Кіно про кіно,

      Про те, що авторитетний український кінокритик і кінознавець, постійний автор «УМ» Сергій Тримбач написав кілька сценаріїв для документального кіно, було відомо й раніше. Але непомітно для загалу, поки в Будинку кіно і на всіх перехрестях волали, що кіно помирає, у фільмографії пана Тримбача з'явилася ціла низка цікавих, успішних, відзначених фестивальними нагородами картин. Після останньої, резонансної, багаторазово похваленої критикою і відзначеної фестивалями стрічки Романа Ширмана «Небезпечно вільна людина» про Сергія Параджанова сценаристу Тримбачу пішли замовлення. Із Москви, звичайно. Ми втрачаємо його? Не думаю, як каже Сергій Васильович, «я ніколи не називаю себе сценаристом. Усі мої реалізовані сценарії — про кіно, тому це просто одна з іпостасей моєї кінознавчої професії».

      Останнім часом усі неякiснi українські фільми мають залізне алібі — «нема хороших сценаристів; хіба можна назвати сценарієм те, з чим я працював?». Режисерам хороших фільмів не потрібні додаткові бонуси, і часто про сценарій вони навіть забувають. Сергій Тримбач працює з професійними висококласними режисерами — Юрієм Терещенком і Романом Ширманом, але сам матеріал, який він пропонує для відео- чи кіноплівки, майже завжди унікальний і ексклюзивний — персонажі українського кінематографу, літератури, співдружності талановитих митців у житті й у мистецтві. Те, чим він займається, називається «витворювати пантеон української культури», — непопулярне у творчому середовищі заняття, але, як виявилося, дуже захоплююче. Забутий довженківський актор Петро Масоха і його дружина старовинного дворянського роду Марія Болховська. Драматичні долі трьох основних стовпів хрестоматійного українського фільму «Камінний хрест» — режисера Леоніда Осики і акторів Костянтина Степанкова і Борислава Брондукова. «І в синьому небі я висіяв ліс» — сценарій про Миколу Вінграновського, не тільки великого поета, а й зворушливу людину. Один із сценарних принципів Тримбача — не заливати бронзою тих, про кого пише. Живий про живих.

Український пантеон

      — Я пишу, страшно сказати, уже майже піввіку. Першокласником, у 59-му, повернувшись iз піонерського табору, сів за стіл і написав оповідання. Воно називалося «Пожежа» і було образком з натури — я справді бачив, як посеред поля згоріла величезна скирта соломи. Вигадав сюжет навколо і... І вирішив: буду письменником. Уже десь у п'ятому-шостому класах працював у поважніший спосіб. Брав товстий загальний зошит, писав на титульній сторінці якесь епічне слівце на кшталт «Буря», далі мережив пару сторінок і відкладав. Я десь вичитав, що отак пишуть романи: не похапцем, а відкладаючи на потім — хай полежить, визріє. Отаких «романів» я навергав пару десятків.

      У старших класах почав писати вірші. З'ясувалося, що кращого засобу пудрити мізки дівчатам не існує. Досі люблю вірші. Із своїх не видрукував жодного. Більшість знищив, залишив кілька десятків — для читання нащадками. Раптом зацікавляться... В університеті теж писав вірші, потому прозу і — критику. На курсі — а навчався я на філологічному — мені одразу присвоїли титул «першого критика»: у вселенському масштабі, звісно. Зробили це тим охочіше, що решта все ще писала вірші і прозу. До речі, цікавий, сильний курс був. Письменник Василь Шкляр від нашого кореня пішов, до прикладу, перекладач і дипломат Олександр Божко, поети і журналісти Ольга Макаренко, Сашко Неживий, Олег Князенко, учені Тетяна Клинченко, Ольга Паламарчук, учителі Фелікс Пашківський, Микола Андрущенко...

      На старших курсах потягнуло в естетику — під впливом блискучого педагога Лариси Левчук. І — кіно, теж не без її впливу. Так сталося, що на п'ятому курсі написав свій перший сценарій для «Київнаукфільму» — кращої тоді у світі (без найменшого перебільшення!) студії наукового кіно. Одначе «лучше выдумать не мог», аніж зробити текст про шкоду, яку заподiює наука. Головний редактор Євген Петрович Загданський (рівень студії багато в чому визначався саме ним) почитав-почитав і склав присуд: таке не пройде ну ніяк. Тоді науку шанували, зобижати її не дозволялося. Це тепер всяк дурень може її ногою копнути, а то були часи винятково мудрих і натхненних прогресом людей.

      Через багато літ, уже 90-го, на тому ж «Київнаукфільмі» мені запропонували написати сценарій навчального фільму «Образ у кіно» (його зробив режисер Лель Гілевич). Потому — нова тривала пауза. До 96-го року, коли я запропонував Олександру Роднянському, тоді генеральному продюсеру «1+1», зробити фільм до 100-річчя українського кіно, початком якого вважаються зйомки харківського фотографа Альфреда Федецького. Роднянський сказав, аби я сам і написав сценарій. І запропонував режисера — Юрія Терещенка. Ми зробили фільм «Важко перші сто років», де були основні епізоди з історії українського кіно, живі його персонажі.

      На «1+1» ми з Терещенком зробили ще кілька фільмів. Один із них називався «Богдан Ступка. Львівські хроніки». Ступка — мій улюблений актор, і хоча про нього було зроблено кілька фільмів, вони не розкривали його людського єства. У нас ще не було виписано сценарію, просто ідея і кілька наміток. Аж раптом Ступка говорить, що за 5-6 днів виїжджає з театром імені І. Франка на гастролі до Львова. Одна з вистав — «Король Лір», де він грав центральну роль. Ми вирішили до нього приклеїтися з камерою і кілька гастрольних днів буквально не відлипали. Драматургійна задумка полягала в тому, аби крізь магнетичне марево Ступчиного акторства побачити момент його самотності. Адже кожна людина закинута в цей світ і прагне здолати відчуженість. Прагне і часто не може. Артисту, може, найважче це зробити — він же мусить перевтілюватися постійно і полишати свою оболонку...

      Львів і Львівщина — це ще й батьківщина Ступки. Ми поїхали, скажімо, до його мами, у село Куликів. Мама в нього доволі строга, каже: «Бодю, як це так, ти знімаєшся у польському фільмі «Вогнем і мечем», а люди кажуть, що там показують українців не так, як треба». Він її заспокоював, показував, якого Хмельницького грає. Так збіглося, що у ті ж дні його клас відзначав 40-річчя від дня закінчення школи. Ніколи не забуду, як Ступка вискочив у коридор, нервово закурив і сказав: «Боже, які вони всі старі»...

      На початку вистави Лір повинен виходити із підсценічного простору, з «підземелля», і ми пішли з камерою за Ступкою під сцену. Він там сидить, а нагорі — відкритя гастролей, офіційні промови, і Ступка тицьнув пальцем: оце і є місце актора — під сценою, нижче плінтуса. Отакі речі наперед не випишеш. Що вдалося — показати, яка тяжка це праця, акторство. У виставі Ступка справді працював, як проклятий. В одному епізоді безсилого Ліра виносять на ношах зі сцени, ми з камерою за ним у гримерку. Ступка лежить сірий, виснажений, із заплющеними очима, і видно, що сил у нього майже не лишилося, і ще ціле відділення попереду. А ми не одвертаємось, все це фіксуємо... Бо сповідували відомий принцип: якщо камерою довго вдивлятися у якийсь предмет, він одкриє свої потаємні глибини. Та ось вистава закінчується, і Ступка мало-помалу оживає, повертається до життя, очі загораються — особливо, коли з'являються жінки. Ні, справді — грандіозний актор. У ньому живуть такі світи... І камера може їх привідкрити — коли захоче, коли зуміє, коли буде такою наполегливою.

      Наступною була картина «Небилиці про Борислава», про актора Брондукова. Як людину я знав його мало, а от Катю, дружину, значно краще — познайомився, коли їздили на Буковину відзначати 60-річчя Івана Миколайчука. З неї могла вийти неабияка актриса, а вона всю себе поклала на олтар служіння чоловікові. До речі, у фільмі режисер Микола Мащенко доволі смішно розказує, як прийшли до нього Брондуков і Миколайчук, упали на коліна і не встали доти, поки він не погодився прийняти до інституту дівчину Катю, в яку Брондуков закохався до нестями. Ми застали Брондукова вже після двох інсультів, але він іще був на ходу — ходив, говорив, хоча, звісно, все це вже було не те. Відтак пішли шляхом оповідки небилиць про актора — про нього ж розказують дуже багато історій. Іде, скажімо, по вулиці, бачить — несе бабця на базар повний кошик яєць. Він як закричить: «Бабка, ложись», і та бряцається на землю разом з яйцями. Потім Борислав дістає гроші, сплачує збитки, але ж ефект який! Або коли Брондуков приходить із друзями в ощадкасу, дістає лотерейний квиток, простягає: «Прошу вас подивитись, я виграв». Касирка дивиться, і каже, що нічого такого він не виграв. Боря у розпач, плаче: як не виграв, коли щойно усе сходилось? А в нього жінка, діти, він усе життя вже розпланував під той виграш. Приходила завідувачка, заспокоювала, він же падав, ридав, а його друзі в кутку помирали від сміху... Отакі от байки про Брондукова лягли в основу фільму, плюс відповідно дібрані фрагменти фільмів.

      Це все було телевізійне кіно, а в 2001 році Терещенку запропонували на Національній кінематеці, а це той самий «Київнаукфільм», зробити фільм на кіноплівці. І ми взялися за стрічку під назвою «Любов небесна» — про Марію Євгеніївну Болховську, вдову актора Петра Масохи, який працював у Театрі Леся Курбаса, знімався у фільмах Олександра Довженка — в «Арсеналі», «Землі», «Івані». У часи війни він перебував на окупованій території, відтак після ніде не мав ходу, мусив працювати в провінційних театрах. Як тільки досяг пенсійного віку, відразу його виперли на пенсію. Вони з дружиною жили у скромній квартирці на околиці міста, про нього всі забули. У часи перебудови згадали, навіть прийняли у Спілку кінематографістів. Я, тоді секретар правління Спілки, поїхав із кількома колегами вручати йому членський квиток. Маразм повний: він ще у Довженка знімався, а я вручаю йому буцімто посвідчення, підтверджую його професійний статус. Почувався повним ідіотом, про що, власне, йому й сказав. А через рік, у 91-му, він помер. Вдова, Марія Євгеніївна, котрій було вже за 80, мало не щодня їздила на могилу. Потім уже рідше, в останні роки тільки зі мною. Ми зняли її в 94 з половиною роки, а прожила вона цілісіньких 96.

      Ідея була проста — жінка їде на цвинтар і згадує своє життя, свого чоловіка. Бо ж той повсякчас присутній у її житті. Тільки як це подати? Коли я вкотре дивився Довженків фільм «Іван», де Масоха зіграв головну роль, зауважив епізод, коли його герой, селянський син, дивиться у вікно. За ним — незрозумілий для нього, у чомусь моторошний світ великої індустрії. Магія фотографії — було відчуття, що дивиться звідтам, з того світу, в наш грішний. А вона, Марія, дивиться-продивляється в нього. Юрій Терещенко дуже вдало змонтував центральний епізод, коли вдова підходить до могили, а Масоха спостерігає за нею. Й вона звертається, благає: «Я вже стара, несила жити — забери мене до себе!» Тобто фільм був про те, як люди, що прожили разом 61 рік, продовжують відчувати один одного, фактично співіснувати в єдиному ідеальному часо-просторі. «Любов небесна» отримала головний приз в короткометражному конкурсі Єкатеринбурзького фестивалю, і в російській пресі була дуже тепло зустрінута. Драматичніше склалася доля нашого наступного фільму «Вічний хрест».

      — До речі, він теж міг називатися «Любов небесна».

      — Так і було задумано. «Любов небесна» закінчується словами, що фільм присвячується усім, чий шлюб укладений на небесах. І ми вибрали трьох персонажів, яких поєднав фільм «Камінний хрест» — режисера фільму Леоніда Осику і двох акторів — Брондукова і Костя Степанкова. Так вибудувалась драматургія життя, що Осика помирав, років п'ять уже лежачи практично без руху. В цей час Брондуков, опісля третього чи четвертого інсульту був у такому стані, коли людину, в принципі, знімати не можна. Ми це розуміли, одначе ж прагнули зняти про ту саму любов небесну, себто про Катю. Ну і третій герой — Степанков, який на той час був живий-здоровий, але жив із відчуттям, що його відсторонено, відкинуто на узбiччя. Особливо дошкуляло те, що дружина, актриса Ада Роговцева, заробляла багато більше.

      Поки ми розмірковували, надійшов вересень 2001-го. Дзвоню Світлані Князевій, дружині Осики, вона каже, що лікарі пророкують: жити Леоніду Михайловичу лишилося буквально кілька днів. А йому якраз присудили Державну премію імені Довженка, має відбутися урочиста церемонія її вручення. Звісно, Світлані, їхнім діточкам. І ми вирішили зняти те вручення премії Світлані, а потому ублагали на кілька хвилин увійти в дім з камерою. Все це було на грані фолу. Втім Осику ми не знімали, зафільмували, що робить Світлана: як ворожить, співає чоловікові, розмовляє з ним, що вже фактично за межею... Він її не чув і не бачив, був виключений з життя, одначе ж було те, що і в «Любові небесній», коли люди з різних світів вдивляються один в одного — і бачать. Разом і ми прагнули побачити те, що є невидимим і що завжди хочеться зробити в кіно: вивести на екран власне духовні печатки і символи.

      Друга новела про вічний жіночий хрест, за яку нас часто били — не в пресі, у середовищі кінематографістів, в розмовах — про Брондукова. Навіщо було його знімати — отакого? Знову ж таки виправдовуюсь тим, що знімали про Катю, про її парадоксальне щастя — чоловік у напівпритомному стані, а вона щаслива від того, що той просто є. Вона хороша актриса, одначе цього не зіграєш, це просто є. У московській газеті «Культура» недавно прочитав різко негативну рецензію на новий російський фільм про Брондукова. Насамкінець автор зненацька пише: «Но есть же знаменитый украинский фильм «Вечный крест». А в Україні він точно не знаменитий, його показували на фестивалях, у Будинку кіно, але яка це аудиторія. От для цього, до речі, і потрібен канал «Культура», бо чекати від комерційних каналів, що показуватимуть таке кіно, не доводиться.

      І третя новела, яка мені найбільше подобається — про Степанкова. Він чекає приїзду дружини і всенький день хазяйнує: варить борщ, ліпить вареники, ремонтує онуків велосипед, годинник... А навечір, зморений, засинає. Тим часом Ада Миколаївна приїздить, з Катею, дочкою, їсть вареники, зліплені ним. Вже північ, б'є відремонтований годинник, Кость Петрович прокидається, чує голоси і розуміє, що проспав. І від досади, від зворушення плаче, щось говорить — образливе для себе. Такий собі чеховський Фірс, якого всі забули. Я страшно люблю Чехова, і мені дуже подобався цей фінал. Одначе трапився брак плівки. Я пропонував перезняти, але режисер уже придумав інший фінал — похорон Осики, він помер під час зйомок фільму, на який сходяться всі — живі й мертві.... Отаке документальне кіно. Погодьтесь, різниця між ігровим і неігровим не така вже суттєва. Вдивляємося у життя, його фактуру, його плин — прагнемо вловити драматургійну конструкцію, його філософію, що виражається у пластиці, видимих образах.

Пам'ятники безпечні, а генії — ні

      — Фільм «Небезпечно вільна людина», мабуть, — найуспішніша ваша робота, якщо міряти категорією успіху.

      — Спершу і задум, і сценарій були іншими. Власне, іншим мав бути і режисер — той самий Терещенко. Одначе він не захотів... Тоді я запропонував робити фільм Роману Ширману. І він одразу запропонував низку ідей, які перетворили стрічку на таке собі видовищне й веселе кіно про веселого, винахідливого художника, що жив і творив за законами карнавальної поетики і етики. Увесь час випадаючи із законів рутинного повсякденного життя. Зокрема, саме Ширман запропонував зробити анімаційний ряд, екранізувати байки, які весь час оповідав про себе Параджанов — врешті-решт це блискуче зробив Радна Сахалтуєв.

      — А ви були знайомі з Параджановим?

      — Параджанова заарештували через кілька років, як я приїхав у Київ учитися. Він був для мене більше легендою, міфом. Уперше я його побачив у 1987 році, коли він приїжджав на 40 днів по смерті Івана Миколайчука. Пам'ятаю, як тільки Сергій Йосипович з'явився на Байковому цвинтарі, одразу став центром, усі інші закрутилися навколо нього, як ошурки навколо магніту. І вразило вміння блискавично монтуватися з реальністю: поруч із могилою Миколайчука є інша, там на пам'ятничку написано «Сирота». Параджанов одразу обняв той камінь і сказав фотографу: «Снимай, сирота Параджанов».

      У нас є така упосліджена риса, що неодмінно мусимо розказати про те, які ми нещасні, що москалі нас пригноблювали, що ми самі один одного не цінуємо — це в Будинку кіно вічна тема. На одному з ювілейних вечорів Параджанова її й мусолили. Вийшов Роман Балаян і сказав: ну що ви тут фігнею займаєтесь, почув би Серьожа, ото би посміявся. Серьожа був веселою, щасливою людиною. Вільною людиною — де б він не знаходився: хоч би і в таборах. Найбільшою заслугою Ширмана і є те, що він показав ігрового непокріпаченого митця, який жив весело, карнавально, відкрито.

      Фільм отримав вже кілька фестивальних нагород, зокрема Гран-прі в Єкатеринбурзі, чим ми пишаємося. Російське документальне кіно зараз, мабуть, найсильніше в світі, відтак оцінка росіян нашого фільму багато важить. До того ж його номіновано на «Ніку», російського «Оскара», у номінації — кращий фільм СНД і Балтії.

      — У майбутньому фільмі про Миколу Вінграновського ви продовжуєте свій, сказати б, іконографічний ряд. Хто зніматиме цю стрічку?

      — Ролан Сергієнко, друг Вінграновського, з яким вони вчилися на одному курсі у ВДІКУ, в Довженка. Про нього зняли фільм за життя, за звичною формулою «Ім'ярек — ето наше всьо». Цього й не хочеться — пам'ятника. Бо пам'ятник не може бути живим і смішним, це дух святий, це ікона, розпис на церковній стіні.

      Моя мрія — зробити сценарій про Григора Тютюнника. Він нині майже випав із нашої пам'яті, хто його зараз згадує? Я його знав особисто. Жив я у будинку по вулиці Леніна, 68, був зятем письменника Микити Шумила. Сусідом моїм був Олесь Гончар, вище жили Андрій Малишко і Любов Забашта, далі Михайло Стельмах, Андрій Головко... І от у цю квартиру до нас часто приходив Григір, був хрещеним батьком нашої племінниці... Були намагання зробити з його прози фільм, але навіть у Вінграновського з «Климком» якось не склалося. Хочу зробити з кількох Тютюнникових новел цілісний сценарний текст для великого ігрового фільму.

Кіно про життя

      — А сценарії іншого плану у вас є?

      — Є. Скажімо, «Древо», заснований на міфології роду — мого і режисера Юрія Терещенка. Думка про такий сценарій з'явилася кілька років тому. На мобільний телефон подзвонив з Іраку мій син, телеоператор, і сказав, що напередодні їх страшно обстріляли, він ледь не загинув. Опісля такої моторошної миті я зненацька почав думати, як із цього зробити фільм. Творчість — це ще й катарсис, повсякчасна спроба очистити свій світ від усіляких фобій... От сьогоднішній телеоператор їздить світом, знімає. А у Терещенка син учиться в Америці. Гілочки двох сімейних «деревин». А далі вже розкручується ниточка. Я знаю рід по батьковій лінії від початку XIX століття. Моя тітка, Ганна Павлівна, звичайна сільська вчителька, була людиною допитливою і лишила мені такий скарб. Відтак я багато чого знаю. Про те, скажімо, що один із братів мого діда загинув на крейсері, який вибухнув просто на рейді. Що мій дід Павло у лютому 1917 року був у Петрограді й після революції поїхав додому, сказавши: «Пропадіть ви пропадом зі своїми революціями». І знаю, як було під час голоду. Все моє дитинство пройшло під акомпанемент розповідей бабусі і мами про голодомор. А та сама тітка, батькова сестра, розказала, як у кінці 1932 року дід поїхав зi старшим сином на південь, у Дніпропетровську область — тікали від голоду. І покликав потім листом мою бабусю Марію і ще двох дітей. Приїхали вони на станцію, а звідти треба ще добиратися десять верстов, як вона казала. Трохи пройшли і попадали, сил не було. Тоді мій майбутній батько, якому було 12 літ, поповз уперед. Доповз. Тільки ж помре він у 41 рік. Чи не на тій дорозі стратив половину свого життя? Коли чую, що голодомор є «вигадкою», в мені кров закипає — якою сволотою треба бути, аби говорити подібне.

      Ми якось погано усвідомлюємо, що історія нації — це передусім історія роду, сімей. «Війна і мир» Толстого — це що? «Мисль сімейна» — як визначав сам письменник. А українців більше тягне до чистої епіки, надмірного пафосу. Може, колись у мене вийде і я напишу ігровий сценарій, який засновуватиметься на столітній історії кількох родів. Національна міфологія і мусить базуватися на ній. Бо іноді враження, що історія українців починається і закінчується на Запорозькій Січі.

      — Правда, що після фільму про Параджанова вам надійшло перше замовлення на сценарій з-поза меж України?

      — До мене звернувся провідний російський режисер-документаліст Віталій Манський, який є ще й серйозним продюсером, засновником студії «Вертов і К», і замовив сценарій фільму про Володимира Щербицького, багаторiчного лідера України. Я вагався, оскільки звик працювати на матеріалі, який добре знаю. А тут — партійні бонзи, від яких завжди дистанціювався. До того ж це телевізійний продукт, треба вибудувати екранну інтригу так, аби глядачеві не захотілося перемикати канал. Усе ж взявся. Пригадалися одразу розмови про те, що Щербицький нібито наклав на себе руки. Просто, він швидко помер — за кілька місяців опісля своєї відставки з поста першого секретаря ЦК партії. Одразу з'явився якийсь людський вимір — і пішло. Що з того вийде — побачимо.