Під знаком саморозп'яття

      Iсторія — це постійний рух подій, дат, імен, фактів. Історія — це комунікація a priori. Але щоб вир не перетворився на хаотичний броунівський рух, щоб комунікація не зазнавала поразок, народжуються генії, яскраві, самобутні, часом незрозумілі, завше індивідуальні. Складається враження, що всі ми перебуваємо під їхнім впливом. Наша історія — це велика ідіосинкратична спіраль, але саме індивідуальність формує естетичні, філософські, культурологічні, соціально-політичні параметри розвитку. А наша пам'ять вибудовує різні форми зв'язку поколінь, адже ці феномени і після своєї фізичної смерті визначають екзистенціальні параметри історії.

      Правила позачасового етикету змушують нас сьогодні сказати кілька слів про життя Павла Тичини. Недавно виповнилося 115 років від дня народження поета (27 січня 1891 року в селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії, тепер Бобровицького району Чернігівської області). Про Тичину написано досить багато: створено антології, детальні біографічні матеріали, зібрано його малюнки, художні твори, відкрито музей. Проте радянська літературознавча рука на плечі Тичини і досі робить з нього мумію системи, диктує банальні рівні розуміння цього фактично досі не прочитаного генія. Звичайно, наявні наукові студії, що розкривають талант Тичини не заангажовано, зокрема праця С. Єфремова «Iсторiя українського письменства» та «Критичні нариси» А. В. Нiковського, де було визнано мiсце та значимiсть молодого Тичини. Не можна не згадати й сучасних досліджень, опублiкованих у журналах «Слово i час», «Дивослово», «Днiпро».

      Наука прагне поставити крапку в полі дискурсу Павла Тичини. Але коли наука вважає, що спадщину вивчено (хоча це вже є і об'єктивна помилка і суб'єктивна ілюзія), постає ще й інша проблема: як донести історичну пам'ять крізь покоління? Едмунд Гуссерль у своїй останній роботі «Криза європейських наук і трансцедентальна феноменологія» у кризі науки, точніше, у кризі раціональності вбачає джерело кризи європейської людини та європейської культури. А кризу раціонального мислення породило, на думку вченого, те, що мислення було відокремлене від сущого; воно втратило зв'язок із дійсним світом, із «життєвим світом» людини і конструювало ідею «світу взагалі». Наука, що перетворилася на техніку  моделювання, і насамперед заснована на такій науці культура нічого не можуть сказати про істину, а бачать її тільки як безперервний «ланцюг ілюзорних поривів і гірких розчарувань». Вихід із кризи німецький філософ вбачає у поверненні тієї первинної настанови раціонального мислення, що склалася в античній культурі й що орієнтувала мислення на вічні основи буття людини.

      Пам'ять як цементуюча субстанція історії — вкрай важлива тема для такої всуціль забороненої колись літератури, як українська!  Проте є й інша проблема. Зберігаючи пам'ять в архівах — тобто в законсервованому вигляді, ми наражаємося на небезпеку перетворення національної свідомості в національне минуле, величне, але завмерле під дією «кріотерапії». Перспективний розвиток культурного спадку, його «вживлення» в сучасність можливі лише за умови актуалізації набутих знань, переживань через позачасову магістраль у сьогоденні. Таким чином, зберігаючи пам'ять, ми маємо дбати і про те, щоб історичний нерв життя не урвався. На жаль, історичні моделі футурологічних візій є досить невтішними: пам'ять уривалася в нашій історії неодноразово. Дуже часто її уривали навмисно, щоб у такий спосіб зблизити бігунці в одній площині Архіпелагу. У такий період жив Павло Тичина — період прощання з імперією Російською, боротьби за українське національне самоствердження та становлення імперії Рад. Кожна велика нація має своїх великих митців, які продукують нові періоди національної пам'яті. На жаль, «епох для поетів» і справді не буває, — доводиться протидіяти насильницьким системам, концентраційним таборам і духовним резерваціям, часто приносячи в жертву цій боротьбі незалежні амплітуди власної індивідуальності.

      Павло Тичина мав життя, що нагадує шлях знаного полеміста Станіслава Оріховського. Половину життя Оріховський виступав проти католицьких догм, проти целібату, спрямованого, на його думку, на культивування розпусти; але останню частину життя Оріховський каявся в тому, що зробив за попередні десятиліття. Так і Тичина: шокував своїм легким і сонцесяйним злетом, вдарив словом і укріпився у Слові разом із новою, свіжою і потужною генерацією молодих письменників fin de sicle. Здивоване і ледь не шоковане суспільство, відвикле від зухвалих новацій як вияву природної зміни поколінь, одначе, одразу збагнуло: з'явилася нова генерація творців, які прагнуть сказати власне, оригінальне слово — як виявилося згодом — не лише в мистецтві, а й у суспільному житті. І хоч реакція на свідоме новаторство «порушників супокою» була різною, ні захоплені фанати, ні відверті противники не сумнівалися в тому, що поява Тичини і поряд з ним інших молодих «зухвальців» — Хвильового і Семенка, Курбаса, Куліша, Підмогильного, Йогансена та інших протагоністів явища, яке отримає назву «Розстріляного Відродження», — прокреслює водорозділ між минулим і прийдешнім, будує першу криву магістралі майбутнього.

      На жаль, сьогодні такої генерації немає. І підстави для висновків дуже сумні: Спілка письменників України вмирає в судомах законсервованої свідомості, політика графоманства пристосуванців трансформувала літературні параметри в інший бік, нічим не кращий від різноманітних форм деградації радянського періоду (графоманські опуси про жовто-блакитний прапор нічим не кращі від подібних опусів про прапор червоний, — тим більше, що найчастіше пишуть їх ті самі автори!). Асоціація незалежних письменників не виправдала себе, не ставши жодною мірою, попри початкові амбіції, мотором культурного оновлення, а PEN-клуб, на превеликий жаль, не функціонує так, як в європейських країнах. УКРСУЧЛІТ галасливо продає себе за останній бренд світової літератури, множачи насправді вже давно забуті на Заході стереотипи. Поняття ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ, яке було одним із ключових понять етосу наймодерніших представників «Розстріляного Відродження», сьогодні не просто девальвовано, а викреслено з потреб сучасного суспільства, оголошено «ворогом» сучасного літератора.

      Як страшно!... Людське серце

      до краю обiднiло... (П. Тичина)

      Павло Тичина писав про те, що через 100 років настане час, коли з'явиться новий великий Поет. Час іде. Проте «смолоскипівські» хвилі не генерують явищ тієї сили, про яку писав Тичина. Постмодерні конвульсії блокують оновлене розуміння естетичних параметрів. У медицині є такі захворювання, що зумовлюють пріони, — білкові тільця без генетичної інформації. Вони блокують центральну нервову системі і руйнують її так, що врешті людина гине. Подібне ми маємо і у випадку так званого постмодернізму: така естетика інфікує людину, інтегрується в сенсорні системи літературного сприйняття. Обертонів Тичининої потуги немає. «Камертон загублено». Є «геніальні блазні» — поетів серед останніх поколінь немає.

      Аероплани i усе довершенство

      Технiки — до чого це,

      коли люди один одному

      в вiчi не дивляться? («Антистрофа»)

      Але Україна чекає, адже маємо відновити — чи побудувати? — діалог із Європою як полем футурологічної перспективи. Світогляд Павла Тичини сформувала європейська література в контексті естетичних критеріїв українського поля. І саме тому, що діалектика «українського» та «європейського» не є арифметичною сумою складників, а архіскладним, часом парадоксальним процесом взаємопроникнення ключових сегментів відповідних цивілізацій. Оксана Пахльовська, професор Римського університету «Ла Сап'єнца», в одній зі статей зазначила: «...що потрібно зробити насамперед для відновлення реального і результативного діалогу між Україною та Європою, а відтак і для зміни статусу України у світі? Складність ситуації полягає в тому, що, незважаючи на кризу в стосунках між Європою та Україною сьогодні, «бути чи не бути» України цілковито залежить від міри її інтеграції в европейський консорціум. Україна буде українською державою тою мірою, якою вона сформується як держава європейська».

      І досі актуальна потреба у формуванні національних культурних проектів та парадигм. «Ми можемо говорити про націоналізм, — пише, наприклад, Чарльз Тейлор, — коли основою спільної політичної відданості є певна етнічна, мовна, культурна чи релігійна ідентичність, яка існує незалежно від політичної системи». Поняття «української нації» і дотепер є, однак, не до кінця означеним, хистким, підвладним маніпуляціям. Відомий соціолог Джефрі Александер стверджує, що ключовим словом при вивченні механізмів націєтворення та розвитку націй має бути поняття солідарності. «Солідарність означає суб'єктивні відчуття інтегрованості, що їх мають індивіди як члени суспільних груп», але, на відміну від цінностей, вона «має стосунок до реально існуючих груп».

      За трагічною напруженістю, емоційністю та філософічністю творчість Павла Тичини порівнюють із творчістю реформатора англійської поетичної мови Томаса С. Еліота, лауреата Нобелівської премії 1948 року. «Цей молодий мрiйник з оберненим углиб поглядом, — характеризує його на початку 1919 р. Сергій Єфремов, — у першiй своїй книзi виступає таким дозрілим, таким глибоко оригінальним, що не могло бути й сумнiву, що ось перед нами нова в його історії сторінка записується, свiжа, захоплива й глибока... Поет, мабуть, світового масштабу, Тичина формою глибоко національний, бо зумів у своїй творчості використати все багате попередніх поколінь надбання» (С. Єфремов, Історія українського письменства — К., 1995. — С. 618). Поезія Тичини скидається на музичні апасіонати  Ференца Ліста, Микалоюса Чурльоніса. Протягом життя Тичини існував постійний і надзвичайний тиск на нього, на його творчу активність. Імпресіонізм і особливий композиційний характер його творів, починаючи зі збірок «Плуг» (1920) і «Вітер з України» (1924), дедалі більше розчиняється в радянській риториці. Переломною у творчості поета вважають збірку «Чернігів» (1931 р.), що означила його перехід до когорти «офіціозних» авторів. Однак творчість П. Тичини й після цього не вписується у прокрустове ложе жорстких ідеологічних схем: його приховане протистояння з тоталітаризмом на цьому не припиняється.

      Промовистим є позачасовий зв'язок Тичини та Сковороди. Григорій Савич — духовний батько Павла Григоровича періоду «Сонячних кларнетів». Із мандрівним філософом, який не проміняв пастушої сопілки на почесну роль «стовпа неотесаного», поет ідентифікувався протягом чи не цілого життя, допоки світ таки не впіймав його.

      Треба визнати, що в добу тоталітаризму щирий революційно-патріотичний пафос у творчості багатьох митців заступає складна суміш настороженості та страху. У творчості Тичини, митця глибоко самобутнього, ця двоїстість призвела до особливо жорстоких психологічних зламів і криз. Як зазначав Василь Стус, постать не менш трагічна в українській літературі, «феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль... Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. У цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню».

      Місія громадянської поезії у практичній естетиці сталінізму зводилась до трьох понять — «оспівувати», «закликати» і «боротись». Ці категорії інфікували Тичину. «Чернігів», «Партія веде», «Чуття єдиної родини», «Сталь і ніжність» — наслідки хвороби. Творчість девальвувало зовнішнє втручання під протекцією власного страху. Чого боявся Тичина? Працюючи в архівах ЦНБ імені Вернадського, я натрапляв на згадки про те, що, мовляв, Павла Тичину одного разу ув'язнили, і під час фізичних тортур йому дали зрозуміти, якими мали бути параметри його поезії на подальші десятиліття. Але в історичній академічній літературі немає жодної згадки про цей випадок. Чи було це? Якщо так, то це може дещо прояснити. Тичина був людиною дуже м'якою, і це визнавали його найближчі друзі. Він залишився таким до останніх днів. Ким його зробила система? Заручником пережитого жаху? Трагічним попередженням про деструктивний потенціал системи?  В будь-якому разі, ми не можемо поставити крапки в літературознавчих студіях про Тичину.

      На думку Євгена Сверстюка, «людина високого дару i великих творчих сил, Тичина був носiєм i виразником української релiгiйної традиції».

      Вiрю омофорно («Я стою на кручi...»)

     Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрiзь, —

      Мов перед образом Мадонни.

      Лиш вiд осель пливуть тужнi, обнявшись,

      Дзвони...

      «В ньому вона голосно заговорила в переломну добу нашої iсторiї... в ньому вона i перегорiла... Якщо говорити про зраду поетом себе, то i вона проходила на полi Духу, що малів i танув на печальних мілинах матеріалізму. Голоснi декляративнi вiршi його читаються, як спроба перекричати голос душі. Те, що легко проходить у пересiчної людини, закрученої в суєті днів, те приходить, як страшний суд, у душi великого поета, котрий живе духовними проблемами»

      Я був не Я. Лиш мрiя, сон.

      Навколо — дзвоннi згуки

      I пiтьми творчої хiтон

      I благовiснi руки.

      Прокинусь я — i я вже ти:

      Над мною, пiдi мною

      Горять свiти, бiжать свiти

      Музичною рікою.

      У цьому випадку — на початку, в момент, коли Тичина ще відповідав самому собі і своєму генію, — бути НЕ СОБОЮ означало бути частиною вічного божественного начала («не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух»), музичного єства Всесвіту як гармонії. Далі, коли поет став заручником системи, стати НЕ СОБОЮ означало втратити своє «Я» як частину божественної суті, розчинити його в безликому мертвонародженому суспільному «ми».

      Для воскресiння i очищення потрібна жертва, розп'яття. Тiльки за цих двох умов можливе воскресiння й очищення вiд грiхiв, можливе народження «вiд Духа», народження Свiтла. Але в Україні, яку знівечив комунізм, не воскресає навіть розп'ятий тут удруге Христос. І Божа Мати назавше вмирає в Україні, обнявши хрестом спустошені внаслідок громадянської війни поля:

      Не витримала суму,

      Не витримала муки, —

      Упала на обнiжок,

      Хрестом розп'явши руки.

      Здається, що ХХ століття почалося, пройшло і завершилося під знаком кризи. Ця ідея наявна практично в усіх визначних творах ХХ сторіччя. Автори великого століття криз і вибухів писали про декаданс, що вразив європейське суспільство, вчені середини ХХ століття писали про кризу економічного розвитку суспільства, що зумовило вичерпування ресурсів, а інтелектуали дискутують над проблемами зміни парадигми соціокультурного розвитку європейської цивілізації.  На такому тлі дуже чітко можна прочитати життя Павла Тичини —життя розлогої кризи на кілька дій без антрактів. Але в цій кризі криється геніальність, що попри все залишила спалах на історичному полотні, почасти кривавому, почасти хаотичному, але незмінно жорстокому. «Життя творить нове — хоч би й по трупах» — це формула віри тогочасного Тичини. Феномен Тичини — це «Феномен доби», що пішов на «Голгофу слави».

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,

студент Національного університету «Києво-Могилянська академія».