Сто кілометрів на тиждень доводиться долати велосипедом листоноші Любові Сергійчук із села Цепцевичі, що в Сарненському районі на Рівненщині, аби рознести спраглим на новини землякам свіжі газети та журнали. Звична шкіряна поштарська сумка вже давно стала замалою, тож на кермі — стандартна «базарна» торба, вщент навантажена періодикою: в 440 дворах Цепцевичів лише «України молодої» нині передплачують 149 примірників.
Лантух «УМа» при дорозі
Звертаючи з автотраси Рівне—Городище на Цепцевичі, звертаєш увагу на чималу базальтову брилу, на якій викарбувано, що цю дорогу збудували у 1967 році. Та вже після першого кілометра розбитої бруківки стає зрозумілим, що той камінь не що інше, як вічний попереджуючий дорожній знак. Лише водій поштового «Уазика», не зменшуючи швидкості, спритно оминав усі ями та обганяв попутні іномарки. «Це в нас така дорога, щоб водії не спали!» — посміхаючись, зустрічає журналіста «УМ» начальник місцевого відділення зв'язку Надія Брик.
Саме відділення, як і сільська рада, розмiщується в сусідньому з Цепцевичами селі Тутовичі. Тож Люба Сергійчук має п'ять разів на тиждень за будь-якої погоди на своєму двоколісному транспорті вісім кілометрів крутити педалі, щоб на пошті забрати «свої» газети. А їх читають у Цепцевичах стільки, що найпопулярнішу в селі газету — «Україну молоду» хлопці з поштового «Уазика» врешті погодилися залишати в чималому лантуху в самих Цепцевичах: так він і лежить в умовленому місці просто на вулиці, чекаючи доки листоноша повернеться з пошти з вантажем решти газет. Свого часу батько Люби — Олексій Іванович, який 35 років попрацював «поштарем» у Цепцевичах, через оті щоденні марш-кидки з пудами газет на велосипеді навіть хотів звільнитися з роботи.
— На наше відділення в районі запланували організувати передплату 1000 примірників газет та журналів, а ми забезпечили 1300, — розповідає Надія Брик. — Такій активності маємо дякувати насамперед жителям Цепцевичів, бо в Тутовичах, так уже повелося, люди цікавляться пресою менше. Окрім «України молодої», тут користується попитом «Вісник», що видається у Луцьку, досить багато читачів «Сільських вістей». Чимало сімей передплачує по 4—5, а то й навіть по 10—12 видань одночасно!
Китайська засада у кущах малини
Багатодітні сім'ї у Цепцевичах не виняток, а норма. У Люби Сергійчук, скажімо, є п'ятеро братів та чотири сестри, а сусіди — Микола та Ліда Брик — мають аж 14 дітей. Не читають газет лише троє найменшеньких, які ще не ходять до школи. Велика сім'я передплачує для всіх 12 різних газет та ще дочка-старшокласниця, окремо для себе три. Господар найбільше поважає «Україну молоду»: «Є що почитати! — каже пан Микола. — От тільки довелося встановити правило: доки вся робота по господарству не буде зроблена, газет ніхто не читатиме. А то було, тільки Люба їх принесе, і вже все — всі діти сидять, сторінками шарудять, просто хата-читальня!»
Нині до школи в Цепцевичах ходить більш як 700 дітей. Навчання довелося організувати в дві зміни. І коли одні дітлахи йдуть додому, а інші до школи, здається, що земля аж гуде. У деяких сім'ях до школи одночасно ходить по семеро дітей. Через таку багатодітність жителі сусідніх Тутовичів навіть називають «цепчуків» «китайцями». Ті, в свою чергу, стверджують, що в їхньому селі люди більш працьовитішi, а сусідам закидають «любов до портфелів»: саме тому, мовляв, у значно менших Тутовичах, а не в Цепцевичах, розташована і сільрада, і лікарня, і відділення зв'язку. А за «китайців» не ображаються: найстарший у селі передплатник «України молодої» 75-річний Захар Сергійчук, у якого 33 онуки, розповів навіть таку байку:
— Прийшла якось одна тутовичанка до іншої, та й зве до лісу по малину, мовляв, уже достигла, час іти збирати. А та й відповідає: «Забудь, сусідко, про ті малини. Я вже в лісі була, так там до якого куща не поткнешся, то в ньому вже по два малих «китайці» засіли!»
«УМ» — газета, якій довіряють
Найстаршого передплатника ми разом із Любою Сергійчук застали за буденною сільською роботою: Захар Іванович якраз тягнув до свого обійстя возика, навантаженого соломою.
«Україну молоду» читає вже досить давно:
— Хороша це газета. А не гвалт, і не ворожнеча.
На пропозицію сфотографуватися біля возика пан Захар погодився: «От лише піду переодягнуся в щось краще...»
— А як же правда життя? — питаю.
— А й справді, чого там, фотографуй як є, — лише хвильку поміркував Захар Сергійчук. А тут якраз ще й значно молодший сусід нагодився, теж, до речі, передплатник «УМ». «Нехай газета друкує більше правди про нашу владу, — пропонує Володимир Товкач. — От, скажімо, пообіцяв Ющенко, я сам чув, що в 2006 році в усіх селах заасфальтують дороги. Чи правда це, адже в нас у селі того асфальту ніхто і не думає класти? А взагалі, вважаю, що в «Україні молодій» друга, третя, часто і четверта сторінки — найсильніші! А найкраща в світі листоноша — то наша Люба!»
Сама ж Люба Сергійчук стверджує, що політикою та владою в селі цікавляться в основному чоловіки після 35 років. Молодь намагається спочатку заробити грошей — чимало «цепчуків» змушені працювати на чужині, потім одружитися, побудувати хату. До речі, саме побудувати, адже порожніх хат, що продаються, в цьому селі немає. Вся молодь залишається у селі — ні в Рівному, ні навіть у Сарнах, майже ніхто не оселяється. І хоча роботи в селі майже немає, в кожному дворі стоїть автомобіль, а то й два.
— Чим люди живуть заможніше, тим більше газет вони мають змогу передплачувати. Їх треба лише зацікавити. Бо якщо люди не знають газету, то до неї у них немає інтересу. В нашому селі «Україну молоду» знають давно, тож iз кожним роком кількість сімей, які хочуть її читати, зростає. Адже газета цікава — там не лише політика, а й футбол, молодіжні теми, поради господиням. А ще люблять останню сторінку — дехто, поки її не перегляне, газету не відкриє. До того ж газета щоденна — а наші люди люблять свіжі новини. А головне те, що «Україні молодій» довіряють! Тож вмовляти когось її передплатити просто немає потреби — люди самі йдуть на пошту, а в останній день, хто забув, навіть телефонував, щоб і їм газета надходила.
Мені подобається бути листоношею...
Окрім Люби Сергійчук, у відділенні зв'язку працює ще двоє листонош — Лариса Стельмах та Людмила Дмитришина. Кожна має свою дільницю: Лариса, скажімо, обслуговує село Тутовичі, де більше полюбляють «Сільські вісті». «Мої дівчата дуже віддані своїй роботі, — переконана начальник відділення Надія Брик. — Я й сама не уявляю себе поза поштою, адже як втягнешся в ту роботу, то вже здається, що ніде немає краще. А Люба взагалі, аж горить на цій роботі!»
За таке «горіння» листоноші мають неповну ставку — 286 гривень, а з надбавками та преміями — 350. Після того як план на передплату підняли до 1200 примірників, сподіваються , що й зарплату дещо підвищать. А от про спеціальні поштові велосипеди з корзинами, щоб ті тисячі газет було зручно розвозити, які обіцяли листоношам ще за старої влади, вже, мабуть, ніхто й не згадає.
Утім Любов Сергійчук поки що обходиться й своїм велосипедом. Двадцять кілометрів на день — це вже звична відстань, адже листоношу з нетерпінням чекають у кожній хаті в Цепцевичах. А вже ввечері, вдома, нарешті можна переглянути і свої улюблені газети. Звісно ж, сім'я Сергійчуків теж передплачує «Україну молоду», а Любин батько — досвідчений «поштар» Олексій Іванович вважає її найкращою: «Ця газета на те заслужила!».
