Поет і тюрма

      За історією цих пошуків, які тривали упродовж кількох років, можна було б написати літературознавчий детектив з усіма необхідними атрибутами жанру: з майже безрезультатним пересіюванням масивів інформації у пошуках мізерного золотого зернятка, розчаруваннями та рідкісними випадковостями, врешті-решт із радістю, що невловиму таємницю вдалось-таки наздогнати. Але краще — про все по порядку.

Рукописи не горять!

      Уперше ім'я Юрія Гринюка потрапило на очі тоді, коли я перечитував кримінальну справу так званої «Подільської філії Української військової організації» — чергового фантому ДПУ, використаного для розкручування маховика політичних репресій. Крім ядра «контрреволюційної організації» (до нього входили відомі столичні письменники, переважно вихідці з Галичини, — Мирослав Ірчан, Михайло Козоріс та інші), в 1932-33 роках чекісти вигадали і сфабрикували цілі регіональні мережі УВО, тому по одній лише цій розробці пішли під суд близько п'яти тисяч чоловік. Під час кривавих допитів давали свідчення один на одного люди, які навіть не були знайомі.

      У матеріалах щодо Подільської філії «організації» теж фігурують знані імена: Микита Годованець, Михайло Стельмах (його оминула гірка чаша), поряд із ними — група місцевих літераторів і журналістів, інтелігенція. Зрозуміло, що в поле зору ДПУ не міг не потрапити Юрій Гринюк — єдиний на Вінниччині письменник, який належав до літературної організації «Західна Україна» і був автором однієї поетичної збірки «В кривавому танку», виданої влітку 1919 року в Коломиї. («Вона є в мене, і якщо це буде потрібно для слідства, можу віддати як речовий доказ», — напише він у зізнаннях у перші дні після арешту).

      Були всі підстави Гринюка вважати поетом якщо не забутим, то, щонайменше, майже забутим. Найерудованіші місцеві краєзнавці про нього не чули, збірку віршів у вінницьких бібліотеках та архівах знайти не вдалося. У кримінальній справі була відсутня його фотографія. Невідомою залишалась і подальша доля письменника, відправленого на тривалий термін у табори. Єдине друковане джерело, на яке можна було опертися, — дев'ятирядковий абзац в «Українській літературній енциклопедії» (та й той, як з'ясувалося пізніше, переповнений фактичними помилками). Там зазначався рік смерті — 1934.

      Спроби розшукати книжку успіху не приносили: в каталогах ні столичних, ні інших найбільших книгозбірень країни про неї інформації не було. Те ж саме стосувалося Книжкової палати та архівів, до яких довелося звертатись. Контакти з коломийськими краєзнавцями не втішили — вони знали про Гринюка ще менше. Невже видання втратили? Не виключено, адже вийшло воно в один із найгарячіших років громадянської війни, хто тоді думав про збереження культурних цінностей.

      Залишалося сподівання, що книжка є в родині письменника. Але ж де і як її знайти? Чи жива ще його дочка, якій на момент арешту було дванадцять років? У справі — жодної вказівки, бо родичі з питання реабілітації не звертались. Адресно-довідкове бюро також нічим не зарадило...

      І тут — просто щасливий випадок. Знайома, з якою принагідно поділився своїми пошуковими клопотами, раптом сказала: «У мене була вчителькою російської літератури Лариса Юріївна Гринюк. Може, це вона?»

      У скромній двокімнатній квартирі «хрущовки» мене зустрів молодший брат Лариси Юріївни, яка померла на початку дев'яностих. Він і розповів про долю сім'ї. Після суду над Юрієм Гринюком минуло трохи часу, і його дружина вийшла заміж за людину, яка займала відповідальні пости у фінансових органах. Вони виїхали з Вінниці. Напевно, саме це і врятувало від репресій чи цькувань, яким зазвичай піддавали членів сім'ї «ворогів народу». Жили в Росії, в Середній Азії, де Лариса закінчила Алма-Атинський університет. У п'ятдесяті роки повернулись до Вінниці.

      Вдома про Ларисиного батька (брат народився уже в другому шлюбі) згадувати було не прийнято — навіть у ті часи, коли це нічим не загрожувало. Його не розшукували. Тож, мабуть, не дивно, що ні книжка, ні навіть фотографія Юрія Гринюка не збереглись і тут.

      Та не може бути, щоб ніде нічого не залишилось! Чи не зайти з іншого боку і не спробувати пошукати в особистих архівах письменників — членів організації «Західна Україна»? З кимось же він листувався, з кимось фотографувався на пам'ять.

      А починати, мабуть, варто з Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва. Поки я вчитувався в описи справ, співробітниця музею, дивлячись на екран монітора, раптом сказала: «Знаєте, а у нас є його вірші. У фонді видавництва «Західна Україна». І немало...» Необхідні формальності — і на стіл переді мною лягли рукописи трьох збірок поезій та прозові оповідання Гринюка. Все це пропонувалось до друку, але в світ не вийшло. Серед них — відновлена в первісному вигляді книжка «В кривавому танку», яку свого часу безжально понівечила цензура. Все-таки рукописи не горять!..

За вірші — до фортеці

      Як це іронічно не звучить, але кримінальні справи, на щастя, теж не горять. У 1933-му слідчі ДПУ ще могли подовгу працювати над справами арештантів, заслуховуючи їх і ретельно документуючи, дозволяючи їм самим викладати на папері власні життєписи і зберігаючи ці безцінні сторінки для історії. Пора смертельного конвеєра настане через три роки, коли для розстрільної постанови досить буде обвинувального висновку на півсторінки після одного-двох формальних коротеньких допитів.

      Гринюку дозволили описати своє життя в деталях. Цей опис він назвав «Мої свідчення» і розпочав словами: «Я народився 1891 року в селі Воскресінцях біля Коломиї, в Галичині. Мої батьки заробітчани, так звані «халупники». Увесь маєток моїх батьків складався з маленької старої хати, де була одна кімната з земляною долівкою і курною каглою, та півморгу орної землі. У цій кімнаті проживали 6 душ. Це були батько, мати, три сестри і я». (Вже перший абзац документа дозволяє внести відразу кілька виправлень в енциклопедичну статтю, в якій його народження датують 1892 роком і вважають братом письменника Олекси Якимовича Гринюка. Насправді Юрія Гринюка по батькові звати Михайлович).

      Дитинство проходить надголодь. Із чотирьох років — на підробітках у пана. Зразу пасе гусей, потім — свиней і овець. Навчання в школі захоплює Юрка, і він прагне вчитися далі, вступає в Коломийську гімназію. Вперше пробує писати. Щоправда, бідність і необхідність заробляти на життя заважали регулярним заняттям, тому іспити за гімназію складає екстерном аж тоді, коли йому виповнилося двадцять один. Відтак вступає на правничий факультет Львівського університету і одночасно заробляє приватним учителюванням. Тоді ж виникають перші неприємності після публікації в журналі оповідання «Жертва льотерії», в якому «виявлено сарказм проти держави та цісаря».

      На початку Першої світової Юрія Гринюка забирають до австрійського війська. Він дуже критично настроєний проти армійських порядків і взагалі проти війни, де гинуть ні в чому не винні юнаки, тому його настрої виливаються в болісні й гнівні вірші, які він роздає друзям. Рівень тодішньої майстерності поета може показати хоч би такий вірш, стилізований під народну пісню:

 Похилилася тополя

 Рано-вранці,

 Бо відходили до поля

 Новобранці

 Ішли вони і співали,

 Мов орлята.

 Зіллям, рутою квітчали

 Їх дівчата.

 А за тиждень, дві неділі

 Їх сквітчали

 Бризки крові на Поділлі

 Й самопали.

      Уже через три тижні муштри Гринюка віддають у штрафний батальйон. А в кінці грудня 1914 року за антивоєнну агітацію засуджують до шести місяців ув'язнення у військовій фортеці.

      «Відбував я свою кару в м. Куфштейні, в Тиролі, в якомусь старому князівському замку. Режим був надто жорстокий. В камерах сиділи поодиночки. Два рази на тиждень кожний в'язень мусив пройти по півгодини через так званий «анбінден» (підвішування попід руки на стовпі, не торкаючись ногами до землі). Таке підвішування, брак повітря, руху тощо захитало мої легені і привело до розладу нервів».

      Після фортеці Гринюк опиняється у військовій лікарні, потім у «виздоровчому відділі». Тільки в 1917 році його визнають здатним до канцелярійної служби, і направляють до Львова. Там здоров'я знов погіршується, і він повертається додому.

Арештам не видно кінця...

      Австро-Угорська імперія розпадається, починають формуватися національні державні установи. У Станіславі скликають з'їзд, на який разом із коломийцями їде Гринюк. Щоправда, там він пристає до групи делегатів, які виступають проти організаторів з'їзду, «за що був заарештований, просидівши 6 діб у тюрмі».

      У ті роки арешти буквально переслідують його. В Коломию входять іноземні війська, і під час окупаційного режиму Румунії він подає до друку збірку поезій часів імперіалістичної війни «В кривавому танку», з якої цензори під час підготовки викинули більше половини творів. Гринюк заводить зв'язки з підпіллям — і незабаром опиняється в камері румунської сигуранци: «Обвинувачення я не знав. Чи причиною мого арешту була збірка віршів, чи робота в трійці — так і не довідався».

      Коли Румунія передавала Південно-Східну Галичину Польщі, заодно передала й в'язнів. «Настали жахливі часи. По три рази денно заходили до бараків сержанти і били до безтями», — згадував поет. Під час перевезення бранців він втік, але біля Бережан жандарми знову його впіймали.

      Наприкінці вересня 1919 року він тікає вдруге і добирається до Кам'янця, який на ту пору був столицею Директорії. Після недовгих поневірянь його приймають на посаду тимчасово виконуючого обов'язки начальника відділу політичної інформації і посилають до Вінниці.

      У січні місто зайняли більшовики, і Гринюк переходить на бік червоних. На Східному Поділлі організувався Галпартком, і він вступає до партії. Якийсь час працює в редакції газети «Червоний стрілець», потім служить при штабі Української червоної галицької армії, яка стояла фронтом проти польської армії. У другій половині квітня він попадає в полон до поляків — і знов опиняється у в'язниці! Сидить у Бердичеві, потім у Рівному, звідки зумів утекти й дібратися до Вінниці.

«У злочинах зізнався»

      Тут Юрій Гринюк проведе решту воєнного лихоліття, працюватиме в різних державних установах, займатиметься українізацією, а наприкінці двадцятих років піде працювати викладачем української мови.

      Коли створюється літературна організація «Західна Україна», Гринюк вступає до неї. У 1928 році він відновлює збірку «В кривавому танку» (її обсяг — 179 сторінок), яку подає у створене при організації видавництво, і готує рукописи нових — «У світ за очі» (105 сторінок) та «Залізом співаю» (68 сторінок). Однак до широкої аудиторії вони не доходять. Чому — зараз уже сказати важко. Може, причина в тому, що рукописи нерівнозначні, поряд iз досконалими творами стоять і такі, що потребують втручання редактора та допрацювання. А може, і в традиційній «другосортності» письменника з провінції перед столичними метрами, інакше книжки побачили б світ (хоч, певно, і в меншому обсязі). Естетично вони цілком вписуються в поезію тієї пори, а де в чому навіть випереджають, якщо взяти, наприклад, інтимну лірику розділу «З воєнних любощів» (збірка «В кривавому танку»): будь-якому сучасному альманаху еротичної тематики було б за честь помістити віртуозні Гринюкові вірші такого плану. Твердження автора енциклопедичної статті про те, що поет писав «переважно на теми революційної боротьби західноукраїнських трудящих», не витримує критики.

      10 лютого 1933 року за ним прийшли знову. Слідство тривало до осені і закінчилось убивчим обвинувальним висновком: «Участие в создании повстанческих ячеек, подготовке вооруженного выступления против Соввласти на территории Подолии». А оскільки заарештований «в совершенных преступлениях сознался», то слідчий направляє справу на розгляд трійки «с ходатайством о применении к обвиняемому высшей меры социальной защиты — расстрелять». Трійка проявила милосердя, вирішивши Юрія Гринюка «заключить в исправтрудлагерь сроком на ДЕСЯТЬ лет». Цією самою постановою визнано винними ще 22 «члени Подільської філії УВО», до яких застосовано різні терміни ув'язнення. Постанова трійки буде скасована в 1960 році «за недоведеністю обвинувачення».

      З'ясувати, як склалась доля письменника потім, допомогли друзі з прокуратури, які на моє прохання зробили запит у Росію. Із прокуратури Республіки Карелія повідомили, що Гринюк відбував покарання в Кареллагу, де працював на лісобіржі. В 1937 році знов був заарештований і обвинувачений у тому, що «находясь в лагере, относился враждебно к мероприятиям партии и совправительства, восхвалял порядки в Галиции и Германии, занимался провокацией...» 20 листопада 1937 року трійка призначила йому вищу міру покарання, яка була «приведена у виконання» у печально відомому місці масових розстрілів — під Медвежегорском. За другою справою його реабілітували тільки в 1989 році.

      І все ж — силою, мабуть, неосягненних вищих законів світобудови — історія набула продовження. Поетичні гени Юрія Михайловича передалися в спадок дочці. Мову та літературу вона обрала фахом не випадково, бо з юності писала вірші (правда, російською). Коли відійшла у вічність, то не зоставила жодних чернеток, начерків чи нотаток — лише кілька фотознімків та два чистові машинописні примірники поетичної збірки «Многоцветье», твори з якої ніколи не пропонувала до опублікування. А цілком би могла, бо і за високою філологічною культурою, і за досконалою літературною технікою, і за стильовими та ідейно-тематичними пріоритетами вони органічно вписалися б у російську жіночу поезію 50—70-х років минулого століття. Втім дозволю собі зацитувати одну строфу з її вірша, при читанні якого не йшли з думки батько Лариси Юріївни і той витворений людьми трагічний фатум, що його переслідував.

 Сломана ветка. Бессильно повисла,

 нет на ней ягод, нет на ней листьев,

 мертво качается, еле вздыхая,

 черная, дымная, полусухая.

 ...А от фотографію Юрія Гринюка відшукати так і не вдалося. Поки що не вдалося.