, краще нічого не казати. Зрозуміло, що колгоспні генератори не могли органічно інтегруватися в енергосистему. З підключенням сіл до загальнодержавної мережі «народна енергетика» закономірно відмирала, відігравши свою роль.

Енергетичний індпошив

      Тоді ж у масштабах республіки споруджували сотні малих гідроелектростанцій, «продукція» яких цілком відповідала державним стандартам. На Південному Бузі та його найбільших притоках теж з'явилися каскади малих ГЕС, які давали струм у спільну мережу. На кінець 50-х років в Україні у складі енергосистеми експлуатували 956 малих ГЕС. Однак будівництво великих теплових та атомних станцій призвело до неконкурентоздатності «менших сестер» — вироблена ними електрика була дорожчою. Економічний фактор вирішально позначився на їхній долі: з кінця шістдесятих років малі станції починають масово закривати.

      Перше десятиліття нашої незалежності для малої гідроенергетики було далеко не райдужним. Малі ГЕС продовжували експлуатувати, але жодної копійки не направляли ні на їхній розвиток, ні хоч би на підтримання в належному стані. Зношувались турбіни і генератори, ставали аварійними гідротехнічні споруди.

      З переходом до ринку в Україні почалося переосмислення ролі і місця малих ГЕС в енергетичній системі, коли на перший план вийшли не економічні, а екологічні критерії. Тоді вперше з'явилися підприємства, готові вкладати гроші в реанімацію галузі. Для спільного відстоювання інтересів вони об'єдналися в Асоціацію виробників електроенергії на малих ГЕС. Обстеживши те, що залишилося після дерибану малої гідроенергетики, вони дійшли висновку, що понад сотню станцій цілком можна відновити.

      Коли ж ВАТ «Вінницяобленерго», розписавшись у власній неспроможності дати лад гідроенергетичному господарству, три роки тому вирішило віддати всі свої ГЕС в оренду, конкурс виграла вінницька компанія «Енергоінвест», яка стала найбільшим вітчизняним виробником «малої» електрики. Щоправда, чималі гроші було затрачено на ремонт гребель та оновлення інфраструктури станцій. Тоді вперше зіткнулися з проблемою великої зношеності турбін і генераторів. Скажімо, на Сабарівській ГЕС під Вінницею досі працюють агрегати, виготовлені 1924 року в Австрії.

      Наступним етапом стало відновлення покинутих і розграбованих ГЕС, які давно стоять без вікон та дахів, а залишки обладнання порозтягали мисливці за брухтом. Першою малою гідроелектростанцією, в яку «Енергоінвест» вдихнув друге життя, стала Гальжбіївська, розташована у нижній течії річки Мурафи — лівої притоки Дністра. В експлуатацію її ввели 1958 року, і вона справно давала струм у мережу до 1968 року, коли було прийнято рішення закрити станцію через нерентабельність. Півтора року знадобилося для відновних робіт, і торік у квітні на ній урочисто запалили лампочки від власного струму. Встановлена потужність її невелика — всього 340 кВт, але вироблена нею енергія за рік дозволяє економити 600 тонн вугілля, яке спалила б теплова електростанція такої ж потужності. Завдяки зусиллям і коштам «Енергоінвесту» два місяці тому, після тридцятирічної перерви, на Івано-Франківщині запрацювала відреставрована Снятинська ГЕС встановленою потужністю 800 кВт. У перерахунку на вугільний еквівалент економія становить півтори тисячі тонн палива. Аналогічні роботи розгортають інші члени Асоціації: на Південному Бузі дала струм Сандракська ГЕС встановленою потужністю 640 кВт, яку відбудувала фірма «Новосвіт».

      Сьогодні повністю підготовлена до пуску Петрашівська ГЕС на Вінниччині, але його відклали через причини, які здадуться людині необізнаній вельми незвичними. З уже змонтованого гідроагрегата була знята кришка турбіни і відправлена на завод для того, щоб за її зразком зробити кришку для іншої турбіни. Річ у тім, що кожна річка має індивідуальний характер, і гідроустаткування для кожної виготовляється індивідуально, з урахуванням двох головних показників — витрати води та висоти її перепаду. Неможливість придбати серійне обладнання робить помітно дорожчою реалізацію проектів малих ГЕС, окупність яких розтягується на термін від восьми до дванадцяти років, що, в свою чергу, робить галузь менш інвестиційно привабливою.

Скільки коштуватиме «зелена» електрика?

      Проблема здешевлення електроенергії була б ефективно розв'язана, якби ставки банківських кредитів для реконструкції та відновлення малої гідроенергетики не перевищували 10 відсотків, а податок на воду для нових станцій був скасований або істотно знижений. А то доходить до абсурду, коли підприємство, яке має кілька ГЕС у каскаді, кілька разів платить за одну й ту саму воду!

      До речі, таких податків немає ні в Литві, ні в Польщі, які зараз активно розвивають цю галузь. Прибалтійські країни значно випереджають інші колишні республіки СРСР ще й тому, що одним зі стимулів стало впровадження так званого «зеленого» тарифу, який підтримується державною дотацією: електроенергія з відновлюваних джерел коштує тут удвічі дорожче. Аналогічна практика існує і в Західній Європі. Є подібні пропозиції і в нас: Асоціація виробників електроенергії на малих ГЕС запропонувала ввести в Україні «зелений» тариф, який би складався з вартості електроенергії на теплових станціях плюс екологічні затрати. Поки що ініціатива застряла на стадії законопроекту.

      Стримують розвиток малої гідроенергетики i взаємини з постачальними організаціями, адже виробити енергію — тільки півділа, треба ще доставити її до кінцевого споживача, а практично всі лінії електропередач належать обленерго, які монопольно диктують свої умови. Напевно, логічно було б на законодавчому рівні надати преференції для виробників екологічно чистої електрики, щоб вони могли безперешкодно продавати її всю.

      Потребує перегляду й інша нормативна база. Скажімо, чинні Правила протипожежної безпеки не розділяють ГЕС на малі та великі, і жорсткі вимоги, які видаються виправданими на великих електростанціях, виглядають абсурдно на малих. Та й світова практика показує: їх не застосовують. Те ж саме стосується і вимог мати на кожній станції воєнізовану охорону. Адже одна справа — Дніпровська чи Дністровська ГЕС, які треба убезпечити від можливої терористичної атаки, і зовсім інша — гребля на великому ставку, після прориву якої хіба що ненадовго заллє довколишні береги.

      Неврегульованими залишаються і питання власності на занедбані станції. Якщо в одних випадках інвестори без проблем викуповують їх і беруться за відновлення, то в інших спотикаються об бар'єри на рівному місці. Скажімо, спроба «Енергоінвесту» взятися за відновлення Сокілецької ГЕС наткнулася на відмову профільного управління Вінницької облдержадміністрації: споруда станції за цей час набула статусу пам'ятки архітектури...

      Можливо, принципові питання будуть розв'язані при реалізації нової концепції енергетичної безпеки країни, в рамках якої, як повідомив Віктор Ющенко в ході грудневого візиту на Каховську гідроелектростанцію, «ми робимо спеціальну програму з відновлення ГЕС».