Переді мною нотатки історії, типової як для нашого суспільства: дівчинка з неблагополучної сім'ї, яка не має де й голови прихилити. Таких підлітків у нас багато — ще зовсім юних, але вже зі значним досвідом дорослого життя. Всі сюжети схожі й водночас унікальні — бо болить кожному гостро і по-своєму. Про Надю ми дізналися із дзвінка жалісливої читачки нашої газети Любові Михайлівни, яка працює консьєржкою в одному з київських будинків. Мимоволі вона стала свідком Надіної телефонної розмови і не могла стримати сліз — дівчині, виявляється, немає де жити, перебуває вона наразі у добрих людей, але й вони можуть одного чудового дня сказати: «Треба ж і честь знати». А холодна зима не за горами...
З Надею я зустрілася наступного дня. Про таких, як вона, кажуть «дівчинка-стеблинка»: маленька, худенька, словом, 14-річний підліток. Русявка із зеленими очима і тонкими рисами обличчя, вона трохи нервується, тому посмішка виходить дещо натягнута, а руки весь час мнуть нещасну подаровану їй грушу. Тут і стали у нагоді навички спілкування, які в університеті викладали соціальні працівники.
«Зараз я живу у своєї подруги, разом із її батьками. Вдома я сама — всі на роботі, а Наташа — в школі», — Надя проводить мене на кухню. Сама вона в школу не ходить уже майже місяць — вимушено довелося покинути мостищенський навчальний заклад, як і дім, в якому проживала разом зі старшими братами. Раніше вони мали квартиру в Києві, але закладене помешкання було втрачене, і сім'я переїхала на дачу матері в Мостищі.
Надя наймолодша в сім'ї. Найстарший — 28-річний Саша, середульший — Вова (зараз йому 23 роки). Після Володі народився Артем, який помер ще зовсім маленьким. Відтоді почалися негаразди в сім'ї: «Напевно, мама не витримала цього удару і почала пити. Моє народження нічого не змінило. Тоді в сім'ї була жалоба — один за одним пішли бабуся й дідусь. Батько також почав пити», — розповідає дівчина. Звісно, що горілка не найкращий друг людини, а там, де вона стає душею компанії, не обійтися без сварок, бійок, непорозумінь із законом. У родині Буток діти погано мирилися з батьками, і одного дня старший син вказав їм на двері...
Так Надя залишилася жити з братами. Але краще не стало, зізнається вона: «Я була у них фактично домогосподаркою. Вони наді мною знущалися, присікувалися, що чогось не зробила: «Що, давно по шиям не отримувала?». Змальовуючи своє життя-буття з рідними братами, Надя стверджує, що без рукоприкладства не обходилося. Найгірше для дівчини, що вона залежала від них матеріально: «Щоб заслужити собі якийсь одяг, я мала прибрати, приміром, сім соток городу, але це ще не гарантувало, що мені щось куплять, навіть із дешевого секонд-хенду. Тому доводилося викручуватися самій: так, коли вже не було в чому ходити, я сама заробила на кросівки: допомагала на городах, працювала в коптильні». Зі слів Наді випливає, що її брати не бідують: один має роботу охоронця в супермаркеті, інший — займається ремонтами.
Тому коли мати (яка жила в Києві у такого собі дяді Вані) покликала її до себе, Надя навіть і не роздумувала: «Вона все ж таки моя мама». Забрала речі і переїхала до неньки, хоча брати були категорично проти. Один тиждень пройшов нормально, а потім матінка зникла. Так бувало і раніше — із частих загулів її доводилося витягувати за допомогою міліції, тому Надя, скажімо так, не дуже переймалася. Згодом дядя Ваня попросив звільнити «апартаменти». Брати сказали: «Йди звідки прийшла», а на батька їй також немає чого сподіватися. Йому самому потрібна допомога: зараз він у лікарні, отримав у аварії серйозну травму, від якої невідомо чи й оклигає. Є ще тітка, але «їм самим тісно — у двох кімнатах там живе три сім'ї».
Надя дуже вдячна Наталчиній сім’ї, що її прихистила, але почувається все-таки ніяково: «Якби я могла хоч по 50 гривень їм давати на місяць». Шукаючи якогось вирішення ситуації, вони наразі розглядають кандидатуру 22-річного чоловіка (тут виникає питання, наскільки це доречно та безпечно), у якого можна «покантуватися» тиждень-другий за умови, що дівчина варитиме йому їсти і виконуватиме дрібну домашню роботу. А потім куди?
Надя із сумом згадує про бездітну пару, яка хотіла її удочерити, коли вона була ще маленькою. Тоді батьки не дали — чарівне чотирирічне чудо було потрібне всім, а тепер — часи змінилися, і ті люди кажуть, що Надя вже доросла людина зі сформованим характером. Звісно, бояться відповідальності. А вона все-таки мріє про власну сім'ю — неважливо, старі люди її приймуть чи молоді, з дітьми чи без, аби було до кого «пригорнутися і назвати мамою»... Поки це лише мрії, як і бажання закінчити дев'ять класів та вступити в технікум: «Хотіла би бути дизайнером, — говорить дівчина. — Я сама навчилася шити, інколи вигадую такі моделі, що знайомі охають і замовляють їх собі. Ще вмію стригти, якось спостерігала за знайомою — маю гарну зорову пам'ять — і тепер навіть замовлення виконую».
Взагалі, Надя багато розповідає про себе (напевно, сподівається, що газетна стаття допоможе комусь розгледіти в ній свою дитину), хоча й дещо насторожено. Розказує про навчання — любить іноземну мову («Я розумію майже все, коли на уроці говорять англійською»), алгебру і геометрію, ну й, звісно, трудове навчання («Бо там викройки і моделі», — посміхається). Знає прийоми рукопашного бою, якому колись навчив брат, і карате. І весь час повертається до однієї теми — треба знайти роботу: «Може, в дитячий садок нянечкою піти?». Бо вже доросла...
P.S. Цей матерiал можна вважати офiцiйним запитом: куди подiтися пiдлiтку, крiм дитбудинку, у такiй ситуацiї?
В Українi iснує безкоштовний телефон довiри 8-800-500-21-80, за яким можна отримати комплексну допомогу у вирiшеннi складної життєвої ситуацiї. Телефонуйте з 15.00 до 20.00.
