Незламний капітан

      Під дахом старенької столичної ковзанки «Авангард», де нині проводить більшість своїх матчів київський «Сокіл», висять светри видатних українських хокеїстів — Шундрова, Степанищева, Ширяєва, Житника, Христича. Поки що поповнення колекції не передбачається, але, очевидно, першим кандидатом на місце у своєрідному залі слави столичної команди є її багаторічний капітан Василь Бобровников. Своєю відданістю клубові, технікою й нестандартністю мислення на майданчику, що відзначають прискіпливі вболівальники, 17-й номер «Сокола» таке право заслужив. В активі 34-річного негабаритного за нинішніми стандартами центрфорварда близько 800 офіційних матчів, більшість яких він провів у синьо-білій формі київської команди. Вперше одягнувши светр збірної України у 1993 році, з тих пір Бобровников виходив із тризубом на грудях 159 разів.

Хокей не може набриднути

      На початку сезону Василь зіграв лише два матчі, коли лікарі вирішили, що проблема пахових кілець капітана «Сокола» вимагає їхнього втручання. Спочатку намагалися її розв'язати консервативним лікуванням, потім уже начебто відважилися на операцію. Навіть головний тренер команди Олександр Сеуканд поспішив заявити пресі, що в цьому сезоні на Василя вже не розраховує. Але несподівано ескулапи дали добро, і капітан повернувся на лід.

      — Василю, як ти себе зараз почуваєш, втікши від лікарів?

      — Дуже скучив за хокеєм, пролежавши, грубо кажучи, півтора місяця на печі. Брак фізичних кондицій через довгий простій не може не даватися взнаки. До того ж, на жаль, часом відчуваю біль, що заважає діяти на повну силу. На сьогодні лікарі вирішили обходитися без операції, але час покаже, як довго я протримаюся. Можливо, все ж таки ближче до літа, перед відпусткою, доведеться відважитися на радикальні кроки.

      — Мабуть, уже доводиться замислюватися над тим, як довго організм витримуватиме великі фізичні навантаження?

      — Така серйозна проблема із здоров'ям у мене вперше в кар'єрі, тому раніше неприємних думок стосовно того, аби повісити ковзани на цвях, не виникало. Поки ноги бігатимуть, стільки й гратиму (посміхається). Хоча, звісно, кожен спортсмен, коли йому стукає тридцять, замислюється про свою подальшу долю. Сам я наразі не визначився, чим займатимуся в майбутньому — чи залишуся в спорті, чи знайду собі інший фах.

      — Не можна сказати, що ти втомився від хокею?

      — Ні в якому разі. Перебуваючи поза грою, відчуваєш, наскільки її атмосфера, антураж тебе притягує. Натхнення й азарт з'являються, тільки-но виходжу на лід, мабуть, ігрові рефлекси закарбувалися на рівні підсвідомості.

      — А хокеїстом ти став свідомо?

      — Цілком. Причому ще до того, як мати відвела мене в спортивну школу на «Червоному екскаваторі», я вже марив хокеєм. Незабутнє враження на вразливу дитячу душу справили телевізійні трансляції поєдинків радянських хокеїстів з канадськими професіоналами. І в сім років я вперше став на ковзани.

Під час перебування в Росії втратив сон

      — Кінець радянської епохи ознаменувався й крахом залізної завіси у спорті. Хокей в Україні помалу почав занепадати, і наші спортсмени роз'їжджалися світ за очі. Що тоді відчував молодий Бобровников?

      — Треба визнати, що на початку 1990-х хокей у Києві був на доволі високому рівні — підібралася гарна команда, гідними були й умови для занять спортом. Тому в мене переважало бажання закріпитися в «Соколі», а не кинути все й кудись втекти. Тим паче, домівка завжди ближче до тіла, ніж чужоземні міста. Це зараз прийнято надавати легіонерам житло, а раніше такого не було. Хтозна, як склалася б і спортивна, і життєва доля, якби в 20 років поїхав би виступати за кордон.

      Деякий час я перебував у московському ЦСКА, казанському «Ак барсі», «Торпедо» з Нижнього Новгорода, але з різних причин так ніде надовго й не залишився. В Казані надірвав плече, й наздогнати партнерів по команді, що набрала хід, було важко. Тренери «Торпедо» хотіли мене бачити в складі, але керівництво клубу вирішило обрізати гравцям зарплатню... Окрім іншого, я звик жити вдома, а не на базі, отож доходило навіть до того, що не міг нормально спати, і я вирішив повернутися до Києва.

      — А що в той же час відбувалося з хокеєм в Україні?

      — Не можна однозначно сказати, що в нас все занепадало — ситуація нагадувала, скоріше, розвиток хвилі — синусоїда. «Сокіл» відчував себе доволі впевнено у 1990-ті роки, коли нас підтримувала фірма «Пепсі». Потім був нетривалий підйом протягом кількох років, пов'язаний із виникненням «Беркута». На жаль, навколоспортивні причини не дозволили українському клубному хокею розвиватися. Місяць тому в Федерації хокею України з'явився спонсор — хочеться вірити, що надовго, але як буде насправді — сказати важко.

      Стосовно ж інфраструктури — годі й щось казати, ніякого розвитку вона не отримувала. Зараз поновилися розмови про спорудження арени для «Сокола», інших ковзанок. Наскільки я чув, у бюджеті на 2006 рік закладено гроші для будівництва та реконструкції шести льодових споруд. Головне, щоб це знову не стало тимчасовим явищем, а закріпилося й продовжувало розвиватися на державному рівні. Щоб слова не розійшлися із реальними справами.

У «сараї» чи в Палаці?

      — Коли ти вперше дізнався про можливість появи у «Сокола» свого стадіону замість нинішнього «Авангарду», який вболівальники між собою називають сараєм?

      — Мабуть, уже років із десять тому. Київські хокеїсти і ті, хто повертається сюди з Росії, свою кар'єру хочуть пов'язати із «Соколом» і прагнуть бачити розвиток клубу, його інфраструктури. Наразі ж віз і нині там.

      — Розвитком спорту й хокею, зокрема, має займатися держава, чи не так?

      — Думаю, подібні питання мають розв'язувати комплексно. Державі ж пряма користь від спорту, адже фізичне здоров'я нації — це її надбання. Бізнесмени ж, які хочуть вкладати гроші в спортивні об'єкти, мають право на отримання якоїсь власної вигоди. Адже нині немає меценатів, які могли б щось побудувати і просто подарувати якомусь спортивному клубові чи державі.

      — У хокейних колах часто йшли розмови про можливість участі «Сокола» у вищій лізі чемпіонату Росії або в Євро-Азійській хокейній лізі, якою марить російський спортсмен номер один В'ячеслав Фетисов. Який варіант найбільш прийнятний для киян?

      — Як відомо, в Росії зараз дуже жорсткі умови стосовно участі клубів у змаганнях, як з фінансового боку, так і матеріально-технічного забезпечення команд. На сьогодні ми однозначно не відповідаємо вимогам росіян, тому вести розмови про участь в одній лізі з ними наразі безпідставно. Якщо ж узяти силу складу «Сокола», то, певен, ми змогли б на рівних грати з лідерами вищої ліги Росії. Думаю, її рівень не дуже відрізняється від класу команд білоруського чемпіонату.

Білоруський «плей-оф» — лотерея

      — Склад «Сокола» змінюється майже кожен рік, а його капітан залишається, наче об'єднуюча ланка. Як ти сам це сприймаєш?

      — Крім мене, ще декілька гравців значну частину свого життя віддали «Соколу». Українські хокеїсти постійно то кудись від'їжджають, то повертаються, але з усіма ними складаються якісь відносини, що з часом вже фактично не змінюються. Тому, якщо людина нормально веде себе в колективі, жодних проблем у налагодженні стосунків не виникає.

      — До речі, капітана в «Соколі» вибирають чи призначають?

      — Ця посада виборна. А коли мене вперше обрали, навіть і не згадаю — давненько це було (посміхається).

      — Перед стартом сезону 2005 /06 «Сокіл» начебто став слабшим, принаймні за іменами виконавців. Насправді ж виявилося, що команда демонструє результати, не гірші за попередні. Ти цього очікував?

      — Певні побоювання, що можемо здати позиції, були, бо ми не знали нинішні можливості новачків команди — колишніх киян. Виявилося ж, що в цілому наша гра як мінімум не погіршилася, а «Сокіл» демонструє більш колективний хокей, ніж торік. У минулому сезоні в команді було більше особистостей-лідерів, а нині вона виглядає як єдиний кулак. Великим плюсом для «Сокола» стало те, що не поїхав з Києва досвідчений голкіпер збірної Ігор Карпенко. Думаю, без нього Олександру Федорову непросто було б витримувати весь тягар захисту воріт на собі.

      — Тобі, як нікому іншому, легко сказати, як змінився рівень чемпіонату Білорусі (або, як він спершу називався, Східно-Європейської хокейної ліги) упродовж останнього десятиліття.

      — Кардинальні зміни відбулися, коли президент Білорусі надав хокею солідну державну підтримку, — стало кращим забезпечення команд, розгорнулося будівництво хокейних палаців. Зросла й майстерність виконавців, приїхали спортсмени пристойного рівня з Росії.

      — Наразі «Сокіл» впевнено долає турнірну дистанцію чемпіонату Білорусі, постійно перебуваючи в когорті лідерів, та чи гарантує це успіх у «плей-оф»?

      — Матчі на вибування, як відомо, не передбачувані. Тим паче у нинішній першості підібралася велика компанія приблизно рівних за силами колективів, кожен з яких може обіграти іншого, тому сенсу давати прогнози немає. Побачимо, в якій формі суперники перебуватимуть на час вирішальних двобоїв.

Бунти патріотів

      — Під час останнього чемпіонату світу в Австрії серед збірників велися розмови про можливість бойкоту виступів за національну команду, якщо ситуація з хокеєм не зміниться. Наскільки це є реальним?

      — Зрозуміло, що в українському хокеї багато проблем. Можливо, наші хлопці, які грають у Росії, вже забули про них і звикли до іншого рівня, тому й вимагають більшої уваги до хокею від українських керівників. І справа не лише в преміальних, які нам виплачували нестабільно. Наприклад, у закордонних клубах наші спортсмени застраховані на випадок травми, цього ж вони хочуть і на час перебування в лавах національної команди. Та попри все, не думаю, що такі патріоти, як Шахрайчук або Симчук, не відгукнуться на виклик до збірної.

      — Після вдалого виступу в Інсбруку «спортивний» міністр Юрій Павленко навіть запросив збірну до себе в гості й обіцяв зміни в ставленні держави до хокею. Якісь зрушення відбулися з тих пір?

      — Як на мене, уваги до хокею начебто не додалося, хоча лише бюджетні плани стосовно будівництва ковзанок уже чогось та варті. Залишилося реалізувати їх.

      — Збірна України вже восьмий рік поспіль гратиме в елітному дивізіоні чемпіонату світу. Коли, на твою думку, склад «синьо-жовтої» команди був найпотужнішим?

      — Коли в середині минулого десятиріччя Україна виступала у групі С, легіонери не надто горіли бажанням виступати за збірну. На минулих Олімпійських іграх у Солт-Лейк-Сіті чотири роки тому нам вдалося зібрати фактично всіх кращих хокеїстів країни, у тому числі й представників НХЛ. Мабуть, тоді склад української збірної був найближчим до оптимального. Причому більше запам'ятався святковий настрій головного старту чотириріччя, ніж робочі моменти. Для України ця Олімпіада була й наразі залишається єдиною, де були представлені її хокеїсти.

      А мені особисто, схоже, вже не вдасться відчути ще раз смак цього свята. На жаль, рік тому в Австрії ми не змогли вибороти путівку на Ігри в Турині. Вважаю, тоді нас підвела неправильна підготовка до кваліфікаційного турніру, коли ми втомилися від перельотів, перебування на різних висотах у горах і нікому не потрібної товариської зустрічі з Швейцарією. Тоді хлопці самі себе не могли впізнати — настільки фізично виявилися неготовими до змагання.

      — Україна гідно виступила на минулій світовій першості, у грудні виграла турнір Кубку виклику в Києві. На що наші вболівальники можуть розраховувати на черговому хокейному форумі планети в травні цього року в Латвії?

      — До початку чемпіонату ще далеко — все залежатиме, в якій формі і в якому складі ми будемо напередодні вояжу до Риги. Якщо зможемо залучити всіх легіонерів, думаю, питань зі збереженням місця в еліті й виходом до другого раунду змагань виникнути у нас не повинно.

      — За кілька років ветерани збірної залишать її лави. І вже зараз лунають голоси, що захищати честь країни на високому рівні буде нікому?

      — Деякий «провал» у нас існує, адже свого часу Україна втратила чимало здібних юних хокеїстів, як їхали до Росії, США, Швейцарії, де й отримували місцеве громадянство. Це ще раз підкреслює зневажливе ставлення до хокею в Україні. Але фахівці кажуть, що має проявити себе генерація гравців 1979—1981 років народження, до якої, зокрема, належать обидва наші НХЛ-івці — Федотенко й Понікаровський. Тож продовжуємо жити надіями.

ДОСЬЄ «УМ»

Василь Бобровников

      Народився в Києві 8 листопада 1971 року.

      Зріст 173 см, вага 80 кг.

      Центральний нападаючий.

      Вихованець школи «Червоного екскаватора» (перші тренери — Георгій Юдін і Олександр Шоман). Виступав за команди ШВСМ (Київ), «Сокіл», «Ак барс» (Казань, Росія), «Торпедо» (Нижній Новгород, Росія). Гравець збірної України. Багаторічний капітан «Сокола».

      Одружений.