Сім'я, а не «казенний» дiм

Колишня пустка — тепер родинний дім

      У цьому дитячому будинку немає «совкової» їдальні й «інтернатівських» спалень. Бо навіть і дитячим будинком «Дім милосердя», що відкрився у вересні минулого року на околиці Ужгорода, назвати важко — це справжня велика родина у затишному, гарно оздобленому будинку: на стінах професійні портрети кожної дитини, малюнки, у кімнатах — сучасні завіси та меблі. Тепер для десятка малюків, у житті яких були й жорстокість, і голод, і самотність, — це рідна домівка. «Зараз у нас живе 8 дітей, ще двох днями ми забираємо до себе. Але розрахований цей центр на 30 дітей. Якщо буде така можливість і наше питання вирішиться, ми створимо тут будинок сімейного типу і виховуватимемо 30 малюків», — розповідає Валерій Валько, заступник директора благодійного Фонду «Дім милосердя» і в майбутньому — офіційний тато величезної родини. Пан Валерій розповідає, що опікуватися чужими дітьми він із дружиною та друзями вирішили десь 5 років тому — спочатку надавали благодійну допомогу хворим на ДЦП малюкам — лікували їх у санаторіях Одеси та Криму, потім влаштовували обіди в кафе для безпритульних дітлахів, спілкувалися з ними, забезпечували одягом та взуттям. А потім норвезькі друзі, члени благочинної організації «КРК-Україна», допомогли фонду «Дім милосердя» придбати недобудовану споруду на околиці Ужгорода — тепер це Центр соціальної опіки дитини.

Одне життя на всіх

      Долі малюків, які віднині живуть тут, по-жахливому схожі: неблагополучні родини, батьки-алкоголіки, вулиця і безпритульність. Шестирічний Коля, наприклад, веселий комунікабельний хлопчик, за своє, ще таке невелике життя устиг побувати у кількох інтернатах, натерпітися знущань. Макса на вулиці знайшла служба у справах неповнолітніх — мама невідомо де зникла й про дитину забула. У Яни мама померла від тяжкої форми туберкульозу, а баба з дідом — алкоголіки, тому дівчинці було затишніше на вулиці, там її і знайшли. «Найбільше мені запам'ятався випадок із Монікою, — розповідає Ганна Валько, вона працює тут вихователем і після владнання усіх юридичних нюансів буде офіційною мамою сімейства, — рік тому, на Різдво, ми побачили її на вулиці в маминих розтоптаних чоботах, голу, вона гризла шкірку від банана, Моніці тоді й шести не було». Серед цих діток є малюки, що потребують особливого догляду. Скажімо, шестирічний Ромчик погано говорить і рухається — для нього працівники центру замовили послуги масажиста й збираються відправити у спеціалізований санаторій.

      «До нас потрапляють різні діти з усієї області — в основному сироти або діти, позбавлені батьківської опіки. Ми вже, до речі, маємо картотеку на малюків цієї категорії з усього Закарпаття, — розповідає пан Валерій, у якого, до слова, є двоє власних дітей, — знаходимо їх самі або ж нам телефонують і розповідають про цих діток. Першими дітьми, до речі, у нас була родина із чотирьох малюків. Поки не побудували цей будинок, вони жили у наших сім'ях». Валерій Валько каже, що у їхньому центрі є умова: не брати малюків, старших 13 років. «Тому що з дітьми, які вже були на вулиці два-три роки, має бути інша соціальна робота, інша реабілітація, — пояснює він. — Ми маємо в планах створення реабілітаційного центру і для старших дітей, де б їх відучували від клею, алкоголю та цигарок. Це зовсім інший підхід до виховання діток. Наш центр на це не розрахований». Малеча з «Дому милосердя» живе, як і всі діти, — ходить у звичайну школу, вдома малює, вчить англійську мову, грає на комп'ютерах, співає і бешкетує, а ще гуртом доглядають за морською свинкою Квікі. Хлопчики відвідують секцію з футболу. Тим малюкам, що трохи відстали від шкільної програми, допомагає родина вчителів, яка разом із дітками мешкає в будинку.

Закарпаття — лідер зі створення дитячих будинків сімейного типу

      Працівники центру (загалом їх 14 осіб) кажуть, що найбільше дітям допомагають закордонні друзі — із Норвегії, Канади, Голландії. Минулого року навіть влаштували поїздку до Норвегії для малюків, постійно надсилають подарунки, приїздять самі. Місцева влада теж, за словами директора фонду Василя Фенчака, сприяє. «За кілька тижнів до відкриття центру, у вересні, тодішній «губернатор» Закарпаття Віктор Балога розпорядився прокласти до нас асфальтівку», — каже пан Василь.

      Приємно був вражений побаченим в ужгородському дитячому будинку й віце-прем'єр із гуманітарних та соціальних питань В'ячеслав Кириленко, який завітав до малечі не з порожніми руками — привіз новий комп'ютер та принтер, подякував працівникам благодійного фонду, що опікуються дітьми, і сказав, що дуже хотів би, аби саме такі дитячі будинки — справжні сім'ї — створювались в Україні.

      Але найбільша проблема — юридична. На це працівники центру й скаржилися віце-прем'єру. Голова облдержадміністрації Олег Гаваші звернувся до В'ячеслава Кириленка з проханням посприяти у вирішенні питання про законодавче врегулювання діяльності благодійних недержавних фондів, що створюють стаціонарні установи для перебування (постійного чи тимчасового) дітей-сиріт та дітей-інвалідів, а також людей похилого віку. До таких установ належить і «Дім милосердя». Як повідомили «УМ» у прес-службі Закарпатської ОДА, нещодавно область уперше отримала 1,6 мільйона гривень субвенції на такі заклади. Але нема чіткого механізму розподілу коштів на недержавні дитбудинки, а саме їх більшість. Крім того, не визначено механізму соціального захисту працівників цих установ.

      В'ячеслав Кириленко, у свою чергу, відзначив, що вирішення подібних питань на часі. Нині закладами для виховання «державних» дітей опікується чотири міністерства: Мінпраці, Мінохорони здоров'я, Міносвіти та Міністерство у справах сім'ї, молоді та спорту. А слід створити єдиний центр, який би контролював та координував дії цих закладів. До того ж пріоритет у вихованні діток-сиріт має надаватися будинкам сімейного типу. У цьому плані, за словами В'ячеслава Кириленка, Закарпаття є одним із лідерів у державі: зараз в області їх функціонує 14, причому половина з'явилася минулого року. Ще три сім'ї зголосилися усиновити малюків. А цьогоріч планується відкрити ще десять будинків сімейного типу.

Ужгород.