«Б. Г.» українською — це вам не російський Борис Грєбєнщіков, і не німецькі Брати Грімм, і навіть не «Будьмо! Гей!». Це — «Брати Гадюкіни». А 20 січня — це вам не Дєнь Пабєди, але ветеранів, що ближче дата насувається, то частіше згадують. Цих народних і заслужених мастодонтів звати «Брати Гадюкіни», а саме: Михайло Лундін, Павло Крохмальов, Ігор Мельничук, Геннадій Вербяний і Сергій Кузьмінський. Історії достеменно невідомо, чому прихильники, за деякими свідченнями, найсамобутнішого українського гурту тільки і встигли проспівати «Бай, бай, милі, бай, бай», а самі «гади» розповзлися в невідомому напрямку десять років тому. «Ми будемо минулим, яке живе», — свого часу вирішила формація і заявила, що дає дорогу молодим і амбітним. За нашими даними, Ігор Мельничук (клавішник, який згодом став басистом) та Павло Крохмальов (уже постійний клавішник) займалися телебаченням, а Сергій Кузьмінський — у Москві діджейством. Між іншим, росіяни, за свідченнями самих «Б. Г.», ставилися до гурту завжди прихильно, а Алла Пугачова запросила на свої «Різдвяні зустрічі», щоправда, з телеверсії шоу виступ формації вирізали.
Сьогоднішнє помпезне повернення «гадів» — навіть на один концерт, зате який ажіотаж! — елементарно прогнозувалося хоча б законами шоу-бізнесу. Так свого часу повернеться той же Поплавський, який «ісчєз» тільки місяць тому, так повертався Кобзон, свою відповідь якому «Брати Гадюкіни» давали в одному зі своїх альбомів, і ми просто не згадуємо про західних виконавців. На запитання, кого сподіваються побачити на концерті «Дєсять лєт спустя» повсталі з пекла «Гадюкіни», музиканти відповідають, що, найімовірніше, своїх однолітків. Кобіти вдягнуть жовті стрічки, а хлопи прихоплять тридцять пачок «Верховини», може, навіть діяспора прибуде літаком із Вашингтона, автобусом із Льондона, або й з простого Бандерштадту, і всьо будєт чьотко!
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
