Збираючись на останні канікули, Верховна Рада, в проміжку між передвиборчими акціями та провокаціями, встигла прийняти надзвичайно очікуваний промисловцями Закон «Про газ (метан) вугільних родовищ». Документ, авторами якого виступила група депутатів, пов'язаних із вітчизняним вуглепромом (Леонід Байсаров, Геннадій Астров-Шумілов та ін.), визначив правові, економічні та екологічні засади діяльності в специфічній сфері супутнього видобутку метану на вугільних копальнях, а також відрегулював його подальше використання. Зокрема, документом передбачається «залучення метану вугільних родовищ в енергетичний баланс країни з метою зниження залежності України від імпортованих енергетичних ресурсів», що у світлі недавнього україно-російського газового конфлікту звучить більш ніж актуально.
Новий закон передбачає також, що через кілька років українські шахти муситимуть в обов'язковому порядку утилізувати весь метан, що утворюється в процесі видобутку вугілля, а не викидати його, як зараз, нишком в атмосферу. Експлуатацію ж копалень, неоснащених системою дегазації, взагалі в майбутньому буде заборонено.
Випадково так збіглося чи (швидше за все) ні, але практично водночас із прийняттям закону Агентство з торгівлі та розвитку США виділило Україні грант розміром 600 тис. доларів на фінансування підготовки техніко-економічного обгрунтування (ТЕО) видобутку шахтного метану на Донбасі. Повноважний посол США в Україні Джон Гербст, що передавав символічний чек «губернаторові» Донеччини Вадиму Чупруну, красно говорив на телекамери про те, що ось — споконвічний ворог шахтарів починає, зрештою, служити інтересам українського суспільства. І з цим, зрозуміло, ніхто з присутніх на церемонії не сперечався.

Люблять Юлію Тимошенко на Галичині, але іноді — дивною любов'ю. І в цієї «дивини» є підстави. Зокрема, ось якого листа днями отримала лідерка БЮТ від працівників Дрогобицького долотного заводу, що на Львівщині.

У державах із розвиненою демократією напередодні виборів якщо десь і панує неспокій, то хіба у виборчих штабах їхніх учасників. Загалом же країна живе звичайним життям, адже хто б не переміг у черговому змаганні за владу, кардинальних змін можуть не боятися ні селяни, ні власники потужних підприємств, ні робітники. Україні, яка зовсім недавно стала на шлях демократичного розвитку, до такого спокою йти доведеться ще довго. А поки що чи не найбільший неспокій відчувають саме працівники великих підприємств, особливо тих, які нарешті почали ставати на ноги після зміни форми власності. Так, як Макіївський металургійний комбінат (ММК) — найстаріше металургійне підприємство України з найнижчим об'ємом виробництва, який зіп'явся на ноги й навіть почав нарощувати потужності тільки після того, як у 2004 році на базі його основних фондів було створене ЗАТ «Макіївський металургійний завод» (ММЗ).