«А що, він хіба не помер?..»

Сергій по пам'яті намалював карту тролейбусних маршрутів Києва

      ...Сергію зараз 14 років. Два роки тому він пішов із рідного села неподалік від Вишгорода, що на Київщині, і повертатися «через маму, яка п'є», не збирається. Тепер його домом стала столиця, точніше — вулиця. «Я знаю увесь Київ як п'ять пальців», — каже хлопчик. І я йому вірю. Він за цей час обійшов усе місто власними ногами й знає про нього чимало таємниць — як проходити безкоштовно в метро, наприклад. Де він жив увесь цей час? «Самі знаєте де...» — каже Сергій і опускає очі. «Тільки не на вокзалі! Там небезпечно — можуть побити або ще й гірше...» — розповідає хлопець. Збирав пляшки, люди щось давали поїсти. «Лише Харківський масив! І тільки. Там я жив, — запевняє Сергій, — там спокійно».

      Зараз він мешкає у Центрі соціально-психологічної реабілітації МБО «Служба порятунку дітей» — ніхто Сергія не змушував сюди йти, не тягнув силою. Він прийшов сам — тут годують, одягають, можна переночувати у теплі, подивитися мультики. До того ж Сергій має незвичне хобі та мрію — він любить агротехніку: трактори, комбайни, бульдозери. Усе, що бачить, вправно відображує на папері — тут це робити ніхто не заважає. «Я намалював 168 тракторів, — розповідає «художник», демонструючи свою колекцію картинок,  — значить так: це — ЮМЗ 6-Л, або «карпатець». Так і запишіть: він вантажить сіно. А це АТЕК. Що, не знаєте такого? Тут є ще парочка моделей, які я придумав сам. Ось подивіться...» Щоправда, трактористом чи інженером Сергій бути не хоче, хоча в школу, як сам сказав, «не просто ходив. Навіть учився!». Мрія інша — бути картографом. Сергій, наприклад, по пам'яті склав карту тролейбусних маршрутів Києва з усіма зупинками і масивами.

У «дітей вулиці» інстинкт самозбереження зовсім відсутній

      Таких, як Сергій, кажуть експерти, десятки тисяч. У Центр реабiлiтацiї дітей того вечора, коли ми сюди завітали, було їх до 20. Загалом же центр розрахований на 24 дитини, хоча іноді приходить і більше. Тут затишно, чисто і тепло: красиві меблі, нова техніка... Дітям тут подобається. Ними ж опікується міжнародна благодійна організація «Служба порятунку дітей» і небайдужі люди, які допомагають безпритульним дітям повертатися до нормального життя, — вони тут ночують, вчаться писати й рахувати, спілкуються із психологами, отримують медичну допомогу, займаються спортом і розважаються. І можуть піти у будь-яку хвилину, якщо забажають... «Буває, що дiти йдуть вiд нас, — розповідає лікар центру Оксана Збаранська. — Ось, наприклад, півроку в нашому центрі жила дівчинка Ізольда — стала комунікабельною за цей час, спокійною. А ось минулої неділі від нас пішла... Невідомо куди. У таких дітей, знаєте, інстинкт самозбереження зовсім відсутній...»

      Діти вулиці потрапляють у цей центр неодразу. Існує ще один — денний центр, куди можуть звернутися безпритульнi дітлахи за одягом, їжею чи першою медичною допомогою. Там і виявляють дітей, які готові змінити своє життя, які хочуть піти з вулиці. «Раніше у нас був тільки цей денний центр. Сюди приходили діти, які не вміли чистити зуби, їсти з посуду — вони були зовсім асоціальні, — розповідає Оксана Володимирівна. —  Ці діти приходили на кілька днів і потім йшли, забираючи з собою, на наш погляд, уже стабільних дітей. Тому ми створили  Центр реабiлiтацiї як наступний крок для дiтей, що хочуть змiнитися».

20 відсотків безпритульних дітей — ВІЛ-інфіковані

      Із такими дітьми має бути особлива робота. Насамперед медична. «Практично всі діти, які приходять до нас, мають воші — це найбільша проблема, з якою ми стикаємося у перші дні, — розповідає Оксана Володимирівна. — Ми проводимо обстеження дітей, співпрацюємо з деякими лікарнями, поліклініками. Зокрема, із Київською міською шкірно-венерологічною лікарнею у нас договір, адже дуже багато дітей вулиці має венеричні захворювання, незважаючи на вік. Обстежуємо й лікуємо дітей і у вузьких спеціалістів». Зокрема, завдяки центру нещодавно було прооперовано трьох дітлахів. У планах же — обстеження на туберкульоз та ВІЛ-інфекцію. Адже, за неофiцiйними даними фахівців, кожна 5-та дитина хвора на сухоти, 20 відсотків безпритульних — ВІЛ-інфіковані, і ця страшна цифра росте.

«Приїздять «дяді на крутих машинах» і влаштовують сексуальні знущання»

      Кожна дитяча історія — це справжня трагедія. У центрі працюють із кожним індивідуально психологи, намагаються допомогти, адже ці діти пережили страшні речі у своєму житті. Були тут навіть і такі випадки, коли дітей доводилося переправляти у психіатричні лікарні. «Найбільше вражають маленькі діти, — розповідає пані Оксана. — Ось нещодавно була у нас 6-річна Яна із Вінницької області. Дуже енергійна і весела дитина, через це її бабуся навіть сказала: «Що це за дитя! Їй треба відірвати голову й викинути на смітник». Так от ця дитина у 6 років уже зазнала сексуального насильства чи то вiд співмешканця своєї мами, чи то вiд рідного батька...»

      Але бувають історії і з щасливим фіналом, до якого причетні й працівники Служби порятунку дітей. «Три роки тому мій чоловік знайшов 13-річного хлопчика у парку Тараса Шевченка, в Києві, — веде далі пані Оксана, — з'ясували ми, чим підробляє хлопчик. Він розповів, що кожен вечір до парку приїздять «дяді на крутих машинах», забирають їх, дітей, і влаштовують сексуальні знущання, але дають гроші. Цей хлопець три роки жив у нашому центрі. Пізніше з'ясувалося, що його мама за цей час прийшла до Бога і весь цей час молилася, аби він повернувся до неї. Так дитина повернулася у сім'ю».

«Із 12-річною Ізольдою ми дійшли до букви «у»

      У центрі існує чіткий графік і правила. Кожна година у дітей зайнята, аби вони навіть і не думали про вулицю. «Наша мета — відновити психологічний стан дитини, з'ясувати її глибинні проблеми і допомогти, — розповідає директор центру Лариса Білет, — тому у нас працює три психологи — вони проводять діагностику дитини й для кожної окремо «прописують» програму». Чи не основна мета виховання — дати хоча б ази арифметики та грамоти. «Звісно, заняття проводять не на базі школи, а тут, у центрі. Бо діти з різним рівнем освіти: підлітки по 15-16 років не вміють читати-писати, і вони комплексують через свою запущеність», — розповідає Лариса Львівна. До того ж діти приходять без документів, і те, що вони про себе розповідають, — це спершу єдина інформація, якою володіють працівники центру. А без документів у звичайну школу не беруть.  Тому доводиться самотужки навчати дітей. «Це важкий і тривалий процес. Ось, скажімо, з 12-річною Ізольдою за півроку ми дійшли до букви «у», — розповідає Оксана Володимирівна.

Безпритульних водять у театри й возять до моря

      Однак дітей зацікавлюють також іншими методами: їх вчать вишивати, ліпити з глини, вони грають у теніс. «Ми домовляємося, аби діти ходили в школу на гуртки — бальні танці, спортивні секції, на малювання», — розповідає Лариса Білет. Чимало дітей цікавиться музикою — кілька хлопців навіть грають у рок-групі, а у самому центрі стоїть барабанна установка. «Ми ходимо з дітьми в зоопарк, у театрах вони бувають, святкуємо дні народження, Новий рік, Різдво, Великдень, — продовжує Лариса Львівна. — Щороку на морі діти оздоровлюються — купують путівки спонсори. Цієї зими, наприклад, були у Карпатах». Когось із дітей вдалося утримати від колишнього життя завдяки слову Божому — дехто за бажанням навіть ходить у церкву.

      Але і це ще не все. Основна мета центру — повернути дитину в сім'ю: чи в нову, справжню, чи в рідну, оновлену. Над цим працює юридична служба — відновлюють документи, беруть участь у судових процесах, підтримують зв'язок з інтернатами, звідки втекли діти, шукають нові родини. Багатьом підліткам працівники служби порятунку знаходять роботу (двоє хлопців, наприклад, які живуть у центрі, нині працюють на фірмі, яка займається мобільними аксесуарами). Підтримує центр зв'язок навіть з дітьми, які через скоєні злочини потрапили у виправні колонії. Беруть працівники безпритульних також і на поруки в міліції.

 «Один батько і 15 дітей — допоможіть чим-небудь!»

      Усією цією благородною справою завідує вже майже п'ять років президент міжнародної благодійної організації «Служба порятунку дітей» Микола Кулеба. «Зараз у Києві діє 5 центрів, але ми хочемо відкрити ще три, — розповідає пан Микола, — і створити єдину модель допомоги таким дітям». За задумом Миколи Кулеби, це виглядатиме так: у денний центр (він, до речі, вже діє) звертається будь-яка дитина за допомогою — їжею, одягом, ліками. Тут їй допомагають прийняти рiшення повернутися до нормального життя. «Якщо дитина погоджується (зрозуміло, що це не відбувається одразу), вона має пройти обстеження у медичному центрі. Він зараз на ремонті, бо ми хочемо, аби після усіх відновних робіт там можна було приймати одночасно 50 дітей. Дiє він в Оболонському районі», — розповідає Микола Кулеба. Там рятівники дітей обстежують безпритульних на iнфекцiйнi, венеричнi та шкiрнi захворювання, а планують —ще й на ВІЛ-інфекцію, туберкульоз. Потім дитина потраплятиме до центру, в якому кореспонденти «УМ» уже побували. «Буде й надалі вестися психологічна, педагогічна, виховна робота з дітьми та юридичний супровід», — розповідає пан Микола. За його словами, головне для дитини знайти або повернути колишню сім'ю. «Знаєте, дуже часто батьки, коли їх знаходиш і починаєш щось говорити про зниклу дитину, реагують: «А що, він іще не помер?» У такому разі ми шукаємо дитині кращу родину, — зізнається Микола Кулеба, — і в нас непогані результати!»

      Саме такі проблеми — влаштування у сім'ю — і вирішує четвертий центр — Центр сiм'ї за пiдтримки «Фонду родинної турботи», який був створений і фінансується компанією UMC. «Він має два напрями — це робота з кризовими сім'ями, де діти ще не пішли на вулицю, але вже на межі (ми починаємо соціальний супровід таких родин і підтримки дітей). Другий напрямок — це пошук нових сімей для дітей», — розповідає Микола Кулеба. П'ятий центр займається гуманітарною допомогою по всій Україні. «Кілька днів тому телефонують мені з Волині й кажуть: «Зайшли у сільську хату, а там один батько й 15 дітей — на підлозі сплять, біднота жахлива! Будь ласка, допоможіть чим-небудь!» На жаль,  ресурси в нас обмежені, тому грошей ми не даємо, а поділитися якимись харчами, речами ми завжди раді», — запевняє Микола Кулеба.

       У його планах, до речі, є ще три нові проекти: це соціальний гуртожиток для дітей-підлітків, які б могли там жити під наглядом,  працювати і починати самостійне життя; будівництво 10 будинків сімейного типу (от тільки землю держава ніяк не хоче виділяти), а також центр екстреної допомоги дитині, яка зазнала насильства у сім'ї.

      Прикметно, що на всі ці справді важливі речі охочіше дають гроші закордонні меценати — американські, норвезькі — вони й фінансують  деякi з проектiв. Часто допомагають і українські бізнесмени — привозять безкоштовні обіди, молочні продукти, надають інтернет, купують путівки. Держава поки що у цьому списку благодійників особливо не фігурує.

Якщо ви маєте бажання допомогти безпритульним дітям, переказуйте кошти:

БО «Служба порятунку дітей»

ЄДРПОУ 26063601

Р/р 260003012502

МФО 321477

АБ «Старокиївський банк».