Лицар Гончар

      «Скiльки пам'ятаю себе — завжди лiпив, малював, вирiзував з дерева i паперу, мандрував, спiвав», — писав у своїй автобіографії художник, мистецтвознавець, «патріарх українства» Іван Гончар. Уродженець Черкащини, він через іскристу красу Наддніпрянщини «вийшов» на різнобарв'я українського традиційного мистецтва загалом, як самобутнього цілісного явища у світовій мозаїці народів. Здобувши мистецьку освіту в Києві ще до ІІ Світової війни, усе своє життя продовжував навчатися у просторих класах просто неба, розсипаних по карті України — стародавніх селах і містечках. Подорожував від села до села, досліджував народне мистецтво, замальовував ще збережені пам'ятки, збирав рукотворні народні шедеври — щоб уберегти їх у своїй домівці. Пройшовши всю війну рядовим солдатом, бачив, якої шкоди завдали українській спадщині нацисти. Мандруючи повоєнною Вітчизною, терпляче рятував від знищення те, що «добивали» енкаведисти. Врятовані й дбайливо збережені мистецькі витвори за кілька десятиліть існування Музею Гончара побачили сотні тисяч людей з-понад 50 країн світу. Спогади про ті роки кількох знаних українознавців, зібрані співробітниками вже сучасного Музею Івана Гончара, пропонуємо нашим читачам.

Михайлина Коцюбинська, літературознавець:

      — Про музей Івана Гончара, неофіційний, хатній, але вже тоді добре знаний я, почула вперше десь у ранні 1960-ті. Не пам'ятаю, хто привів мене туди у складі якоїсь екскурсії, здається, Алла Горська або Галина Зубченко. Згодом я стала час від часу бувати там з кимось із друзів, а то й сама приводила туди «неофітів», передусім іноземців... Так наше покоління — покоління шістдесятих — вчилося розуміти народне мистецтво. Відштовхуючись від такого розуміння, шукати — і знаходити! — точки зіткнення народного мистецтва в його найвищих проявах — з високими зразками сучасного модерного мистецтва, виробляти мистецьку мову ХХ століття, виходити на кін сучасного світового мистецького театру. Такий погляд на народну творчість єднав усіх шістдесятників: художників, літераторів, музикантів. Музей Івана Гончара був школою, де такий погляд вироблявся...

      Пригадую, як я якось влітку привела до Івана Макаровича родича моїх друзів з діаспори, молодого американського архітектора українського походження, який щойно почав усвідомлювати себе українцем. Він пережив у музеї справжній мистецький шок — так пояснював згодом свої мистецькі відчуття. Був уже вечір, але я все ж таки повела його ще на Поділ, на Андріївському узвозі ми пройшли через відкритий тоді для всіх «замок Річарда» на оповиту сивою давниною гірку Уздихальницю, і він сказав мені, що відчув себе заново народженим. Так відбувалося наше очищення і духовне відродження — через історію, народне мистецтво, високі духовні цінності. Музей Івана Гончара мовби матеріалізував для нас ці цінності...

Микола Мушинка, українознавець-культуролог (Пряшів, Словаччина):

      — Коли восени 1964 року мені, молодому аспірантові празького Карлового університету, вперше довелось побувати на стажуванні у Києві, я був глибоко розчарований, бо української мови, знання якої я приїхав поглибити в столицю України, майже не було чути ні в університеті, ні в Академії наук, ні в музеях, бібліотеках, магазинах, ні на вулиці...

      «Якщо хочеш побачити справжню Україну і її національну культуру, — сказав мені Іван Світличний, — зайди в музей Івана Макаровича Гончара». Те, що я там побачив і відчув, перевершило всі мої сподівання. Кожен квадратний сантиметр площі всіх кімнат та коридорів невеличкого будинку неподалік від Печерської лаври був буквально завалений творами мистецтва. На стінах від підлоги да самої стелі розвішані ікони, картини визначних художників (навіть оригінал Т.Г. Шевченка), велика колекція так званих «народних картин», головним чином «мамаїв», хрести, рушники, килими; на вузьких полицях та різьблених мережаних мисниках — художньо розмальований посуд, незліченна кількість кераміки та дрібних скульптур, на почесному місці висить бандура. Більшими скульптурами завалена підлога. Тут же й інші зарамовані картини, що для них не знайшлося місця на стінах. На столах і у вітринах — народна кераміка, глечики, миски, дерев'яні ложки, виделки, свічники, старовинні книжки у шкіряних оправах, колекції писанок. У скринях — народний одяг з різних областей України, рукописи, стародруки. Одних рушників понад тисяча. А всіх експонатів — кілька тисяч.

      І серед цього багатства — постать стрункого й бадьорого сивочолого добродія у вишиваній сорочці, який із захопленням розповідав групі учнів з Рівненської області про гетьмана Дорошенка і про «більшовицьку українізацію» 1920-х років. Розповідав тихо, але переконливо про те, як треба шанувати рідну мову, рідну культуру, вивчати свою історію. Його слухають, немов біблійного пророка... Одні відходять, інші приєднуються до групи, а Іван Макарович нікого без доброго слова не відпускає зі своєї хати. Після вступного слова він відходить, залишає нас самих, потім знову повертається... А я так і не можу піти. Милуюся кожним глечиком, кожною писанкою. Все можу взяти в руки, помацати... Іван Світличний казав правду: тут я відчув справжню Україну. Вплив музею на молодь тоді, в середині 60-х років, був величезний. Саме звідти, як я довідався, вперше вирушили колядники з вертепом і звіздою по вулицях Києва ще на початку 60-х років. Пізніше молодь з ініціативи Івана Макаровича відновила обряд посіванок, веснянок, купальських звичаїв, обжинок. Саме тут виникла ідея заснувати хоровий колектив «Гомін»...

      Коли мене в грудні 1965 року затримали з рукописом Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та іншим самвидавом на кордоні в Чопі працівники КДБ, що прибули у зв'язку з тим із Києва, протягом кількох днів чи не найбільше питали мене про Івана Макаровича та його музей, переконуючи, що це небезпечний злочинець, який під прикриттям етнографічних чи історичних експонатів засівав у серця молоді націоналізм та ненависть до «старшого брата» — росіян. Це ж він «духовний батько» дисидентів — найзапекліших антирадянських елементів, це в його хаті відбуваються конспіративні зустрічі ворогів радянської влади в Україні... Івана Макаровича не арештували. Як-не-як він ветеран Вітчизняної війни, нагороджений орденами та медалями, серед яких і медаль «За відвагу», здобута на Курській дузі. Він — автор кількох пам'ятників, що стоять у різних містах України. Та й безпосередніх «доказів» про його «антирадянську» діяльність не було, бо ніхто з заарештованих українських патріотів ні під час слідства, ні на суді його не видав і не зрадив. В очах шістдесятників Іван Макарович мав незаперечний авторитет. Сказати про нього погане слово — дорівнювалось зраді національної ідеї.

Сергій Плачинда, письменник:

      — Приїздіть негайно, ось зараз, я чекаю на вас... — почув я в трубці хриплий тремтячий голос Івана Макаровича; мені здалося, що він плаче...

      Було за північ. Ми з дружиною швидко вдягнулися: телефонний дзвінок розбудив нас і стривожив до краю. На вулиці впіймали таксі. Десь о першій годині ночі були в Івана Макаровича на Новонаводницькій. Вікна його майстерні світилися. Зігнутий, схудлий, змарнілий, Іван Макарович одразу провів нас у свій затишний «старожитнiй» кабінет. Утаємниченим голосом, ніби хтось нас мав підслуховувати, почав розповідати:

      — Сьогодні мене розпинали в Печерському райкомі партії. Страшні слова почув я на свою адресу — що мій музей розплідник українського та ще й буржуазного націоналізму і його, мовляв, слід «прикрити». А найголовніше, мене виключили з партії. А формулювання яке страшне: «За антипартійну діяльність»... І це ще не все. За кілька днів до цього мені передали слова Галі Кальченко про те, що я мушу здати свій музей в державний фонд, а то спалять і мене вб'ють. Отаке! І що я надумав... Він тяжко зітхнув, на очах бриніли сльози.

      — Аби вони не відібрали музей, хочу негайно, от уранці, переписати його на Сергія Плачинду і Валентина Задорожного. Оце щоб уранці й почати оформляти... Поки вони не вдерлися, не відібрали. Як ви на це, Сергію? — подивився пильно на мене.

      Правду кажучи, я не знав, що й відповісти. Відчув, що нічого цього не треба робити. Адже комуністи довели Івана Макаровича до відчаю, приймати будь-яке рішення в такому стані не можна. Я розвів руками й подивився на дружину: Ганна Василівна, щира полтавка, завжди знаходила, що сказати в подібних ситуаціях. Справді, вона одразу заговорила:

      — Іване Макаровичу, от не треба поспішати! Заспокойтеся, будь ласка. Ніхто музей у вас не відбере. Короткі руки! Ви — людина відома, великий митець. Вас знає і любить народ. Вони не посміють! Бо знають: якщо треба, тут, на Новонаводницькій, з'являться на ваш захист тисячі таких, як ми з Сергієм. А щодо свого наміру... Іване Макаровичу, нікому й не кажіть, Сергій теж ходить у націоналістах. Його вигнали з роботи за «Неопалиму купину», так само розпинали в ЦК...

      Ці слова вплинули на Івана Макаровича. Він і справді якось заспокоївся, став розважливішим. Ми ще трохи подискутували, і господар повів нас до майстерні показувати свої нові праці. Запам'яталася «Коліївщина» — велика стела чи колона, що сприймалася як водоспад народної крові, з якої прозирали голови коліїв, ватажків повстання. Річ символічна, разюча... Коли поверталися додому — світало. Надходив ранок. І подумалося, що ось мине комуністична ніч і за нею надійде ранок Свободи.

      Лариса Скорик, архітектор:

      — То був прегарний травневий день 1973 р. — п'ятого року мого життя у Києві... З колегою-архітектором ми прийшли до Івана Гончара. Той куточок Києва, де його садиба (Родіна-мать ще була тільки в проекті), справді видався мені райським — тиша, цвітіння, неймовірно мурашківська світлотінь на траві, на стінах ошатного будинку. Господар-скульптор у добре замащеній глиною блузі стрічає біля дому — стрункий, рухливий, молодо усміхнений. Сильний потиск руки і незрівнянний погляд сіро-синіх іскристо сяючих і водночас допитливо-строгих очей. Миттєво майнуло: очі воїна і дитини. Таким, відкритим і захопленим, відважним і сильним, і надалі пізнавала я Івана Гончара — щиро і ранимо люблячого світ мистецтва і свого народу, впертого лицаря, озброєного переконаністю своєї правоти і права, оберігаючого народ від найгіршого з лих — втрати пам'яті...

      Будинок — майстерня — музей справили на мене враження якогось предивного замку всеукраїнського роду, в якому нинішні господарі живуть наче у постійному спілкуванні із поколіннями, що вже давно одійшли, полишивши свої портрети і свої твори всі до одного предивної краси — і все це не імагінації, а найсправжнісінька реальність, яку створив Іван Гончар, різьблячи постаті вартих воскресіння, сміливих і не надто щасливих наших героїв... І, збираючи аркуш до аркуша, в грубезних альбомах малюнки і фотографії працьовитих і співучих, артистичних і філософських селян і городян, з яких поглядають на нас щирі очі шляхетних, простих і певних себе предків, що й справді — «сіль землі нашої...». А що вже за вишиванки, і рушники, і очіпки, і плахти, і свити, і покровці... Освячувало, як хорали Баха, біле по білому життя — і душа ладна була злетіти понад квітучим садом Гончара — і яка ж вдячність до цієї людини, що і власному мистецтву визначила одну тверду дорогу: відроджувати пам'ять про найкращих з Українського роду.

      Пригадую, як потім привозила Івану Макаровичу передачі з Умані від легендарної Надії Суровцевої, яка збирала для нього серед усіх знайомих давні фото черкащан — в родинному колі, сільські хори в прегарних народних строях. Надія Віталіївна мені з гумором наказувала: «Лялю, Іванові Макаровичу від мене кланяйтесь, і від Дмитрика, і від Масі (собачки), і від котиків і ще скажіть, що ми й далі для нього шукатимемо, то, може, яких пару сантиметрів у нього на стінах та в скринях ще є...»