Темний бік «Пінк Флойд»

      Сьогодні виповнюється 60 років співакові, гітаристу й автору пісень Сіду (Роджеру) Баррету. На цей час його прізвище відоме лише відданим шанувальникам британської рок-групи «Пінк Флойд», які цікавляться витоками цієї легенди світової рок-музики. Можна сказати, що Баррет є «великою культовою фігурою у вузьких колах». Він особисто пізнав смак слави як співзасновник та головний творець перших успіхів «Флойдів». Але з огляду на хворобу та небажання підкорятися комерційним вимогам музичної індустрії був швидко викинутий на узбіччя. Баррет не забажав прийняти накинуті йому індустрією правила гри, оскільки сприймав те, що робить, мало не як релігійне послання. Він творив музику, яка була результатом вибуху його божевільної фантазії. І підбадьорював інших робити те саме.

      Життєва історія Сіда Баррета є готовим сценарієм для фільму про людину «не від світу цього». Лише один приклад. Під час перебування у США, ще як член групи «Пінк Флойд», він купив собі «Кадилак». Але коли Сідові пояснили, що він не зможе доїхати цією машиною з Америки до Лондона, рокер віддав авто першому, кого зустрів на вулиці. Навіть люди з найближчого оточення Сіда спочатку не могли повірити, що його дивні вчинки та поведінка є не спробою справити враження на оточення, а його єством, яке важко зрозуміти пересічній людині. Барабанщик Нік Мейсон пізніше згадував: «Ми не дуже усвідомлювали, що відбувається із Сідом і як потрібно з ним поводитися. Ми тоді були занадто наївними, ще не мали життєвого досвіду. Навіть думали, що він свідомо докучає нам, вивищує себе над групою, навмисно створює нам клопоти».

      Усвідомлення того, що Баррет надалі залишається невидимим п'ятим членом «Пінк Флойд», що він тяжіє над групою, як над Гамлетом привид його батька, з'явилося пізніше. 1973 року «Флойди» видали свій найкращий альбом — «Темний бік Місяця», який у багатьох опитуваннях читачів та музичних критиків досі входить до десятки найкращих платівок, що були створені за всю історію рок-музики. Здавалося б, група могла розвивати цей артистичний та комерційний успіх і назавжди забути про людину, яка в середині 1960-х надала «Пінк Флойд» визначальний імпульс. Та ні. Наступний альбом, виданий 1975 року, мав назву «Шкода, що тебе немає тут», а центральна композиція з нього — «Сяй же далі, божевільний діаманте» — була присвячена Сідові Баррету, втім, як і весь альбом. За Сідом закріпилося кілька прізвиськ, зокрема, «божевільний діамант», «шибайголова» та «розколотий геній», які цілком віддзеркалюють його сутність. Він був тією динамо-машиною, яка генерувала нестандартні музичні ідеї, що були позначені геніальністю, але не могли бути визнаними на час їхньої появи.

      «На мою думку, корінням всього є родинна ситуація, — вважає гітарист «Пінк Флойд» Девід Гілмор, який був приятелем Сіда з дитячих років у Кембриджі. — Смерть батька, коли Сід іще був дитиною, справила на нього неймовірне враження. Тому мати завжди ніжила його. Ці дві речі сприяли народженню генія. Вже в підліткові роки він був настільки відмінною та дивною особою, що став у свій спосіб дуже шанованою особою в Кембриджі». Оператор світлового шоу групи «Пінк Флойд» Джон Марш, який також знав Баррета з дитинства, пригадує: «Сід був чудовою особою, милим хлопцем. Він мав творчий мозок, здатність так бачити і показувати звичайні речі, що вони ставали геніально революційними та незвичними». А перший менеджер «Пінк Флойд» Пітер Дженнер каже: «Я впевнений, що креативність Сіда живилася з його прихованого божевілля».

      І не лише. Ще в рідному Кембриджі Баррет експериментував із галюциногенними грибами, а коли перебрався до Лондона — то і з наркотиками, передусім із модним на той час ЛСД.

      У першому, найбільш ранньому втіленні гурту, Сід Баррет був його лідером, визначивши подальший музичний стиль та напрям руху групи. За його безпосереднього сприяння група підписала у лютому 1967 року свій перший контракт із провідною британською компанією грамзапису «І-Ем-Ай». Контракт із фонографічним велетнем став можливим завдяки тому, що група «Пінк Флойд» першою на Британських островах запровадила на своїх виступах світлове шоу зі стробоскопами, проекторами та іншою до того часу не баченою на сцені світловою апаратурою. Все це робилося в рамках промування нового, вигаданого групою, музичного стилю, який отримав назву психоделія. Він полягав у поєднанні незвичної, інтригуючої та заворожуючої музики імпровізаційного характеру і дивовижних світлових ефектів, завдяки чому у глядачів штучно створювалося відчуття наркотичної нірвани, що викликало одночасно почуття і жаху, й екстазу.

      Баррет мав художню освіту, троє інших членів «Пінк Флойд» були студентами архітектурного факультету лондонської політехніки, але всі вони чудово розумілися на електроніці. Група першою на Британських островах використала квадрозвучання та добре відомий у наші часи ефект кругового звучання, завдяки чому звук сприймався майже фізично. І нарешті, саме Сід дав гурту його назву. Вона походить із поєднання імен двох блюзових музикантів з американського штату Джорджія — Пінка Андерсона та Флойда Каунсіла. Сід мав удома платівки цих блюзменів і захоплювався їхньою музикою. На концертах група всю свою енергію вкладала у спонтанність виконання, експериментування зі звуком та імпровізацію. З огляду на елітність їхньої музики у порівнянні з іншими тодішніми британськими виконавцями, «Пінк Флойд» став першим гуртом, який запросили дати концерт у Лондонському соборі Всіх святих.

      Станом на літо 1967 року група вже належала до провідних зірок британської рок-сцени і розпочала виступи у великих концертних залах та на стадіонах. На той час припадають перші розчарування, адже електронна камерна музика групи не дуже пасувала для великих майданчиків, на яких публіка збиралася передусім для того, щоб «погицати» під щось простеньке та ритмічне. Доходило до того, що невдоволена публіка, яка не могла «в'їхати» в довгі та складні музичні композиції без чіткої ритмічної основи, закидала музикантів на сцені порожніми бляшанками з-під пива та іншими, важчими предметами. Сіда це дуже дратувало і спричинило загострення його психічної хвороби.

      Після повернення до Англії з першого великого турне гурту Сполученими Штатами восени 1967 року Сід почав відмовлятися виступати на окремих концертах, і його у таких випадках підміняв гітарист групи «Найс» Девід О'Лієт. А коли Баррет і з'являвся на сцені, то обмежувався виконанням пари акордів. Троє інших музикантів — Роджер Вотерс, Нік Мейсон та Рік Райт — змушені були терпіти, оскільки на той час Сід Баррет із повним правом міг заявити: «Пінк Флойд» — це я». Терпець урвався тоді, коли фінансова ситуація ускладнилася і група потрапила у великі борги. Троє музикантів запрошують до групи нового вокаліста і гітариста Девіда Гілмора, а Барретові пропонують залишитися в групі повноправним п'ятим учасником, але без обов'язку їздити на концерти — щоб він лише писав нові пісні та інколи допомагав під час запису в студії. Сід відхиляє цю пропозицію, і 6 квітня 1968 року група видає офіційне повідомлення, що Баррет залишив її склад.

      «Пінк Флойд» розпрощався зі своїм лідером із тяжким серцем. Тодішній менеджер групи Пітер Дженнер із сумом заявив: «Спонтанність Сіда робила його одночасно і нестерпним, і блискучим. Він тримав групу на вістрі й завдяки цьому у свій перший період вона творила неймовірно хорошу музику». Роджер Вотерс, який написав присвячену Барретові пісню «Сяй же далі, божевільний діаманте», вважає: «Сід є одним із трьох чи чотирьох гігантів рок-музики. Його можна поставити поруч із Бобом Біланом». Водночас Нік Мейсон якось визнав: «Він є маніяком, з яким неможливо працювати».

      Після відходу з «Пінк Флойд» Сід Баррет записав два не дуже вдалих сольних альбоми, які разом з іншими його старими записами постійно перевидають у різноманітних компіляціях до цього часу. Протягом наступних років він лише раз зустрівся з давніми колегами: завітав до них у студію під час запису присвяченого йому альбому «Шкода, що тебе немає тут». Сід відхилив пропозицію взяти участь у записi, випив чашку чаю, сказав декiлька слів і пішов назавжди. Шизофренічна хвороба загнала його в усамітнення, i нинi вiн живе анахоретом. Люди, яким вдалося поспілкуватися з музикантом, кажуть, що він повернувся до малярства.

      Але зробленого за два короткі роки вистачило для того, щоб Сід Баррет став культовою фігурою, яка хвилює певне коло шанувальників до цього часу. Досить сказати, що в англомовному світі до цього часу з'явилося сім біографічних книг про Баррета, його життю присвячені окремі розділи ще в приблизно двох десятках книг. Статті про культового рокера до цього часу з'являються у спеціалізованій музичній пресі. Хто має бажання і можливість, може завітати на інформативно дуже багатий сайт www.sydbarrett.net. Родзинкою цього сайту є п'єса про життя героя нашої розповіді, обсягом приблизно 20 друкованих сторінок, текст якої повністю складається з висловлювань самого Баррета та осіб, які його добре знали. Також вартим уваги є сайт www.syd-barrett.it.