Відома у Львові співачка Наталка Карпа нарешті вирішила потішити своїх шанувальників не просто новою піснею, а й відеокліпом. Він у співачки — перший. І якщо Наталка запам'яталася публіці піснями у латиноамериканському ритмі, то цього разу співачка дещо зламала стереотип про те, що її образ може обмежитися лише таким — гарячим — стилем.
Ще влітку київський композитор Лілія Остапенко та поет Віктор Герасименко запропонували Наталі пісню під назвою «Я додому повернусь». Слова про рідний край, розлуку із ним, тугу за домом настільки зворушили дівчину, що вона будь-що вирішила надати цій пісні нового звучання, а точніше, вигляду. Так виникла ідея про відеокліп. Творча команда, яка працювала над ним, зібралася потужна. Це оператор і режисер Тарас Химич, котрий кілька років стажувався у США і вже встиг відзняти відеокліп «Тартака», оркестр «Леополіс», який був у кадрі всюди: і на вокзалі, і у львівському Будинку органної та камерної музики, і на вершечках карпатських гір. Власне там, де й знімали кліп.
У сюжет пісні покладено долю жінок, котрі виїхали за кордон. Тут, на рідних землях, залишилися їхні батьки, діти, друзі, своя домівка. У сумних акордах твору все ж звучить надія, що вони повернуться додому. Найбільше вражають у кліпі зйомки тих країн, де зазвичай працюють українські емігранти, лист мами додому, який долає кордони, фото правдивих, а не вигаданих героїв. А ще — самотня бабуся з онуками, які чекають вдома свою доньку і маму; карпатські простори та українське село, де яблуні вгинаються від важких яблук...
— Коли я приїжджала у село до своїх дідуся і бабусі, я бачила порожні хати, подвір'я, де панувала німа пустка. Мені казали, що ці люди виїхали шукати кращої долі за кордоном. Повірте, неймовірно боляче дивитися, як залишаються самі діти, котрі так потребують материнської турботи, старі батьки, яким на схилі літ нема з ким перемовитись словом. А що казати про молодь, котра свої знання і працю кладе на вівтар чужої держави, — сказала Наталка Карпа, мотивуючи, чому обрала саме цю пісню для зйомок.
— Наталю, наскільки важко дався перший кліп?
— Ми працювали кілька тижнів з невеликими перервами. Довелося долати і круті карпатські схили, які на перший погляд здавалися такими пологими, і мерзнути у водоспаді, і знімати 7 годин 6-секундний кадр, і не спати до 4-ї години ночі. Але працювати було дуже цікаво. З режисером Тарасом Химичем працювали на одному диханні. У підсумку ми навіть один одного здивували. Мене Тарас — вкрапленням у кліп епізодів, про які я не могла й здогадуватися, а я його — новим виглядом на екрані.
— Наталко, твій образ темпераментної «української сеньйорити» не заважав ужитися в образ ліричної героїні, котра співає про заробiтчанство?
— Ні, абсолютно! Кожен може обирати собі той чи інший сценічний образ, але є речі, які мають бути близькими кожній людині, незалежно від того, що вона співає. Якщо я несу у світ українську пісню, то я не можу поза нею не любити своє, українське. Звичайно, тема кохання невичерпна, актуальна у всі часи і у всіх народів. Я буду про нього співати, бо це переживання кожного з нас. Але ж є речі, про які треба говорити. Так, тема української еміграції важка, її не так просто озвучити, показати. Але маю надію, що нам це вдалося. Здається, про це ще ніхто не співав...
— Уявляєш, як цей кліп потрапить за кордон...
— Мені б дуже цього хотілося! Не для власної популяризації, а для того, щоб він зачепив струни в серці тих, хто вже зневірився у своїй державі, хто чужий край вважає для себе рідним, хто не хоче повертатися сюди. Що з того, що засоби зв'язку дозволяють щодня так чи інакше спілкуватися зі своїми рідними. Але хіба це може замінити присутність близької людини, її тепла поруч?..
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
