Спершу Бог створив жінок... Кіно вже потім

      За місяць, 9 лютого, стартує наступний, уже 56-й, міжнародний кінофестиваль у Берліні — або ж Берлінале. Народжений 51-го року як певна альтернатива Венеції та Канну, він упродовж тривалого часу сприймався неоднозначно. Особливо ж Радянським Союзом, який його й зовсім «в упор нє відєл», оскільки проводився фестиваль на території Західного Берліна. Від середини 70-х СРСР не тільки визнав, а й заходився брати участь у фестивалі, який здобув імідж мосту між Заходом і Сходом. Така репутація є вочевидь виправданою, якщо зважити, скільком фільмам і кінематографіям Берлін додав у вазі й престижності на культурній карті світу. Україні так само — на екрані німецької столиці ми присутні з 94-го року. Нинішній не стане винятком... Одначе про це та про інші особливості цьогорічної фестивальної програми уже наступного разу.

      А першу публікацію я вирішив присвятити великій позаконкурсній програмі Берлінале — ретроспективі «Дівчата мрії. Кінозірки 50-х». Як свідчить фестивальний прес-реліз, ця тема привертає увагу головного організатора кінозбірки, Німецьку кінематеку (Deutsche Kinemathek), ще від часів влаштованого 1977 року показу фільмів славетної кінодіви Марлен Дітріх. «Чимало актрис, — говорить Ханс Хельмут Прінцлер, директор ретроспективи, — грають самодостатні характери, які базуються на життєвому досвіді і стверджуються у чоловічо-центричному світі». Загалом ідеться про 45 кінострічок, які презентують 30 актрис із Європи, США та Японії. Серед них голлівудські ікони Інгрід Бергман, Одрі Хепберн, Грейс Келлі, Мерилін Монро, Елізабет Тейлор, японка Сетсуко Хара, росіянка Тетяна Самойлова, європейські «зірки» Анна Маньяні, Бріжит Бардо...

Українська? Зірка? 50-х?

      А де ж українки? — запитаєте ви. Втім не запитаєте. Оскільки більшість із вас навряд чи пригадає хоча б одну українську актрису, яка була помітною у 50-ті. А нумо, напружмось. Щось вийшло? Отож бо й воно. Натомість більшість без особливих проблем назве десяток російських актрис — від Марини Ладиніної до Надії Румянцевої. Звісно, кінознавці вкажуть на Катерину Литвиненко, актрису прикметної української вроди, що зіграла по своєму знакову роль у фільмі «Доля Марини», який з'явився на екранах 1953 року (режисери Ісаак Шмарук та Віктор Івченко). Доволі типова, як на ті часи, історія. Молода жінка Марина Власенко з натхненням працює в колгоспі, робить досліди щодо цукристості буряків, виховує дочку. А от із вихованням власного чоловіка Терентія (Микола Гриценко) не склалося — той, вивчившись у місті, не хоче повертатися в «некультурне середовище» села. Ну та не біда — за звичаями тих часів першим ділом були «самольоти» і цукристість буряків, а хлопці вже потім. Сексу в тодішній  природі не існувало, хоча, дивлячись сьогоднішніми очима на пишнотілу Марину, думаєш про те, як би описала подібну ситуацію, скажімо, Оксана Забужко. Мужик трахатися не хоче, сука. Інтер'єр йому, бачите, не підходить, хочеться по-городському. Книжки йому тарганила, учила і вивчила, стерво. Тільки ж без кобеля не можна, то пристосуємо іншого до наших потреб...

      Що ж, у різні епохи різні й «польові дослідження» жіночого іміджу і жіночих бажань та прагнень. Хоча повірити в те, що турботою про врожайність буряків можна стерти в собі найменші прояви жіночого начала важкувато. Втім фільм тим і запам'ятався, що канони часу хоч і несуттєво, а все ж порушував. Нове покоління (а серед виконавців молодіжних ролей уперше побачили Леоніда Бикова) з меншою серйозністю ставиться до завдань «виконати і перевиконати», а з більшою до власне кохання... Подальша ж кінодоля Катерини Литвиненко склалася не надто успішно.

      На Литвиненків у 50-ті завізно — були ще дві, обидві Таїсії. Більше запам'яталася та, яка знялася у фільмах «Назар Стодоля» (роль Галі), «Штепсель женить Тарапуньку» (і знову Галя), «За двома зайцями» (незабутня Химка: «баришня лягли і просють»). Не така монументальна, як Катерина, Таїсія грала ролі жвавих, ладненьких дівчат, які добре вписувалися в будь-яке середовище. Надовго зникнувши з кіно (працювала і працює досі у Львівському театрі імені Марії Заньковецької), вона з'явиться в ньому лише 79-го, у «Вавилоні-ХХ» Івана Миколайчука: в тому ж амплуа, тільки дещо іншої модифікації — хтивої спокусниці сусідів, братів Соколюків. Тут уже секс на повну котушку, хоча й залаштунковий — в одному епізоді бачимо, як сотрясається цілісінька хура од «сочлєнєнія» закадрових тілес. От се по-нашому, бо ж в українській природі жіноча чуттєвість неодмінно виходить на високі градуси. А чоловіча — усього лишень похідна від останньої, скільки не забивай їй памороки «духовністю» і «соціалістичними / капіталістичними зобов'язаннями».

      Власне до середини 50-х образ українки здебільшого асоціювався з патетично серйозною Наталією Ужвій: жінка-мати, жінка-Батьківщина, жінка-ідея руху кудись у велично-туманне майбутнє. Щось майже плакатне. 52-го року на екрани вийшов фільм-вистава «Украдене щастя», в основі якої легендарний спектакль «франківців». 60-літня Ужвій та геніальний Амвросій Бучма вкупі з Віктором Добровольським грали не просто любовний трикутник (за п'єсою Івана Франка вони мали бути значно молодшими), а екзистенційну, буттєву драму. Справді, жінка-монумент. Під завісу 50-х Сергій Параджанов зробить документальний фільм про Ужвій, де закцентує саме таку іміджеву складову.

      І ось ця суспільно значима ваговитість почала трансформуватися у щось інфантильніше, жіночніше, сексуальніше. Досить порівняти тих самих Ужвій і К. Литвиненко з Литвиненко Таїсією та Наталею Наум (Маринка в «Олексі Довбуші» Віктора Іванова). Ще разючішим був контраст з Адою Роговцевою (Гафійка у «Кривавому світанку» Олексія Швачка, Прісенька у «Шельменкові-денщикові» В.Іванова), одначе в українському кіно так і не помітили от сей дорогоцінний сплав безпосередньої дівчакуватості, майже дитинної природності і зрілої жіночої мудрості бачити і відчувати драматизм життя. Те, чим уславилась у ті ж роки Бріжит Бардо, скажімо. Добре, що у Роговцевої був театр, в якому вона блискуче втілила той образ у легендарній виставі Театру імені Лесі Українки «Варшавська мелодія». Складнішим є випадок з Вірою Донською-Присяжнюк — у ролі Соломії з фільму Марка Донського «Дорогою ціною» вона поєднує дитячу безпосередність і традиційно важкувату пластику українки (до речі, хто пам'ятає, що українську картину у 58-му Британська кіноакадемія визнала кращим іноземним фільмом року?). А вже на початку 60-х з'являться Раїса Недашківська (Мавка у «Лісовій пісні» В.Івченка) та Лариса Кадочникова (Марічка у «Тінях забутих предків» С.Параджанова), в яких природність поведінки стане засобом протесту проти усталених патріархальних норм.

      Це я торкнувся лиш деяких струн, а бачите — є про що говорити. Одначе наше кіно 50-х досі прочитане мало, воно у затінку наступного, справді яскравішого десятиліття. А все ж, а все ж... Не було б фільмів Донського, Івченка, Іванова, Володимира Денисенка, Юрія Лисенка, Олександра Алова і Володимира Наумова, які починали тоді в Україні — хто знає, що б то за 60-ті постали на екрані? Одначе все це, що називається, наздогад тих самих цукрових буряків — скільки не говори про них, у роті солодше не стане. Бо у Берліні наших 50-х не буде. Причина проста: треба спершу самим відрефлектувати, осмислити свою творчу спадщину.

Принцеси і богині

      А загалом 50-ті — це перше десятиліття по страхітливій війні. Яка доволі швидко переросла у війну холодну — між Заходом і Сходом, між США і СРСР. Ви думаєте, тільки у сталінському Радянському Союзі були затяті мудрагелі, у котрих мізки харчувалися винятково жовчю? Та ж ні. Варто подивитися хоча б декілька американських фільмів 40—50-х, аби зрозуміти: ідіотизм він і є ідіотизм — хоч у Кремлі, хоч у вашингтонських офісах. От у цьому чоловічому світі, просякнутому злобою і зненавистю, що належить робити жінці? А нести казкову віру в добро, бути самим його втіленням. Як це робила, скажімо, Одрі Хепберн.

      Хепберн, як відомо, походила з Європи. Одначе швидко потрапила до Голлівуду, де 53-го року знялася у фільмі «Римські канікули» Уїльяма Уайлера. Характерний штрих — «Оскара» присудили не тільки актрисі, а й автору сюжету (Далтон Трамбо; хочеться думати — мій далекий родич), котрий тоді не міг навіть фігурувати в титрах, оскільки потрапив до «чорних списків» і не мав можливості «світитися». Сучасна казка про принцесу, яка втекла з палацу і закохалася у не дуже-то успішного американського журналіста (Грегорі Пек). Казки й вигадуються у таких-от ситуаціях: доля підкинула чорну мітку, а ти нафантазовуєш собі принцесу, що в отакий-от сутужний момент прийде і покличе у світлу далину... Хепберн якнайліпше підходила для такої ролі — тендітна, у чомусь дитинна, з ясними променистими очима.

      У наступному фільмі «Сабріна» (1954) Біллі Уйльдера вона зіграє вже сучасну Попелюшку, дочку шофера, яка закохується у мільярдерового нащадка. В екранізації роману Льва Толстого «Війна і мир» (1956) Кінга Відора Хепберн, звичайно ж, Наташа Ростова — саме втілення романтичного прекраснодушшя посеред війни, жорстокості й блюзнірства. Такою вона лишалася завжди у фільмах («Смішна мордочка», «Шарада», «Моя прекрасна леді», «Як украсти мільйон»...), які, попри всю наївність і простоту оповідуваних історій, лишаються з нами. Бо Хепберн мало не в кожному фільмі поставала жінкою мрії: нічого вампірного, оратального, сексуально-бомбованого. Навряд чи отака жінка годиться для реального життя, одначе для екранних фантазій якраз.

      Зворушливо ламким профілем Хепберн нагадувала легендарну Вів'єн Лі («Віднесені вітром», «Міст Ватерлоо», «Леді Гамільтон») — з тією лишень різницею, що так само тендітні героїні останньої щораз потрапляють у драматичні перипетії, наражаючись на непереборні життєві перешкоди. На початку 50-х Вів'єн зіграла роль Бланш дю Буа у фільмі Еліа Казана «Трамвай «Бажання» (1951) за п'єсою Теннесі Уїльямса. Бланш зазнає фіаско, втрачаючи майно, родову честь аристократки... Єдине, що в неї лишається, це світ фантазій, в якому присутній ідеальний юний, закоханий у неї до смертельної туги, чоловік. І от сю єдину її реальність гвалтує (і в переносному, і в прямому розумінні) грубий плебей, чоловік сестри Стенлі Ковальський (Марлон Брандо). Жінка втілює у собі світ ідеальних цінностей, а чоловік — це отой грядущий Хам, пришестя якого пророкували на початку минулого століття. До речі, щось подібне узрів у часи війни, на іншому матеріалі і в інших світоглядних вимірах, наш Олександр Довженко — і жахнувся: лютий, несамовитий звір шматував саму природу, якою й були жіноче тіло й душа.

      А настраждалі в часи лихоліття глядачі усе чекали з екрана казки. Грейс Келлі — ще одне її втілення. І на екрані, і в житті. Походила з багатої родини. Уже в десять років — дебют на сцені. Навчання в Американській академії драматичного мистецтва. У 49-му перша роль на Бродвеї. У 54-му — «Оскар» за фільм «Сільська дівчина». Потому ролі у трьох фільмах Альфреда Хічкока — «Дізнаєтесь про вбивство — набирайте М» (1954), «Вікно у двір» (1954), «Піймати злодія» (1955). І — заміжжя. Її руки і серця попросив князь Монако Реньє ІІІ. Екранна принцеса стає принцесою у житті. Казка матиме нещасливий кінець: 82-го року за дещо загадкових обставин монарша особа загинула в автомобільній катастрофі.

      Зіркам ніщо не падає з неба — кожна діставала доволі грунтовну акторську професійну освіту, незрідка проходячи горнило театральної сцени (на тому ж Бродвеї, скажімо). Мерилін Монро, до прикладу, брала уроки у самого Михайла Чехова, котрий значною мірою вплинув на техніку та естетику акторської школи у США, підробляла фотомоделлю. Чи не вперше помічена у фільмі «Асфальтові джунглі» Джона Х'юстона 50-го року (недавно показаний на нашому телебаченні Студією «1+1»). Ну, а далі стрічки, що перетворюють Мерилін на справжню кінобогиню. Навіть той, хто ніколи не бачив фільмів за її участі, знає, хто така ММ. У радянські часи наші глядачі могли бачити її, здається, тільки в картині Біллі Уайльдера «Дехто любить гарячіше» («В джазі тільки дівчата»). Цього вистачило, аби й для нас вона стала богинею — як не застерігали професійні контрпропагандисти від буржуазної інфекції. Бо ж так: богинь немає — і все дозволено. Іконостас має бути чимось і кимось заповненим... Тільки важко бути тією богинею — що й довела ММ, наклавши на себе руки 62-го року.

      В Європі, звісно, у жодній країні не було такої потужної «фабрики мрій», як Голлівуд. Одначе «зірки», культові особистості поставали раз по раз. Чого тільки варта Бріжит Бардо, котру весь світ знав як ББ. Вона багато в чому визначила новий стиль жіночої поведінки — легкий, розкутий, дражливо сексуальний. Її перший чоловік, Роже Вадим (росіянин за походженням, справжнє прізвище Племянніков), у своїх мемуарах «Від зірки до зірки» доволі виразно відтворив образ молодої Бріжит. Вона, ще не будучи кінозіркою, викликала велику увагу преси — несхожістю на жіночий загал. А потім був фільм Вадима «І Бог створив жінку» (1956). Картина шокувала багатьох. Режисер переказує реакцію одного з цензорів, який дорікав авторам за те, що в одному з епізодів Бріжит виходила на очах свого шурина з постелі оголена. Режисер показав епізод ще раз: на актрисі був довгий, до колін, светр. Одначе ефект лишався — цензор бачив жінку голою.

      Культовий персонаж — той, що примушує мільйони людей бачити щось більше, аніж конкретний екранний образ. Наслідком є бажання, ба навіть прагнення наслідувати: одяг, зачіску, слововживання, сигарети і марку автомобілів... Тим самим витворюється особливий стиль життя. У даному разі жінки отримали нову модель поведінки, в основі якої — природність. ББ сама вийшла із доволі консервативного середовища, яке в усі часи випускало в світ дівчину, молоду жінку, напаковану залізобетонними правилами. До середини ХХ століття вони трохи послабшали, одначе основну силу зберігали.

      І от тепер з'ясувалося, що можна бути собою, а не рабою обставин чи нав'язаних приписів. У Франції Бардо, у Швеції — Харрієт Андерсон («Літо з Монікою» Інгмара Бергмана), в Італії — Анна Маньяні («Мама Рома» П.-П.Пазоліні) і Джульєтта Мазіна («Дорога» і «Ночі Кабірії» Федеріко Фелліні), в СРСР Тетяна Самойлова («Летять журавлі», «Невідправлений лист» Михайла Калатозова) та Ізольда Ізвицька («Сорок перший» Григорія Чухрая) — всі вони промовляли жіночому світу про нові часи і нові звичаї. У 60-ті це призведе до так званої «сексуальної революції», крутих студентських бунтів, радикального перегляду моральних догм. А в цілому світ лібералізується, сектор людської свободи розшириться.

      Чи стали жінки від цього щасливішими, про це судити їм самим. Одначе вільнішими і незалежнішими — напевно. Самі ж кінобогині 50-х за межами свого коронного десятиліття рідко були щасливими: накладали на себе руки, спивались, жорстоко розчаровувались... Там, на олімпі, важко бути вільним.

      З цікавістю чекаю на Берлінську ретроспективу — напевно, вона внесе в означену картину нові фарби, нові мотиви...