Надвечір на сцені «Зілля» стрічали

       Питання «на засипку»: ви вже бачили «Тіні»? Ні, не ті, що зникають опівдні, а ті, що забутих предків. А «Вечори»? Та не які... а де — на хуторі біля Диканьки. Ну а хоч «Гриця» вдалося побачити? Якого, якого? Звісно, не отого пісенного, якого кличуть до роботи, а він лукаво нарікає на порвані чоботи, а отого, якому не радять ходити на вечорниці... А «За двома»? Тьху! Не за кріслами й портфелями, а за зайцями! А про «Сватання» теж не чули? Оте, що на Гончарівці... А про «Зілля?» Що у народній пісні у неділю вранці копала...

       Уже нікого не здивуєш тим, що екранізація чи інсценізація класики вимагає жертв. Причому іноді таких, що від «першоджерел» залишаються тільки «ріжки та ніжки» у вигляді назви. Або ж, навпаки, пожертвувавши назвою, постановники таки утримуються від вільного трактування твору. В Донецькому академічному українському музично-драматичному театрі пішли другим шляхом і запропонували глядачам драму «Зілля» — інсценізацію повісті Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала...» Ця постановка більше трьох десятиліть тому вже була в репертуарі Донецького театру, а тепер вона завдяки зусиллям режисера-постановника, заслуженого діяча мистецтв України Анатолія Канцедайла повертається на сцену в дещо новому трактуванні.

      Зокрема, зміни торкнулися оформлення сцени — вирішили відмовитися від яскравих декорацій із зображенням мальовничих гуцульських гір зі смереками тощо. Натомість на темному тлі періодично з'являється «циганське Сонце» — Місяць і стаціонарно стоїть поміст у вигляді дороги. Саме ця, на перший погляд скупа і лаконічна, декорація символізує долю і веде кожного залежно від обраного ним шляху. Головних героїв вона, відомо, виводить до нерозділеного кохання, що закінчується справжньою трагедією. Але ж хепі-енд — зазвичай прерогатива телесеріалів, справжнє мистецтво тяжіє до правди життя.