Україна очима учасників «Джерел толерантності». (автора.)
Слово «толерантність» означає єдність у різноманітті. Організатори двотижневого табору національних громад «Джерела толерантності», який цього року вже вдруге відбувся в Україні, всім устроєм таборового спільного проживання поставили перед дітьми питання: що об'єднує розмаїття народів і що роз'єднує людей за національною ознакою? Участь у таборі, що розмістився поблизу містечка Хуст у полікультурному Закарпатті, взяли близько 140 дітей від 17 національних громад (у тому числі група українців) — вірмени, кримські татари, румуни, євреї, угорці, греки, болгари, поляки, литовці, татари, росіяни, німці. Кожен новий день вони проживали національним життям того чи іншого народу, знайомлячись таким чином з традиціями й особливостями кожної національності і переконуючись: багатство культур, релігій і мов — це безцінний дарунок світові, який потрібно зберегти. Діти відчули: роз'єднує людей зло, об'єднує нації — людяність.
«Наш табір унікальний, — каже вихователька від кримськотатарської громади Медіне Ібрагімова. — Є табори, де збираються представники однієї національності, але їх робота дуже відрізняється від нашої. Такої ж програми більше ніде немає, бо тільки тут ми вивчаємо культуру одне одного». Діти й вихователі у «Джерелах» кожен новий день проживали, дивлячись на все очима іншої людини. Занурення в культуру починалося зранку. Пробудження — під звуки гімнiв України i народу, чий день проживали, ранкова зарядка — під ритмічну музику цього народу. Знайомилися з мовою: кожному давали маленькі словнички на 15—20 слів. Кухарі в їдальні упродовж дня готували традиційні страви народу. На гуртку ремесел охочі опановували народне мистецтво. Приміром, у татарський день шили традиційні капці, в український — ліпили «жайворонків» і вирізали витинанки. На гуртку музики вчили пісню, на гуртку танців — національний танець. І на вечірньому концерті уже весь табір танцював і співав «мистецькою мовою» того чи іншого народу. Організатори табору зверталися до громад з проханням надіслати національно активних дітей, бо вони не просто відпочивали у таборі, а й показували іншим, як живе їх народ. Загони були різнонаціональні, і в кімнатах також жили разом діти різних національностей. «Якщо в першу хвилину діти просилися: «Хочу до своїх!», то вже протягом наступного дня все змінилося. Кожен малював свій прапор чи якийсь інший національний символ і прикріпляв до дверей своєї кімнати. Визначали себе, здружилися, — каже директор табору Світлана Кандєєва. — Можливо, це найважливіше, що, окрім дружби, толерантності до інших, з'являлося самовідчуття».
«Реформувати світ — це значить реформувати виховання», — писав видатний педагог і письменник Януш Корчак, зазначаючи, що навіть війну з власне війною слід розпочинати в душах дітей, а знищення расової нерівності й пригнічення — з недопущення цього у дитячі душі. Організатори «Джерел толерантності» спочатку навчали вихователів (кожна національна громада надіслала своїх), вони мали знати напам'ять ознаки, традиції, історію 13 народів. У Пущі-Водиці під Києвом відбувся семінар, де фахівці читали їм лекції про традиції того чи іншого народу, а психологи Юнона Ільїна та Марина Смульсон навчали їх долати конфліктні ситуації. «Ми працюємо сьогодні на майбутнє, — каже Світлана Кандєєва. — Тому що спадок часів «дружби народів» — стереотипи, анекдоти — зберігається. Потрібно знімати напругу. Це дуже тонка праця, яку неможливо зробити за день». Вихователі «Джерел толерантності» на запитання, навіщо потрібен такий табір, відповідали: «Для того, щоб у старості ми жили в мирній і багатій країні — Україні»; «Щоб люди стали добрішими. Адже всі дорослі виростають з дітей, і те, чого ми їх навчимо, потім дасть плоди»; «Чим більше ми знаємо про інших, тим більше цінуємо своє». «Сподіваюся, що діти передадуть своїм громадам те, чого навчилися від нас. І разом з нами відбудовуватимуть нашу Україну», — сказав представник єврейської громади, вихователь Алекс Френкель. І діти, і вихователі позбулися в таборі багатьох обтяжливих стереотипів. Юний скрипаль Фелікс, учень чернівецької школи з поглибленим вивченням традицій єврейського народу, сказав: «Колись я дуже не любив німців, тепер я їх дуже люблю», а німкеня Крістіна визнала, що полюбила євреїв.
«Діти їхали з табору з відчуттям, а точніше з переконанням, що Бог створив нас усіх різними за характером, темпераментом і національністю, — розповів Йосиф Зісельс. — Те, що Бог створив нас різними, не означає, що хтось кращий, а хтось гірший. Насправді Бог дуже мудрий. Бог створив гарний різноманітний світ. І наше завдання — зберегти це розмаїття. Переконати наших дітей у тому, що будь-яка інша людина рівна тобі самому, у неї немає переваг перед тобою, і навпаки — у тебе немає переваг перед іншим. Потрібно сприймати іншого таким, яким він є, з традиціями, звичаями, темпераментом, настроєм, характером. Власне, це і є невеликий секрет нашого демократичного майбутнього».
Україна не є класично багатонаціональною країною, скажімо, як Росія, Індія чи Канада. Але не є і мононаціональною. Врешті, однонаціональних країн у світі, мабуть, і не існує, адже у Франції, Німеччині, Англії є діаспори різних народів: українців, греків, євреїв, турків, китайців. Інша річ — як забезпечуються в різних країнах права й можливості представників національних громад. Відомо, що за недовгий час існування Української Народної Республіки у 1917 році був прийнятий закон про національно-персональні автономії, до речі, тоді в уряді УНР діяло окреме Єврейське міністерство. Згодом, за часів українізації, було відкрито значну кількість шкіл, театрів та інших культурних установ, засобів масової інформації мовами представників народів, що проживали на українських теренах. У місцях їх компактного поселення були утворені так звані національні райони. Тоді ж українські вчені постійно поповнювали фонди Етнографічної комісії Всеукраїнської академії наук (при якій було створено кабінет нацменшин) цінними записами фольклору та зразками традиційного мистецтва болгар, румунів, поляків, молдаван... На вимогу «центру» українізацію припинили і тоді ж закрили національні школи і культурні установи меншин, ліквідували Центральний комітет національних меншостей при ВУЦВК та Раду національних меншостей при Народному комісаріаті освіти України. З приєднанням Західної України до СРСР такі ж порядки було заведено і там. Так, 1939 року у Львові було ліквідовано Музей єврейської культури.
Повоєння в Україні — трагічний час радянських депортацій. Центральна влада за допомогою своїх ставлеників у регіонах «звільнялася» від людей, що заважали робити радянський світ однаково посереднім. Були вивезені цілі українські села, мешканці яких підтримували УПА. Виселяли кримських татар, вірменів, болгар, греків, німців надалі про них намагалися не згадувати. «Пам'ятаю, як для того, щоб показати на етнічній карті два німецьких села на Закарпатті, треба було одержати «высочайшее разрешение» від ЦСУ СРСР, — пише у своїй книзі «Хто і відколи живе в Україні» відомий етнолог, член-кореспондент НАНУ Всеволод Наулко. — Кілька місяців доводилося чекати дозволу написати фразу про геноцид євреїв на окупованій території. Формальний аргумент проти був такий: «знищували не тільки євреїв»...
Порухи України до звільнення від радянського розуміння «дружби народів» дали можливість представникам усіх національностей, які проживають на теренах нашої країни, творити національні громадські організації, школи, соціальні центри. Однак соціологічні дослідження відзначають низький рівень толерантності серед населення України. Основними причинами цього дослідники вважають економічний і соціальний чинники та сусідство з країною, яка ніколи не відзначалася особливою повагою до «інородців» (до речі, моніторингу російськомовної преси в Україні — як центральної, так і регіональної — стосовно рівня її толерантності ніхто не здійснює). Риторичним на тлі цього видається питання: чи довго протримаються культурно-освітні установи національних громад, якщо якогось дня за «порадою» того самого «центру» знову «припинять українізацію»?
Сьогодні навичок взаєморозуміння і довіри один до одного потребують в Україні всі — і власне українці (вони побоюються, що національні громади продовжуватимуть русифікаторську політику СРСР, вимагаючи особливого статусу для російської мови), і національні громади, залякані певними політичними колами «загрозою націоналізму». «Коли я побачила, що «Джерела толерантності» — табір російськомовний, то стала очікувати від усіх звичних «уколів»: «Ты почему только по-украински разговариваешь?» або «Давай уже, говори нормально!». Проте тут такого не було, — каже киянка Ганнуся Сазонова. — Навпаки, діти казали, що їм подобається слухати чисту українську мову». Проте українських дітей у «Джерелах» було найменше. Директор табору Світлана Кандєєва пояснила це так: «Склалася дивна ситуація — якщо з іншими національностями Конгрес співробітничає через їхні громади, то з українською — незрозуміло з ким. Минулого року формувати українську команду нам допомагав Держкоммолоді. Цього року він не залишився нашим спонсором, але участь у підборі кадрів узяли минулорічні вихователі». Наступного року організатори табору планують набагато збільшити українську групу, але буде сумно, якщо українські меценати не підтримають цю школу толерантності.
Існує певний взаємозв'язок між самовідчуттям багатомільйонного народу, назвою якого іменується країна, і станом країни загалом. Яким чином народові, що не утвердився у своїй самобутності, шанувати інших? Про те, що робилося, аби цей численний народ навчився не поважати себе, ми знаємо: заборони писати і друкувати, вилучення і нищення культурних цінностей, моральне калічення або фізичне винищення мільйонів з тих, які не погоджувалися себе не любити. Народ мав тривалу, штучно влаштовану «втрату крові» і нині потребує «штучного дихання». Передовсім — підтримки дітей (що згодом стануть впевненими й успішними або ж затурканими й озлобленими).
Підтримку українським дітям, звісно ж, має надавати наша держава. Так само, як усім своїм національним громадам. Поки що представників інших національностей в Україні матеріально і морально підтримують інколи їхні національні держави. Так, дітям грецької, румунської, єврейської, литовської та інших громад «материнські» країни надають підручники і національні костюми, ліки, запрошують до себе на безкоштовний відпочинок. Однак налагодженої системи самофінансування в нас ще не мають ні українські організації, ні національні громади. Усі чекають допомоги зовні. Табір «Джерела толерантності», який в усіх викликає щире захоплення, жодна національна громада не підтримала коштами. По 100 гривень за путівки заплатили батьки, а дорогу в обидва боки оплачували організатори. Фінансували табір Євроазійський єврейський конгрес та СДПУ(О) — єдина партія, що відгукнулася на пропозицію Конгресу національних громад допомогти коштами «Джерелам». Також допомогли фінансово табору Державний комітет у справах національностей та міграцій та ЗАТ «Брінкфорд». Комітет ВР України з прав людини, національних відносин і національних меншин та Державний комітет у справах сім'ї та молоді підтримували табір морально. «Це дуже значне фінансове навантаження», — зізнається Йосиф Зісельс. Табір коштував близько 200 тисяч гривень, і Конгрес досі не може за нього розрахуватися, бо деякі спонсори ще не виконали своїх обіцянок.
Конгрес національних громад продовжує шукати партнерів серед різних організацій, груп, партій. «Ми налаштовані розширювати табір, — каже Йосиф Зісельс. — Надалі кожен регіон України може працювати з дітьми різних національностей, якщо місцеві громади співпрацюватимуть між собою. Деякі вихователі через кілька років будуть здатні керувати такими таборами і передавати свій досвід іншим. Ми зібрали фахівців з усієї України, вийшла гарна команда. Але ж такі мають бути в кожній області. Дуже важливо зберегти себе, свою самобутність, традицію, ставши частиною українського народу. Як це робити — ми вже трохи розуміємо, але ще не цілком. Крок, що був зроблений у таборі, — один. Треба зробити таких ще багато і разом».
Декларацію принципів толерантності було проголошено та підписано 16 листопада 1995 року на ХХVIII Генеральній конференції ООН у Парижі. У Декларації сказано: «Толерантність означає повага, сприйняття та розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, форм самовираження та самовиявлення людської особистості. Формуванню толерантності сприяють знання, відкритість, спілкування та свобода думки, совісті і переконань. Толерантність — це єдність у різноманітті. Це не тільки моральний обов'язок, а й політична та правова потреба. Толерантність — це те, що уможливлює досягнення миру, сприяє переходу від культури війни до культури миру.
Толерантність — це не поступка, поблажливість чи потурання. Толерантність — це, передусім, активна позиція, що формується на основі визнання універсальних прав та основних свобод людини.... Стосовно поваги до прав людини виявлення толерантності не означає терпимого ставлення до соціальної несправедливості, відмови від своїх або прийняття чужих переконань... Це означає визнання того, що люди з природи своєї відрізняються зовнішнім виглядом, становищем, мовою, поведінкою і мають право жити в мирі та зберігати свою індивідуальність».
Довідка «УМ»
Конгрес Національних громад України (виконавчий віце-президент — Йосиф Зісельс) створено у грудні 2001 року, його засновниками стали 10 громад. Створенню Конгресу передували конференції «Проблема освіти в національних громадах України» (1997, було створено концепцію освіти в національних громадах України), «Проблеми соціального захисту в національних громадах України» (1998, запропоновано різні моделі соціального захисту для різних національних громад, побудовані на етнічних традиціях), з виховання толерантності (2000, звернено особливу увагу на вивчення трагедій, які спіткали свого часу кожен народ). Девіз Конгресу — інтеграція національних громад України в її громадянське суспільство.
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
