Фото(мото)справа

04.02.2006
Фото(мото)справа

Група «Фотомото» на виступi в Києвi.

      Серед необмеженої кількості кухонних і пивних розмов про співвідношення якості та національної ідентифікації в українській музиці пригадую одну дискусію. Моя подруга із Запоріжжя переконувала, що важливою є не стільки мова пісень, як їхнє стилістичне оформлення та професійне виконання: «От є запорізька група «Фотомото». Ти не чула, і ніхто не чув. А хлопці роблять дуже хорошу клубну музику, це щось схоже на лаунж, ротуються в Європі. І сам Джон Пілл, культовий лондонський діджей, законодавець музичної моди, який прослуховував мільйони композицій, і відбирав з них в ефір радіо ВВС найперспективніші, крутив їхню музику, запросив у ефір, де колись були і Девід Боуі чи «Пінк Флойд»! Так, вони співають французькою, але хіба це має якесь значення?». Звучало інтригуюче, і коли в музичній афіші Києва з'явилося повідомлення про перший виступ у столиці «Фотомото», проігнорувати його було б нерозумно.

 

      Гурт, який робить танцювальну інді-електроніку, з'явився у 1999 році. Назвою вибрали гру слів, це вже потім — запевняють виконавці — «підсуєтилася» мобільна компанія «Моторолла» зі слоганом Hellomoto, і вже дуже потім з'явилися перші вмонтовані в мобільні, камери, а на бігбордах — написи Fotomoto. Прошу любити і не жалувати — вокалістка Оля Володіна, клавішник Антон Сенгуров, комп'ютерник Саша Іванов та гітарист Сергій Сергіїв — з ним ми і спілкувалися на музично-українські теми.

      — Сергiю, в одному з небагатьох ваших інтерв'ю ти сказав, що час настав і тепер «Фотомото» буде частіше виступати в Україні. Що змінилося?

      — Ми повернулися з Англії, і нам стало цікаво, як нашу програму сприйматиме українська публiка. От ви ж не підете в один ліс по гриби і все... Крім того, все збіглося: нова програма, нарешті інструменти, на яких граємо, щоб було з ними не соромно на сцену виходити... Ну і тепер через політичнi обставини і багато інших в країні настає такий собі ренесанс сучасної української музики, як клубної, так і попу чи року. Всім відомо, що вітчизняна музика будь-якого стилю перебуває у жахливому стані, і задача сучасних гуртів, і наша зокрема, її звідти витягнути. У який спосіб? Просто створюючи якісну музику західного штибу. От візьмімо вітчизняні товари, якi затребуванi у свiтi наприклад, ракети: в останню чергу їх треба розфарбувати українським орнаментом. Спочатку треба виготовити потужний двигун, продумати дизайн тощо. Так само і в музиці: популярно зараз говорити про україномовну музику, не залежно від того, якої вона якості й чи має вона цінність для слухача чи самого музиканта...

      — Чим, на твою думку, цінна музика «Фотомото»?

      — Це прецедент для України взагалі. Про гурти, які грають щось схоже, я досі нічого не чув, навіть попри те, що варюся в цьому: немає групи, в якої було б стільки оригінальних мелодій, яка б довго працювала над їхнім підбором, міксувала та вибирала інструменти, коробочки та прилади, на яких вони будуть створюватися. Тобто, може, вони і є, але в глибокому андеграунді. Так, останнім часом стало більше, так би мовити, вітчизняного виробника, але ж наша задача — не тільки його пропагувати ( я ще раз наголошу, і тут треба робити вибір на користь якості),  а й робити так, щоб ця українська музика стала не тільки нашим надбанням, а й світовим. Тому що багато хто, не будемо називати імена, там узагалі нікому не потрібен, вони — вчорашній день. Тобто не тому, що ці музиканти погані, а тому що продукт, який вони роблять, не відповідає вимогам сьогодення. От назви мені хоча б одного українського виконавця, відомого не тільки в країнах СНД...

      — Руслана. Але в даному випадку ми не згадуємо про художню цінність...

      — А от саме про неї і треба говорити. От завжди ми беремо якийсь один позитив і починаємо його обговорювати, а треба сприймати комплексно, тому що музика — це гармонія. Але, повертаючись до «цінності» «Фотомото», як ми говорили раніше: попри те, що цей проект — втілення наших творчих амбіцій, це ще й, без перебільшення, якісна музика. Крім того, клубна сцена в країні взагалі не представлена — це просто образливо! Я вже не кажу про якихось монстрів... Де український Basement Jaxx? От ви не чули? Не чули. А послухайте! Два лондонські діджеї, які синтезують свою музику з будь-якого матерiалу, починаючи від африканських наспівів до реггі й індійської народної музики, зібралися тепер разом і творять щось абсолютно нове, мейнстрім плюс абсолютна незалежність узагалі від музичних стилів. В Україні молодь приходить у клуб, і що там? Малолітні діджеї, які просто не можуть її чимось здивувати.

      — Чим буде дивувати нас «Фотомото»? Маєте нову програму?

      — Так, днями в одному з київських клубів ми презентували повністю нову програму, яку до того грали тільки в Великобританії. Ми вдруге виступаємо в лондонських клубах: перша програма була меланхолійною, а ця — більше танцювальна. Створюючи її, ми відштовхувалися від двох моментів: по-перше, це був творчий пошук, урізноманітнення репертуару, а по-друге, ми розуміли, що в Україні немає концертних майданчиків нашого формату  і фахівців, які б змогли визвучити нашу техніку. Зате є доволі багато клубів, де можна настроїти непоганий саунд і зібрати глядача.

      — Повертаючись до мови виконання, якщо ваша музика якісна, то що, власне, заважає вам заспівати українською? Після італійської це наймелодійніша мова світу, плюс підтримували б відродження.

      — Ми співаємо тільки французькою — зараз нам це зручно. От я собі купив кросівки і добіг у них до пункту Б, бо мені так зручно, а потім я взяв нове взуття і побіг далі. В групі є чудова вокалістка, Оля Володіна, яка сама пише тексти, поки їй це подобається. Можливо, ми ще не знайшли людину, яка писатиме тексти українською, адже цікаво було би створити таку собі саунд-систему, співати арабською чи ще якось...

      — А чому попри те, що у вас є кілька виданих альбомів, не маєте жодного виданого в Україні?

      — Для того щоб диски продавалися, потрібен хороший дистриб'ютор. І в Україні, і в Росії поширене піратство, заробляти продажем своїх платівок для груп нашого формату поки не є можливим.

      — І все ж ви видавалися на російському лейблі «Снегири»... Піратство не хвилювало?

      — Так ми ж всім насправді подобаємося... (сміється. — Авт.) Це ж слов'янська натура: «Ну непогано, але треба почекати, що буде з ними завтра, зараз вони ще недостатньо відомі». Тобто прогнози в плани не входять. Але зараз нам стало цікаво займатися музикою ще й як способом заробити гроші. Знаєш: колись повинен настати той момент вибору. І от досі ми заробляли на життя іншими роботами — в усіх вони були різними, а тепер позвільнялися, тому що це робоче хобі стало займати більше часу, ніж основний музичний стиль життя. Ми твердо знаємо, що наш слухач тут! У мене тут ще одна теорія є: ми всі прагнемо ,щоб нас любили, бажаємо оточити себе чи то жіночою любов'ю, чи батьківською, чи любов'ю народу. Її часто не вистачає, і люди шукають її в Богові, у філософії тощо, а ми, бачиш, — у музиці. Намагаємося отримати любов публіки, створюючи якісний продукт .

      — Якщо в Україні так усе «дрімучо», то де з'явилися такі прогресивні ви?

      — Ні, якщо захотіти знайти музику цього напряму, то її повно — і радіо, той же Джон Пілл, короткі хвилі, які ловили ще в Радянському Союзі, і друзі якісь можуть привезти платівки. Ти ж знаєш, є люди, які не хочуть робити те, що роблять всі, виділяються своєю оригінальністю. З'явився термін «інді-музика», чи «по-хорошому» альтернатива, щось відмінне від усіх, а «інді» — не залежно від чогось. От багатьом гуртам подобається «Лімп Бізкіт», і вони виходять і грають, як поганий «Лімп Бізкіт».

      — Я читала рецензію московського журналіста на ваш презентований ще у 2003 році альбом у Москві. Власне, він якраз звинувачував вас у відсутності своїх ідей, а тільки перемелених ще раз, чужих...

      — А так і буде завжди. Крім того, ми ж не говоримо, що винайшли якийсь новий стиль.

      — У всіх учасників «Фотомото» немає музичної освіти. Я помітила таку тенденцію, що найцікавіші представники сьогоднішньої української музики якраз, так би мовити, неосвічені в професійному плані. Чому так, на твою думку?

      — Тому що в людей є енергія робити те, що їм подобається. І взагалі термін «професійно» дуже умовний. Що таке професійно? От візьмімо моду: зараз усі носять порвані джинси. З точки зору законодавців моди — це професійно чи ні? А як виглядали перші штани, які хтось там винайшов? Професійно чи ні? Тобто є поняття, значення яких сьогодні розмивається.

  • Знайти «скриньку», де захована ваша пісня

    Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>

  • Гімн як літургія, марш і романтика

    Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>

  • Паливо революції

    Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>

  • Ведмідь на вухо наступив, та співати будеш

    У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>

  • Вояки з гітарами

    Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>

  • «Вопіющі» 26 років

    Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>