Олександр Волков: Я за те, щоб вирватися з лещат високих завдань і давати можливість більше грати українським хлопцям

      На таких особистостях тримається спорт. Саме вони роблять його тим видовищем, заради якого мільйони глядачів збираються біля екранів телевізорів і на трибунах арен. Олександр Волков — олімпійський чемпіон з баскетболу, перший українець в НБА, людина-максималіст, котра ніколи не зупиняється на півдорозі. Він знайшов у собі сили й мужність пережити важку хворобу, коли майже рік не міг ходити, і не просто повернутися до повноцінного життя, а й вийти в лідери.

      Бути лідером Волкову не звикати. Заснувавши 1999 року баскетбольний клуб «Київ» і вивівши його на провідні позиції, він «розбудив» український баскетбол. Сьогодні не полишає надії вивести його на вищий європейський рівень. А ще Волков іде в політику — балотується до парламенту за списком «Нашої України».

«Київ» ще не розігнався

      — Олександре, давайте розпочнемо з найсвіжіших вражень — з вівторкової перемоги вашого «Києва» в Кубку Європи над пітерським «Динамо».

      — У мене гра залишила подвійне враження. Головний її підсумок: ми здобули важливу перемогу, яку треба було вирвати будь-якою ціною, не важливо з різницею в одне очко чи в тридцять. Порадувало, що команда, програючи в ходi поєдинку, проявила характер і знайшла сили схилити шальки терезів на свою користь. Це дає надію, що «Київ» відчув себе згуртованим колективом і повірив у власні сили. З іншого боку, треба визнати, що команда ще далека від того баскетболу, на який ми очікуємо. При всій повазі до пітерців, в окремих ігрових епізодах ми грали жахливо у нападі і невпевнено в захисті. Це й призвело до такої нервової кінцівки.

      Хоча можна сказати, що краса баскетболу в тому й полягає, що він тримає в напрузі до останніх секунд. Ми вже навіть звикли до такого почерку «Києва» ще з минулого сезону, коли команда невдало стартувала, здобувала важкі перемоги, але потім таки набрала пристойний хід. Цієї зими в останніх двох «європейських» матчах перед вівторком ми не зуміли наздогнати «Фенербахче», а потім провалили кінцівку у фактично виграній зустрічі з «Німбурком». Це вже нова, не надто приємна тенденція. Шукати її причини — завдання тренера, повинні зробити висновки й гравці. Команда з таким досвідченим складом, високими завданнями й можливостями для їхньої реалізації не повинна дозволяти собі приймати так багато неправильних рішень у завершальні хвилини.

      — Чи виправданою виглядає зміна складу «беків» у міжсезоння?

      — Для початку треба визнати, що загальний рівень Єврокубка ФІБА і його учасників суттєво виріс. Ті ж суперники, з якими ми зустрічалися торік, — «Динамо», «Фенербахче», «Німбурк» — значно підсилили свої склади. Що ж до виконавців, то клуб підбирає гравців, виходячи з історії їхніх попередніх виступів. Але не можна наперед сказати, як баскетболіст проявить себе далі. Це залежить від умов адаптації на новому місці, від того, як складуться стосунки  між спортсменами в колективі, між тренером і його підопічними, як гравець сприйматиме філософію нового наставника.

      Ми не купували кота у мішку, а брали виконавців, котрі добре проявили себе на серйозному рівні. Розігрувач Луковськи ставав чемпіоном Франції, виступав за збірну Сербії і Чорногорії на світових форумах, минулого сезону посприяв виходу не відомого раніше грецького «Македонікоса» до фіналу Кубка УЛЕБ. Сербський центровий Ратко Варда демонстрував чудову гру у складі «Бешикташа», котрий у напруженій боротьбі поступився лише у фіналі сильного чемпіонату Туреччини «Ефес Пілсену», виступав у Євролізі ФІБА. Мав чудову статистику й був одним із кращих на своїй позиції американець Гарріс.

      — Але наразі ви не надто задоволені виступами київського «інтернаціоналу»?

      — Зрозуміло, всі ми хотіли б бачити красиву гру й перемоги над усіма суперниками. Поки що цього не спостерігається, але зараз тільки середина сезону, тому робити поспішні висновки зарано. До того ж треба зауважити, що за останнє півріччя на команду обрушилася епідемія травм. Стільки негараздів зi здоров'ям у нас не було за всю попередню історію клубу. На два місяці вибував Грір, зараз Варда грає на уколах. Це також суттєво впливає на гру, й команду лихоманить. Наразі тренер не визначився із основними виконавцями, із стартовим складом — у нас відбувається постійна ротація.

      — До речі, робота італійця Ренато Паскуале викликає неоднозначні відгуки. Як ви її оцінюєте?

      — За результатами виступу команди. У минулому сезоні ми виграли золоті медалі чемпіонату України, грали у фіналі Євроліги — це не просто задовільний, а дуже гідний показник. Ми навіть перевиконали попередній план. Нині ж, коли команда зазнала кількох невдач, всі шукають винуватих, і першим у черзі «на роздачу» стоїть тренер. Але «Київ» не втратив шансів виконати нові завдання ні в національному чемпіонаті, ні «на Європі». У Паскуале є два шляхи: або гнути свою лінію, або звернутися за порадою до клубу, щоб допомогти йому знайти оптимальний шлях керування колективом. Поки що Ренато до нас не звертався, а приводів не довіряти досвідченому фахівцеві у нас немає.

      — Чимало спортсменів по завершенні ігрової кар'єри обирає  для себе професію тренера. Ви маєте великий досвід виступів у провідних чемпіонатах Європи, НБА. Не було бажання спробувати застосувати ці знання на практиці як тренеру?

      — Моя доля склалася так, що я не пішов тренерською стезею. Працювати тренером цікаво, але я боюсь освоювати це ремесло, бо воно схоже на наркотик: раз спробувавши, важко буде потім від нього відмовитися. Я беру участь у тренуваннях команди, але взяти на себе повну відповідальність головного керманича — до цього життя поки що не підвело.

      — Можливо, боїтесь, що ваша емоційність вам заважатиме?

      — Я так не думаю. Є різниця між тим, коли ти вболіваєш на трибуні — тоді емоції можуть стрибати за край, і перебуванням біля майданчика на місці тренера. Мені здається, якби я зайнявся тренерською роботою, то зумів би контролювати власну поведінку. Я ще не був у «шкірі» наставника, але можу сказати, що психологічно легше гравцеві на майданчику, ніж уболівальнику на трибунах.

      — До речі, наскільки легко дався вам перехід від професії гравця до обов'язків функціонера?

      — Особливо глибоко над цим я не замислювався. Більше того — я не роблю великої різниці між роботою тренера, президента або гравця. Для всіх нас баскетбол — це наша професія,  наше життя. Я люблю свою справу й займаюся нею, не акцентуючи увагу на тому, які саме в мене обов'язки.

Стабільність «вовків» і підтримка Фірташа

      — Давайте повернемося до історії появи клубу у 1999 році. Як ви прийшли до ідеї його створення, і чому ви вирішили все починати на новому місці, а не піднімати рідний вам «Будівельник»?

      — У «Будівельника» були свої керівники, та й мені хотілося розпочати нову справу, довести самому собі, що я це можу. І спробувати струсонути український баскетбол, який переживав не найкращі часи. Думаю, своєю появою «Київ» розбудив інтерес до нашого виду спорту, і сьогодні рівень нашого клубного баскетболу — дуже пристойний. За появою амбіційного клубу у столиці потяглися інші — Одеса, Маріуполь, Південне, Суми, Миколаїв, Дніпропетровськ. Реанімувався «Будівельник», котрий не бажає поступатися позиціями у столиці. Якщо раніше у нас в чемпіонаті України були відверто прохідні матчі, то зараз 80 відсотків поєдинків вимагають повної концентрації, як і в єврокубках.

      — БК «Київ» — потужна фінансова структура. Але наскільки його стабільність залежить від нинішніх засновників? Чи не пропаде ця стабiльнiсть, якщо вони покинуть баскетбол?

      — Насправді упродовж кількох років бізнесмени приходили і йшли, часом клуб взагалі залишався без них на моїх плечах, але витримував цей тягар. Про людей, які сьогодні сприяють фінансовій стабільності «Києва», не можна й подумати, що вони його залишать. Якщо ж трапиться якийсь форс-мажор, і наші партнери не зможуть нас підтримувати, ми будемо так само працювати, як і в попередні роки. Наразі ж усе навпаки — планується зміцнення матеріально-технічної бази й просування «Києва» баскетбольними щаблями у більш престижну Євролігу УЛЕБ. Клуб уже добре знають у Європі і він твердо стоїть на ногах.

      — Відомий бізнесмен Дмитро Фірташ, який спонсорує телевізійні канали К-1 і «Мегаспорт», також підтримує клуб?

      — Так, він є одним із нинішніх засновників клубу і, звичайно, сприяє його розвитку. Про всіх, хто працює над функціонуванням каналу «Мегаспорт», я не можу сказати, хоча я також серед його засновників.

      — Чому баскетболістів «Києва» почали називати «вовками»?

      — У перші роки існування клубу мої партнери робили мені сюрпризи, приводячи на матчі команди «вовка». А два роки тому соціальне опитування виявило, що саме ця тварина асоціюється у глядачів з БК «Київ», і ми зробили його офіційним талісманом. На зграйному інстинкті вовків ми побудували нині рекламну кампанію. Хоча ми й виділяємо на неї, мабуть, найбільше коштів з усіх клубів суперліги, я вважаю, що можна б ще більше.

З «Мегаспортом» підніметься і сам спорт

      — Не можу не спитати й про історію створення національного каналу «Мегаспорт». Його поява була необхідністю часу?

      — Необхідність його створення була явною ще десять років тому. Через те, що коли з'явилась можливість, ми посприяли появі «Мегаспорту» в українському ефірі. Адже треба розуміти, що без національного спортивного каналу розвиток нашого спорту неможливий. Сьогодні завдяки цьому каналу люди взнали, що взагалі відбувається в спортивному житті країни, почали пізнавати обличчя тих, хто представляє Україну в різних видах спорту. Українські неспортивні канали ігнорували більшість цікавих подій. «Мегаспорт» стає на ноги сам і має допомогти вийти на екрани таким популярним видам спорту, як волейбол, гандбол, які не мають гідного розвитку останніми роками. Я не збираюся критикувати роботу федерацій інших видів спорту, але висловлю думку, що поки у них не з'являться колективи високого рівня у столиці, відчутного прогресу не буде. Хочеться, щоб наш спорт піднімався до планки, цікавої для глядачів, тоді за допомогою телебачення його розвиток піде по всій країні.

      — Не можу не зачепити питання побудови залу для ігрових видів спорту. Кілька років ви намагаєтесь вибити земельну ділянку в столиці, де його можна було б побудувати, але міська влада так і не пішла вам назустріч...

      — Здається, всім зрозуміло, що столиця європейської держави повинна мати великий спортивний комплекс, причому не один. Але керівництво Києва місце для такої споруди, де могли б виступати представники ігрових видів спорту, так і не знайшло. Битися ж у глуху стіну ми втомилися. Якщо ж трапиться диво, і під спортивний палац відведуть землю, я буду першим, хто прийде з пропозиціями й інвесторами для його будівництва. Таке може статися лише до виборів мера, бо після них у нас зазвичай забувають про роздані обіцянки.

Збірна потребує серйозних змін

      — Національна команда, потрапивши до фінальної частини минулорічного чемпіонату Європи, програла всі три зустрічі. На вашу думку, як віце-президента ФБУ, на сьогодні — це межа її можливостей?

      — Я не певен, що, навіть зібравши кращі сили й забезпечивши збірну всім необхідним для її життєдіяльності, ми б могли потрапити до заповітної п'ятірки, яка дає перепустку на чемпіонат світу й Олімпіаду. Якщо порівняти наші вітчизняні баскетбольні школи з виробництвом, то сьогодні у нас випускають «Таврії» і «Деу», а не «Мерседеси», як американські чи сербські «виробники». Хоча, думаю, останнім часом у нас з'явилася перспективна молодь. На жаль, їй важко конкурувати за місце у складі з іноземцями. З одного боку позитив полягає у тому, що вони вчаться у класних легіонерів майстерності, а з іншого — вони отримують мало ігрового часу у складах кращих команд країни.

      Особисто я не задоволений, що рідко виходить на майданчик у «Києві» Буцький, поїхав в оренду до Франції Печеров. Хоча тут теж палиця з двома кінцями. Перед клубами поставлені високі завдання, й вони не можуть сьогодні дати собі можливість награвати вітчизняних виконавців, забувши про необхідність досягнення позитивних результатів. Ми не можемо сказати тренеру: «Ти все нам вигравай, але переважно з нашими гравцями». Ніякий фахівець на це не піде. Особисто ж я прихильник того, щоб вирватися з лещат високих завдань і давати можливість більше грати українським хлопцям.

      — Можна сказати, що виступ збірної відображає стан усього українського баскетболу?

      — Звичайно. Багато тренерів поїхали працювати за кордон, ті, хто залишився, відстають від вимог сучасного баскетболу, дехто поміняв баскетбол на бізнес, позакривалися ДЮСШ. А це через те, що немає державної програми розвитку, все тримається на ентузіастах, які, проте, підміняти функції держави не в змозі. Держава зі свого боку повинна для збірної виділяти серйозні кошти, матеріальна база — бути на солідному рівні, у команди має бути солідний спонсор, гравці повинні мати привілейований статус. Наразі існує великий контраст між становищем збірної і клубів. Я вважаю, що економічне лихоліття, коли про фінансування спорту підзабули, держава вже пережила. Тому треба згадати про спорт, і баскетбол, одну з найпопулярніших ігор у світі. А національна збірна створює імідж країни у світі, тому й хочеться відповідного ставлення від влади.

      Президент ФБУ Зураб Хромаєв разом iз виконкомом призначили мене відповідальним за збірну. Я не заперечував, адже в якійсь мірі все одно несу відповідальність за неї. Хоча я й віце-президент, але не маю права підпису, не знаю фінансового становища федерації, не маю можливості впливати на нього. При цьому через свою зайнятість у клубі я не можу працювати на збірну 24 години на добу. Національною ж командою треба займатися щоденно. Вважаю, що нинішня структура функціонування федерації не відпрацьована як слід. У лютому на засіданні ФБУ послухаємо програму колишнього наставника чоловічої збірної, а нині — спортивного директора Геннадія Защука й подумаємо, що робити далі.

      — Можливо, доцільно було б запросити іноземного тренера?

      — Для такого серйозного кроку треба мати відповідну матеріальну базу. Треба, щоб тренер розумів гравців, з якими йому доведеться мати справу, можливо, міг із ними спілкуватися однією мовою. Але поки ми не візьмемо в збірну іноземця й не подивимось, що він зможе зробити за два-три роки, всі розмови стосовно його необхідності не мають сенсу. Ми хотіли подивитися, як піде справа у футболістів, якщо вони запросять іноземного наставника, але приїхав Блохін і вивів збірну на чемпіонат світу. Поки що ж українські фахівці визначних успіхів у баскетболі не досягали, хоча й пробували. От БК «Київ» давав право «порулити» ледь не всім українським фахівцям, тому ми й прийшли до запрошення іноземця.

      — А чи варто користуватися послугами двох наших легіонерів у НБА?

      — Мені доводилося з ними спілкуватися. Я думаю, Віталій Потапенко із «Сіетла» вже ніколи не вдягне майку збірної. Він — матеріально забезпечена людина, впродовж сезону в нього трапляються кілька травм, а хлопцеві вже 30 років. Я маю уяву про стан гравця НБА по завершенні сезону, тому в нього немає мотивації грати у збірній, і влітку він надасть перевагу відпочинку, а не вояжу до табору «синьо-жовтих». Для виступів у збірній треба бути або молодим, або таким шаленим патріотом, як німець Дірк Новіцьки, або любити баскетбол до нестями. Ситуація ж із Станіславом Медведенком більш складна. Наразі в нього травма, а влітку він стає вільним агентом, тож, може, у нього й буде інтерес грати у збірній. Хоча можливо, невдала гра національної команди і його особиста на Євро-2005 відлякуватиме його від виступів у формі з тризубом. А може, навпаки — захоче довести свою професійну здатність у матчах за збірну.

Політика мене знайшла сама

      — П'ять років тому ми з вами розмовляли у Празі невдовзі після того, як ви залишили пост глави Держкомспорту. Тоді ви казали, що, скоріше за все, в політику вже не повернетесь. Але зараз збираєтеся балотуватися до Верховної Ради за списком «Нашої України». Що ж сталося?

      — Перебування в кріслі міністра дало мені необхідний досвід, який я вважаю позитивним, адже побачив державну політику зсередини. Хоча мені й було важко, я задоволений, що побував на цій посаді. Я ніколи не прагнув іти в політику. Але, якщо ти займаєшся якоюсь громадською діяльністю, що привертає увагу, а твоє ім'я відомо багатьом, політика тебе знаходить сама. Крім того, щоб мати змогу щось вирішувати в наших спортивних питаннях, треба мати певний вплив і владу.

      Мотивація в мене дуже проста. Спорт — така ж повноправна сфера діяльності, як і всі інші, тому у Верховній Раді повинні бути люди, які розумілися б не тільки на економіці, політиці, праві, а й на спорті. Вiдтак вважаю цілком логічним, що спортсмени мають перебувати в усіх гілках влади, що є звичною практикою для Європи. Той же Путін — професійно займався дзюдо, тому, мабуть, спорт у Росії й поважають. На моє місце в «Києві» з часом має прийти хтось інший, а я маю рухатися далі — це закономірно.

      — Ідеї «Нашої України» збігаються з вашими поглядами?

      — Переважно так. Я не можу сказати, що згоден абсолютно з усіма ідеями «НУ», але погляди цієї політичної сили для мене є найближчими.

      — Ще декілька спортсменів ідуть до парламенту за списками інших партій. Чи спілкувалися ви з ними?

      — На цю тему ми намагаємося не говорити. В будь-якому разі політичні погляди ніяк не впливають на наші особисті стосунки з тим же Блохіним. Можливо, у майбутньому виникнуть розбіжності у стратегічній необхідності голосувати по-різному, але, думаю, у нас вистачить розуму не сваритися через це. Змагатимемося у політиці, як у спорті.

Відчути радість

      — Ваша дружина й дві доньки мешкають у США. Чому так сталося, адже вам, очевидно, нелегко переносити розлуку з ними?

      — Поки планували повернення до Києва, підросла старша донька — зараз вона закінчує школу. Зрозуміло, що весь її мікросвіт сформувався там, де вона мешкає, обзавелася друзями, звикла до тенісного тренера тощо. Тому були побоювання, що тут можна зламати їй життя. Хоча щорічно дівчата приїздять до України, й ціле літо проводять у бабусь. Дружина намагається навідуватися сюди частіше.

      — Самі ви давно грали у баскетбол?

      — Останній раз виходив на майданчик улітку. Ось усе збираюся поновити тренування, та ніяк не віднайду час. Мене запросив на свій прощальний матч до Таллінна естонець Куусма, тому днями збираюся розпочати підготовку.

      — А свою минулу гру частенько згадуєте? Як закинули ледь не з центру майданчика триочковий у кошик «Жальгірісу», принісши «Будівельнику» єдине «золото» чемпіонатів СРСР у його історії?

      — Звичайно, це неможливо забути. Хоча, знаєте, недавно мені потрапили до рук старі касети моїх ігор. Звісно, були красиві моменти, але іноді при перегляді виникала думка, як я міг робити такі елементарні помилки? (Сміється).

      — Як ви прийшли до того, щоб інвестувати гроші ще й у футбольну «Таврію»?

      — Сімферопольський клуб — продукт бажання колишнього прем'єр-міністра Криму Сергія Куніцина мати на півострові сильну команду. Це збіглося з цілями засновників баскетбольного «Києва», тому й звернули увагу на кримчан. Нині Куніцин став президентом «Таврії», і він керує політикою клубу, а ми вирішуємо питання її фінансового забезпечення.

      — Ви самі цікавитесь футболом?

      — Так, у дитинстві я навіть займався в секції. Сам я тепер уболіваю за сімферопольців, бував на їхніх матчах. Але, зрозуміло, присвятити себе «Таврії» на сто відсотків не можу через зайнятість. Оскільки я киянин, на міжнародній арені підтримую столичне «Динамо». До того ж наразі можна вболівати за обидва клуби, адже в чемпіонаті їхні завдання суттєво різняться.

      — Зрозуміло, що вільного часу у вас залишається небагато, та все ж, чому ви його віддаєте, коли трапляється така можливість?

      — Спілкуюся з приємними мені людьми, інколи вибираюся порибалити. Під час останнього візиту до рідних у Штати спробував себе на гірських лижах, і це мене так захопило! Сам не очікував, що ще можу відчувати таку дитячу радість. Насправді для мене частенько проблемою є знайти миттєвості побути наодинці.

  ДОСЬЄ «УМ»

Олександр Волков

      Народився 29 березня 1964 р. в Омську (Росія).

      Баскетболіст. Форвард, зріст — 206 см.

      Виступав за команди «Будівельник» (Київ), ЦСКА (Москва, Росія), «Атланта хоукс» (НБА, США), «Реджіо де Калабріо» (Італія), «Панатинаїкос», «Олімпіакос» (Греція), БК «Київ».

      Олімпійський чемпіон 1988 р. Чемпіон Європи 1985 р., срібний призер 1987 р., бронзовий — 1989 р. Срібний призер чемпіонатів світу 1986 і 1990 рр.

      Чемпіон СРСР 1988, 1989 рр., фіналіст Кубка чемпіонів 1995 р., півфіналіст 1994 р. Кращий баскетболіст СРСР 1989 р.

      Заслужений майстер спорту.

      Грав за збірні СРСР, СНД, України.

      Президент БК «Київ». Віце-президент ФБУ. Член виконкому НОК України, виконкому ФІБА-Європа.