«Синій ав­то­мобіль» як талісман

      Саме на­пе­ре­додні сво­го ювілею ак­тор Моло­до­го те­ат­ру, зас­лу­же­ний ар­тист України Олек­са Вер­тин­сь­кий знов по­вер­нувся на батьківщи­ну з Гран-прі за роль у п'єсі Ярос­ла­ва Стель­ма­ха «Синій ав­то­мобіль». Цьо­го ра­зу — з Польщі, з 39-го Міжна­род­но­го фес­ти­ва­лю мо­нос­пек­таклів. Це вже п'ята най­ви­ща на­го­ро­да, яку привіз ак­тор із-за кор­до­ну за цю ж са­му роль у цій же самій п'єсі.

      Писа­ти про ак­то­ра Вер­тин­сь­ко­го лег­ко, то­му що він — та­лант, яскра­вий і нез­ви­чай­ний. Коли він з'явився в Києві, в Моло­до­му те­атрі, мож­ли­во, йо­му і не мис­ли­лося, що років за п'ять вже не­мож­ли­во бу­де уяви­ти на­ше місто без ар­тис­та Вер­тин­сь­ко­го.

      Пер­шо­го ж ро­ку в сто­лиці йо­го ви­су­ну­ли на прес­тиж­ну те­ат­раль­ну премію «Київська пек­то­раль» за роль Сга­но­реля в «Дон Жуані». Не да­ли. Як же — при­бу­лець, провінціал, і од­ра­зу «Пек­то­раль»! Але нас­туп­но­го ро­ку він все ж та­ки от­ри­мав цю на­го­ро­ду за роль у п'єсі Ярос­ла­ва Стель­ма­ха «Синій ав­то­мобіль». А ще срібну ме­даль Ака­демії мис­тецтв України за ту ж ро­бо­ту.

      Олек­са Вер­тин­сь­кий настільки ба­га­товимірний і нес­подіва­ний, що зав­ж­ди з чо­гось уз­ви­ча­є­но­го, ста­ло­го вміє ство­ри­ти аб­со­лют­но но­ве, по­заяк за сво­єю сутністю він — імпровіза­тор. Немож­ли­во, зро­зуміло, в ко­рот­ко­му на­рисі про­а­налізу­ва­ти безліч ро­лей ак­то­ра, та й я не став­лю це собі за ме­ту: тільки пе­релік йо­го робіт у те­атрі і в кіно ви­ма­гає більш грун­тов­но­го ма­теріалу. Тор­к­нусь декількох із них.

      Його дядя Ваня із од­ной­мен­ної чехівської п'єси (пос­та­нов­ка Станісла­ва Мой­се­є­ва) до­корінно відрізняється від уз­ви­ча­є­но­го ма­люн­ку ролі: зга­да­є­мо пос­та­нов­ку Тов­с­то­но­го­ва, дядю Ваню Ентоні Хопкінса, Бог­да­на Ступ­ку в цій самій ролі (пос­та­нов­ка Сергія Дан­чен­ка) — блис­ку­чий спи­сок, але у ви­ко­нанні ак­то­ра Вер­тин­сь­ко­го не­має відкри­то­го, по­туж­но­го стру­ме­ню по­чуттів ве­неціан­сь­ко­го мав­ра. Адже у Чехо­ва все тро­хи при­хо­ва­но, при­тлум­ле­но, він пос­ту­по­во відхиляє завісу люд­сь­ких страж­дань. Сам Чехов скар­житься у листі до О.Кніппер на те, що йо­го п'єсу «Виш­не­вий са­д» так на­по­лег­ли­во на­зи­ва­ють в афіші дра­мою і що Неми­ро­вич-Дан­чен­ко і Станіслав­сь­кий ба­чать геть зовсім не те, що він на­пи­сав.

      Те ж са­ме сто­су­ється і «Дяді Вані» — це ли­ше сце­ни із сільсько­го життя, за виз­на­ченням Анто­на Пав­ло­ви­ча. «Нуд­но, дядю Ваню», — го­во­рить Соня. І справді нуд­но бу­ло б гляда­чеві чи чи­та­чеві, якби не ди­во­виж­на чехівська іронія, тон­кий гу­мор. Отак і грає пер­шу дію Вер­тин­сь­кий — без надмірних прис­т­рас­тей і над­ривів. Артист чут­ли­во улов­лює цю су­то чехівську особ­ливість — тон­ко бри­нить стру­на за кад­ром, за прос­ти­ми фра­за­ми. Вибух, як на­рив, що прор­вався, відбу­ва­ється в кульмінації п'єси, ак­тор підво­дить гляда­ча не­помітно й обе­реж­но до цієї точ­ки нап­ру­ження, пос­ту­по­во вводячи зал у стан співпе­ре­жи­вання й співчуття. Пере­мог­ти Чехо­ва, тоб­то підпорядку­ва­ти своїй кон­цепції — зав­дання не­по­силь­не, й, на мій погляд, ак­тор не змагається з ав­то­ром, він iде за ним. І успіх спек­так­лю в «Моло­до­му» свідчить, що публіка прийняла про­по­но­ва­ний твор­чий підхід.

      Я радію за киян, котрі мо­жуть по­ба­чи­ти йо­го в різних ам­п­луа в «Моло­до­му». В одній із ос­танніх вда­лих пос­та­но­вок «В моїм за­вер­шенні по­ча­ток мій...» Ф. Шил­ле­ра він графічно ви­тон­че­ний в ролі лор­да Бентлі. На відміну від інших своїх твор­чих робіт, де ми спос­теріга­є­мо бук­валь­но ша­ле­ний шквал відоб­ра­ження ним ге­роїв п'єс, і в усіх  них ак­тор зав­ж­ди вірту­оз­ний і блис­ку­чий, ра­зом із тим — при­род­ний і ор­ганічний.

      Хочу зап­ро­по­ну­ва­ти чи­та­чам ко­рот­кий і нап­ру­же­ний епізод твор­чої ду­елі на Міжна­род­но­му фес­ти­валі в Латвії (тра­вень, 2005р). Фес­ти­валь добігав кінця, і все йшло до то­го, що най­сильніша пос­та­нов­ка — трагікомічна оповідь ак­то­ра Геор­га Казе­ра «Кейтл вер­та­ється до­до­му». Казер — яскра­ва твор­ча осо­бистість, у Європі йо­го зна­ють як ак­то­ра і ре­жи­се­ра те­ат­раль­ної тру­пи Theakos. Але!.. Того дня приїха­ли Станіслав Мой­се­єв і Олек­са Вер­тин­сь­кий з «Синім ав­то­мобіле­м», це був ос­танній по­каз. Під час на­го­род­ження всіх при­сутніх на фесті, особ­ли­во ук­раїнців, охо­пив азарт (до внутрішньо­го тремтіння), хви­лю­вання і жа­гу­че очіку­вання вер­дик­ту журі. Нас­та­вав, ма­буть, най­д­ра­ма­тичніший мо­мент. Ще не на­го­род­же­ни­ми ли­ша­лися двоє — Казер і Вер­тин­сь­кий. Нап­ру­га в залі на­рос­та­ла до на­ка­лу най­по­тужнішої лам­пи. І ось уро­чис­те: «Однос­тай­но, без зай­вих супе­ре­чок і дис­кусій, Гран-прі при­суд­жу­ється ук­раїнсько­му ак­то­ру О.Вер­тин­сь­ко­му за без­до­ган­не ви­ко­нання ролі в п'єсі «Синій ав­то­мобіль».

      Георг Казер — чу­до­вий ак­тор, я ба­чи­ла йо­го ро­бо­ти на інших фес­ти­валях, але в порівнянні з Вер­тин­сь­ким, на мій погляд, йо­го зрад­жує мало не ма­те­ма­тич­на вивіреність кож­но­го ру­ху. В йо­го ви­ко­нанні ледь-ледь не вис­та­чає повітря (згідно з відо­мим ак­тор­сь­ким ви­ра­зом). А наш ак­тор зав­ж­ди зна­хо­диться ніби у вільно­му польоті.

      Нещо­дав­но до Олек­си підійшов один із провідних кри­тиків України (як він сам се­бе наз­вав) і ска­зав, що декілька років то­му він вис­ло­вився до­сить скеп­тич­но що­до палітри ак­тор­сь­ких мож­ли­вос­тей Вер­тин­сь­ко­го, а на­разі зму­ше­ний виз­на­ти йо­го оригіналь­ний і без­сумнівний та­лант. Якийсь ше­лест подібних чу­ток долітав і до ме­не років із п'ять то­му , але я тільки усміха­лась по­дум­ки. Ось во­но як. Може, він і «провідни­й» та сво­є­час­но роз­г­ледіти та­лант не зумів.

      І тут до­реч­но бу­де до­да­ти, що «Синій ав­то­мобіль» — злам­ний мо­мент у твор­чості Вер­тин­сь­ко­го — з цією п'єсою він об'їхав Україну і ба­га­то міст по­за її ме­жа­ми. Не прос­то об'їхав — з усих усюд він вер­тався з най­ви­щою на­го­ро­дою. Саме ця п'єса і ця роль відкри­ли, роз­к­ри­ли йо­го як дра­ма­тич­но­го ак­то­ра, навіть трагіка, пе­ред тим йо­го ам­п­луа вва­жа­лося чис­то ко­медійним. Тепер, за йо­го сло­ва­ми, він грає все: овочі, звірів, па­пуг, ге­роїв і, ясна річ, ко­медійні ролі.

Люд­ми­ла СТЕЛЬМАХ.