Братній опір

      Дефіциту в коментарях щодо розв'язаної i зрештою програної Кремлем «газової війни» проти України наш медіа-простір не відчував, однак усі вони зрештою зводилися до не дуже оригінальних  тез. Перша, звичайно, наголошує на  імперських амбіціях російського президента; друга, «опозиційна», — на непрофесійності дій нинішньої влади. Досить дивна схильність до ідеалізму в країні, де зовсім недавно марксистсько-ленінська політекономія не те що домінувала — вона просто виключала можливість існування всіх інших теорій. Але спробуйте пошукати в усіх політичних явищах матеріальний зиск конкретних дійових осіб — не помилитися.

Повернення блудної нафти

      Матеріальний зиск у вчинках Володимира Путіна спробували пошукати автори російського Інституту національної стратегії — і зробили багато цікавих відкриттів. Аби українському читачеві було зрозуміло, про кого йдеться: найбільш яскравим представником ІНС є Станіслав Бєлковський. Чи не єдиний з московського політтехнологічного «бомонду», хто в розпал «президентської» вакханалії досить сміливо пророкував «проффесору» Януковичу ганебний «прольот» (при тому, що до Віктора Ющенка він ставиться, м'яко кажучи, без пієтету). Загалом бажаючі можуть познайомитися з працями Інституту на сайті www.apn.ru. Зокрема, з останньою його доповіддю : «Обналичивание власти: финальная стратегия российского правящего слоя». Що ж стосується саме газового питання, раджу прочитати на цьому ж сайті статтю Володимира Голишева «Вскрытие показало...»

      Так от, на думку вищезгаданих добродіїв, у Путіна і його команди, всупереч широко розповсюдженій думці, геть відсутні будь-які імперські амбіції; Володимира Володимировича навіть «шапка Мономаха» цікавить переважно як інструмент досягнення бізнесової мети. Яку коротко можна сформулювати (мовою оригіналу) так: «урвать да удрать». Ця теза, на думку авторів «Обналичивания...», підтверджується наприкінці минулого року «целой серией знаковых событий, свидетельствующих о том, что олигархическая система власти в России перестает существовать в прежнем виде и приобретает новое качество».

      У першу чергу, це — «легендарна» оборудка «Газпром-Сибнафта» (яка нас тут цікавить найбільше) і низка інших, запланованих і таких, що вже відбулися, оборудок з купівлі приватизаційних активів державними компаніями. А також навдивовижу оперативне ухвалення Держдумою нової редакції Закону «Про газопостачання в Російській Федерації» — на виконання путінських обіцянок Заходу щодо т.зв. лібералізації ВАТ «Газпром». Іншими словами кажучи, початок здачі національного надбання російського народу — багатющих покладів вуглеводнів — транснаціональним корпораціям.

      Тема «націоналізації» «Сибнафти», що донедавна належала «начальнику» Чукотки і власнику англійського футбольного клубу «Челсі» Романові Абрамовичу, в українській пресі широко не обговорювалась. Очевидно, через те, що збіглася в часі з реприватизацією «Криворіжсталі». А от деякі патріотично налаштовані росіяни не змогли утриматися від порівнянь цієї операції з успіхом Ющенка. Якщо зовсім коротко: вони нам заздрять. Є чому.

      У статті Голишева «розбір польотів» проведено дуже детально. Спробую переказати. Колись давним-давно, ще в епоху первісного накопичення капіталів, а саме в 1995 році, нафтову компанію (НК) «Сибнафта» на так званому заставному аукціоні викупили два тодішніх кремлівських улюбленцi — Борис Березовський і Роман Абрамович. За «астрономічною» ціною $100,3 млн. (нагадаю, що за «Криворіжсталь» зять екс-Президента і кореш екс-Прем'єра торік виклали все ж 800 млн. «зелених»). Минуло 10 років, і держава в особі «Газпрому» (фахівці стверджують, що легальна націоналізація може здійснюватися винятково за кошти державного бюджету) повернула НК у свою власність за суму в 130 (сто тридцять!) разів більшу. Навіть не повністю. Пакет у 72,663% акцій НК обійшовся газовому монополісту в 13,1 млрд. доларів. Утім це ще квіточки.

      Російський суд, наскільки відомо, з приводу (не)законності нафтогазового дерибану в цій країні не висловлювався, зате Рахункова палата РФ визнала заставні аукціони незаконними. Забажай Путін — і «чукча» Абрамович цілком міг відправитися по етапу слідом за колегою Ходорковським. У кращому (для Абрамовича) разі він повторив би шлях свого компаньйона Березовського, осівши десь поблизу базування свого клубу. Володимир Володимирович чомусь не забажали. На думку авторів ІНС, на нього вплинула сума $13,1 мільярда. Не всі ці мільярди пішли на рахунок ФК «Челсі»...

      Цікава подробиця. Напередодні «націоналізації» акціонери «Сибнафти» вирішили виплатити собі дивіденди. Не багато не мало — $ 2,3 млрд. Тобто де-факто російська держава витратила на операцію більше $15 мільярдів. Але хіба нафтова компанія не варта таких грошей?

«Рус, здавайсс!..»

      Не варта. Голишев («Вскрытие показало...»): «Якщо торік «Сибнафта» добула 34,1 млн. тонн, то вже цього року очікується не більш нiж 33,5 млн. тонн. Що означає зниження обсягів видобутку в умовах надзвичайно високих цін на нафту? Тільки одне — це вимушене зниження. (...) Новий глава «Сибнафти» Олександр Рязанов (він же — заступник голови правління «Газпрому». — М.Б.) в інтерв'ю «Ведомостям» пообіцяв: «Ми зламаємо тенденцію. Ми збираємося інвестувати у виробництво. Отримувати ліцензії на нові родовища». Таким чином покупець фактично визнав, що позичив рекордну суму в іноземців задля того, аби придбати об'єкт, що вимагає термінових масштабних капіталовкладень. Тобто в майбутньому в нього — або обвальне падіння котирувань новопридбаного нафтового активу (і, природно, його прибутковості), або... нові позики, які доведеться брати для того, аби хоч якось втримати «Сибнафту» на плаву».

      У принципі на цьому можна було б поставити крапку, попередньо поставивши риторичне запитання: «Чому Україна має оплачувати недолугі «газпромівські» оборудки!?» Власне, запитань виникає більше. Наприклад, таке: що в цих умовах міг би зробити близький до Кремля Янукович? Він що, знає, як врятувати «Газпром» від необхідності «відбивати» витрачені на цю оборудку мільярди? Власне кажучи, на це запитання вже недвозначно відповів посланець Кремля (і довічний представник «Газпрому») в Україні Віктор Черномирдін: «До чого тут Янукович?..» Однак ситуація виглядає ще цікавішою.

      Виявляється, російський «Газпром» «Сибнафту»... не купував. Це зробила його дочірня компанія «Gazprom Finance BV (GF)», зареєстрована в Нідерландах. На гроші, позичені в синдикату іноземних банків. А оскільки передбачливий Рома тримав акції своєї НК подалі від малопередбачуваної батьківщини, більш-менш незалежна російська преса (ті ж «Ведомости», наприклад — російське видання Financial times) зробила висновок: це означає, що «акції «Сибнафти», оформлені на офшорні компанії, не повернуться до Росії, а у випадку несвоєчасного погашення кредиту акції можуть перейти банкам-кредиторам». І ще: «Газпром» вступив у змову з Абрамовичем, аби в держбюджет не надійшло податків на суму близько $1 млрд.».

      До речі, на «Сибнафті» до середини 2005 року вже «висіла» недоїмка до бюджету близько $1 млрд., і Рахункова палата РФ неодноразово висловлювала з цього приводу своє невдоволення. У серпні Путін перепідпорядкував Палату собі — і вона всі претензії до Абрамовича зняла. Як і Федеральна податкова служба. Тобто з великою часткою вірогідності можна припустити, що вся «операція» проводилася (і зараз проводиться вже стосовно інших об'єктів) під безпосереднім патронатом Кремля. Як ідеться в доповіді ІНС: «Механізм завершального етапу приватизації в Росії, який забезпечує повну  легалізацію олігархічної власності за державний рахунок, ми можемо спостерігати на прикладі оборудки «Газпром» — «Сибнафта». Її можна вважати модельною як для вже завершених операцій з купівлі державними компаніями «АвтоВАЗа», «Силовых машин» і ОМЗ, так і для поглинань, що готуються: «Роснефть» — «Сургутнефтегаз» і «АЛРОСА» — «Норильский никель».

      Сенс усіх цих оборудок, на думку авторів доповіді, полягає ось у чому. Володимир Путін, скоріш за все, на третій термін президентства не піде, а команда, що прийде на його місце, цілком може поставити питання про законність чубайсівської «ваучерної» та пост-чубайсівської «заставної» при(х)ватизації. Продати ж олігархічні активи іноземним компаніям практично неможливо — хто стане купувати «мічені» об'єкти? І в Кремлі винайшли геніальний хід: «легалізувати» їх шляхом «націоналізації». За вищенаведеною схемою «Газпром» — «Сибнафта». Щоправда, є нюанси. Михайло Ходорковський спробував «злитися» своїм «Юкосом» із Chevron Texaco. Але раніше, ніж американці захотіли говорити предметно на цю тему, йому для відмивання власного іміджу в цивілізованому світі та приведення менеджменту компанії у відповідність до світових стандартів довелося витратити кілька років і кількасот мільйонів доларів. З відомим результатом у фіналі. А тут...

Діло — труба

      ...А тут і гроші цілі, і вивозити їх не треба — вони вже знаходяться в надійних європейських банках. Як ділитимуться олігархи з кремлівськими чиновниками — можна тільки здогадуватися, але, за оцінками ІНС, таким чином «путінці» збираються «перепомпувати» на Захід від 50 до 70 мільярдів доларів. А країну передати у так зване «зовнішнє управління». Брак газетної площі не дає можливості переповісти умови контракту на прокладення Північно-Європейського газопроводу (ПЕГ) в усіх подробицях, але зі слів того ж Голишева випливає, що тільки диво може залишити цю споруду в державній власності РФ. А зміни до Закону «Про газопостачання в РФ» уже сьогодні передбачають схеми переходу «Газпрому» під контроль іноземних буржуїнів.

      Для чого Путін хоче позбавити свою країну такого могутнього джерела її економічної, а відтак і політичної незалежності? Хіба не краще «царствовать и всем владеть» самому? Можливо, Бєлковський і помиляється у своїх оцінках нинішніх володарів Кремля, і вони просто демонструють жахливу економічну некомпетентність. Однак варто взяти до уваги «помаранчевий» фактор. Узагалі вся історія Російської імперії, особливо в ХХ столітті, свідчить про вроджену нестабільність цього державного утворення. Відчувати себе спокійним на її території не може навіть президент із кадебістською біографією. А тут ще заразний приклад «кольорових» революцій у сусідніх державах... Поки зростають ціни на нафту, сяк-так ще можна підтримувати пристойний рівень життя росіян. Що робити, коли ця рентна «лафа» раптом скінчиться?..

      Особисто я чомусь вірю, що в Путіна немає імперських амбіцій і ніцшеанська «воля до влади» йому не свербить. Він — «спадкоємець» старого й хворого «лева» Єльцина, а в спадкоємці дуже рідко вибирають людей яскравих і честолюбних. Натомість у те, що він є жорстким прагматиком, який здатний проміняти царський трон у вибухонебезпечній країні на забезпечену старість десь у спокійному закутку старенької Європи (підкріплену десятком нулів рахунку в одному з тамтешніх банків) — повірити можна. Але ціна газу в родовищах, навіть освоєних, — це одне, а доставленого до платоспроможного споживача — дещо інше. Звідки — вже публічно оголошені зазіхання на українську газотранспортну систему.

      Поки що всі спроби прокласти «трубу» в обхід України лише відчутно били газового монополіста по кишені, кінцевої мети не наближаючи. Можна не сумніватися, ПЕГ тут винятком аж ніяк не стане. «Газпром» — надто неповоротка структура, аби вчасно реагувати на всі виклики. І надто багато людей сподівається скористатися на свою, приватну користь виділеними державою коштами: будівництво тільки почалося, а кінцевий кошторис уже почав зростати в арифметичній прогресії. А ще ж родовища, з яких планується помпувати «голубе паливо», те ж знамените Штокманівське, ще тільки належить розробляти. Як мінімум — ще десятки мільярдів доларів. А на «Газпромі» вже висять за одними даними $30, за іншими — навіть $40 млрд. кредиторської заборгованості.

      Звичайно, підвищення ціни на газ для України (а це додатково десь $3,5—4 млрд.) проблеми боргів не вирішує, а от якщо її дотиснути і змусити віддати свою газотранспортну систему за право копирсатися в сибірських надрах можна буде злупити з іноземців будь-яку ціну. Чи варто уточнювати, що, отримавши контроль над російським газом, новий власник, окрім усього іншого, обов'язково намагатиметься повернути гроші, витрачені на купівлю акцій і, звичайно, на різноманітні «відкати». Тобто передамо ми свою ГТС Росії чи втримаємо — газ у будь-якому випадку мав подорожчати. Різниця лише в тому, що опиратися тиску транснаціональної корпорації буде набагато складніше, ніж психологічно «рідному» чиновництву державної російської корпорації.

      Що ж стосується братньої Росії, то вона ризикує повторити шлях імперії за часів Миколи ІІ, коли значна частка її природних багатств перейшла під контроль іноземців (з початком Першої світової війни процес лише прискорився). Виборсатися з напівколоніального стану країна змогла лише шляхом революції та громадянської війни, і фахівці досі сперечаються, чи не був це оптимальний у тих умовах вихід. Отже, Україна, опираючись Кремлю, парадоксальним чином рятує не лише свою економіку, але й братній народ. Так би мовити, чергова «загадка історії». Новітньої.