«Перспективні» нарешті мають стати переможними

      XVII Міжнародний турнір з вільної боротьби «Іван Яригін», який проходив у Красноярську (Росія) і відкрив цьогорічний міжнародний сезон борців, тепер має новий статус. Рішенням Міжнародної федерації об'єднаних стилів боротьби, змагання у Східному Сибіру стали першим етапом «Золотої серії» Гран-прі ФІЛА. Наступний етап відбудеться у Ташкенті (Узбекистан), а фінал із поважним призовим фондом (20 тисяч доларів за «золото») прийматиме столиця Азербайджану Баку. В'їзд у Красноярський край на початку сезону був дуже важливим для тих спортсменів, які ставлять перед собою високі завдання на цей рік.

      Яким виявився почин року для українських борців вільного стилю, після повернення з Сибіру розповів кореспондентові «УМ» авторитетний фахівець, тренер збірної України Георгій Бураков. Тренером в Україні він працює вже 40 років, за підсумками 2005-го посів перше місце у рейтингу вітчизняних наставників, тож у розмові ми зачепили й проблеми сьогоднішньої вільної боротьби в Україні взагалі.

Наші медалі в Красноярському краї

      — У Красноярську зібралися фактично найкращі спортсмени з 14 провідних борцівських країн, — каже Георгій Бураков. — Це й зрозуміло, адже «Іван Яригін» відбувається на початку року і може стати визначальним на весь сезон. Більшість збірних провели грунтовну підготовку на спеціальних зборах. Але, на жаль, не ми. В Україні профільне відомство не враховує потреби у спеціальній підготовці до турнірів такого рангу. А це ж не лише престиж, а й можливість для спортсменів суттєво покращити свій матеріальний стан завдяки серйозним преміям за призові місця.

      Склад нашої збірної визначався тренерською радою, до нього потрапили всі найсильніші з тих, хто на цей період був готовим до виходу на килим. У принципі, медалі взяли ті хлопці, на яких ми і розраховували. У вазі до 60 кг ми заявили двох — минулорічного чемпіона Європи Василя Федоришина та чемпіона світу серед військовослужбовців Євгена Хавелова. Хотілося, щоб вони визначили кращого поміж собою на міжнародному рівні — це ліпше, ніж прості «прикидки» на зборах. Але Василь із Євгеном у Красноярську так і не зустрілися, поступившись одному і тому ж російському борцеві — Мавлету Батирову.  Федоришин програв йому у півфіналі, а Хавелов — у вирішальній сутичці за 7 тисяч доларів призових за перше місце. Загалом обидва наші борці у цій вазі показали досить високий рівень майстерності. Федоришин, скажімо, програв не без «допомоги» суддів. А Хавелова визнали найкращим іноземним борцем турніру. Також «прихопили» у півфіналі й Олега Білоцерківського (до 74 кг), який змушений був задовольнитися «бронзою». Утім в Олега, якщо виходити з якості його боротьби, є гарні шанси потрапити на чемпіонат Європи. Більше нагород на турнірі імені Яригіна українці не отримали.

      — Хоча за потенціалом українські борці могли претендувати ще на пару призових місць, чи не так?

      — Ті, що готувалися в київському Центрі олімпійської підготовки (ЦОП), а це переважна більшість збірників, ще більш-менш змогли виконати необхідний обсяг роботи, чого не скажеш про тих, хто готувався в «домашніх» умовах. Приміром, досить здібний Олег Голуб із Сум запевняв, що нормально підготувався, але програв корейцю вже в першій сутичці.

      До речі, щодо «здібності й перспективності», то в нас цей період занадто затягується. Зараз в Україні 20-21-річні спортсмени ще вважаються «перспективними», хоча в такому віці їхні попередники вже ставали чемпіонами світу. Тільки в цьому бачу причини того, що невдало виступив львів'янин Андрій Стадник. Хіба можна нормально вийти на високий рівень, якщо готуватися у львівському спортінтернаті серед дітей?

ЦОП — велике цабе

      — Георгію Анатолійовичу, якщо детальніше зупинитися на проблемах вільної боротьби в Україні загалом: що найбільше вас турбує сьогодні?

      — Найбільша проблема — немає окремого борцівського центру, який давав би можливість спортсменам зосередитися винятково на підготовці. Так, завдяки вашій газеті, яка привернула увагу громадськості до необхідності створення центрів підготовки, було зроблено перші кроки і створено київський Центр олімпійської підготовки, а за ним — і центри в Одесі та Запоріжжі, прагнуть це зробити ще львів'яни. Однак у нас не все доводять до кінця. Скажімо, в олімпійських центрах борців у Дагестані та Осетії спортсмени мешкають на постійній основі, там харчуються, двічі на день тренуються. Зрозуміло, якщо жити на значній відстані від залу, дворазові тренування проводити проблематично. Ми порушуємо питання перед Мінмолодьспорту про надання нам армійського залу, де є готель, гарний харчоблок. Чому б не «прописати» ЦОП у цьому ідеальному місці для кількох видів боротьби? Свого часу ми зверталися до міністра оборони, і він не заперечував, тим більше, що у збірній України більшість борців — армійці. Але справа гальмується, коли приходить новий міністр і починає вивчати ситуацію по-новому.

      У нас бракує залів, де борці можуть тренуватися. Уявіть собі відпрацювання технічних прийомів у партері, фактично — на підлозі, якщо температура у приміщенні — лише плюс 8. І все ж, думаю, крига скресла, і створення центрів олімпійської підготовки не лише в Києві, а й у регіонах принесе результат. Відчуваємо підтримку з боку столичних спортивних  чиновникiв — Ростислава Карандєєва та Людмили Панченко. Тепер нам не потрібно йти до директора ШВСМ і питати, де гроші, які виділила на боротьбу держава.

З України в Якутію і назад

      — І все ж нам ще далеко до організації таких якісних борцівських центрів, як на Північному Кавказі, та й до Якутії, де вам довелося попрацювати, теж... Що дав вам виїзний етап кар'єри?

      — У мене червоною ниткою при підготовці борців проходить тема виховання з них порядних і самодостатніх людей. Ніхто з моїх підопічних не обрав поганого шляху в житті. З 1966 року я підготував 160 майстрів спорту, кілька десятків «міжнародників» і «заслужених». Найвідоміший із них — Павло Пінігін, олімпійський чемпіон і дворазовий чемпіон світу, став полковником, заступником міністра внутрішніх справ Якутії, суддею екстра-класу, заслуженим тренером Росії та України. Відзначив би, що в Якутії кожна школа має зал для боротьби. А ЦОП там влаштовано так, що, не виходячи з гуртожитку, спортсмен їсть, тренується, відпочиває, навчається. У таких умовах можна повністю віддатися роботі.

      За чотири роки мені вдалося підготувати чемпіона і призера світових першостей (брати Контоєви), чемпіона світу серед молоді Спиридонова. А найбільшим успіхом вважаю те, що команда Якутії спромоглася виграти чемпіонат Росії, хоча не вважалася провідним борцівським центром цієї країни.

      Скажу, що поїхати одному в іншу країну, змусити там себе поважати як тренера та досягти прориву в результатах дорого коштує. Це цінний досвід. Але мене завжди тягнуло  додому. Бо матеріальний бік справи важливий, але не визначальний. Тому я знову в Україні. У нас у цьому олімпійському циклі непогані перспективи у більшості вагових категорій, тож працювати дуже цікаво.

      — Який принцип підготовки майстрів килиму для вас найголовніший?

      — Я відстоюю індивідуальну підготовку. Найбільший недолік у нашій боротьбі — це те, що тренери працюють переважно з групою спортсменів. У нас є загальні завдання, розминка, тренування і дуже мало індивідуального підходу. Але ж боротьба — індивідуальний вид спорту, тут кожна вагова категорія, кожен борець мають свої особливості.

Особливості національної боротьби

      — А в чому особливості української вільної боротьби? Чи національні відмінності вже стерлися?

      — Наші співвітчизники Арам Ялтирян та Василь Рибалко були першопрохідцями вільної боротьби. Їм вдавалося поєднувати найвищу індивідуальну майстерність з умінням передавати ці навички молоді. Арам Васильович був 6-разовим чемпіоном Радянського Союзу з греко-римської боротьби та 8-разовим — із вільної, тому його техніка збагачувалася. І сьогодні нашій школі властиве чудове володіння захватом, кидками. У той час у світі домінували іранці й турки, і Ялтирян усе найкраще в їхніх діях відбирав і опрацьовував в Україні.

      Можливо, хтось не знає, але поштовх для потужного розвитку осетинської школи, представники якої зараз є в багатьох збірних, дала саме Україна. Усе почалося з того, що в 1953 році до Ялтиряна приїздили Борис Кулаєв та його ровесники і вчилися, а закінчивши нашу київську школу тренерів, поверталися додому й перевіряли ці знання на благодатному грунті. На Кавказі ж практично, крім єдиноборств, і немає інших розвинених видів спорту.

Я вважаю, що мені дуже пощастило у житті, адже я тренувався у Ялтиряна, а згодом тренував разом з ним. Ми доповнювали один одного: він більше знав техніку, а я — організацію підготовки.

      — Секрети тренерського мистецтва можете розкрити?

      — Таємного тут нічого немає. Щоб тренувати, потрібно постійно і грунтовно вивчати ту справу, якій віддаєш свій час. Цікавитися не лише боротьбою, а й читати літературу, розвиватися всебічно, вивчати роботу інших тренерів, бути комунікабельним. Скажімо, зараз кожні півроку в боротьбі змінюються правила, потрібно оперативно переглядати методику підготовки. Якщо цього не зробити, то можна відлетіти далеко зі здобутих позицій. Зараз поєдинок складається зі швидкоплинних трьох періодів по 2 хвилини, тож потрібно думати, як укластися зі своїм планом на сутичку, приділити особливу увагу діям суперника. А це означає, що зростає роль захисту та якості власних дій.

      — І все це часто може піти «коту під хвіст», бо на килимі є ще судді. А тут наші позиції чомусь не надто сильні.

      — Це наша найслабша ланка — немає вітчизняних суддів екстра-класу. Раніше в цьому напрямі мало діяла федерація, але хтось обов'язково має думати про це. З іншого боку, ті наші судді, у яких був шанс потрапити до елітної компанії, не скористалися ним, бо неправильно обрали стратегію поведінки у «команді» Феміди. В Ірані, скажімо, 50 суддів екстра-класу, а в нас — жодного, то як ви гадаєте, чиїх спортсменів «прихоплюють» частіше? Найближчим часом потрібно з чогось розпочинати, і Ельбрус Тедеєв, президент федерації, це розуміє.

      — На вашу думку, чи не зарано Ельбрус взяв на себе тягар такої посади?

      — У нього достатньо енергії й авторитету у світі вільної боротьби, де він досяг усіх вершин, про які мріяв. Він реально й плідно працює на користь федерації. Забезпечив призами Кубок України, прагне на високому рівні провести традиційний київський міжнародний турнір, який присвячено нашим славетним борцям.