На першій церемонії вручення премій Ukrainian Sport Awards («Українські спортивні нагороди»), яку наприкінці 2005 року заснував Національний олімпійський комітет, «Відкриттям року» було названо Юрія Кримаренка. Саме він приніс Україні єдину медаль — і одразу золоту — під завісу чемпіонату світу з легкої атлетики в Гельсінкі, сенсаційно перемігши у секторі стрибків у висоту.
Якщо зважити на місце, де ця подія відбулася, то успішний політ бердичівського легкоатлета над планкою можна сміливо називати «містикою року у спорті». Адже маємо справу з такою ось низкою фактів: 13 серпня 1983 року на тому ж стадіоні в столиці Фінляндії першим чемпіоном світу зі стрибків у висоту також несподівано для багатьох став дебютант радянської збірної з Одеси Геннадій Авдєєнко. Кримаренко якраз тоді народився — 11 серпня 83-го. І ось 22 роки по тому Юрій, уперше виступаючи за дорослу збірну України, приносить золоту нагороду легкоатлетичній Україні з результатом 2,32 м. Таким самим, як у Авдєєнка! А якщо зважити, що на тому ж стадіоні у 1983-му своє перше «золото» взяв у стрибках з жердиною і Сергій Бубка, то Гельсінкi стає просто місцем народження українських зірок висоти.
У Юрія Кримаренка була ще одна вагома причина здивувати світ. Адже він родом з Бердичева — містечка на Житомирщині, яке впродовж багатьох років феноменально стабільно готувало саме стрибунів у висоту високого класу. Таємницю цього явища так ніхто і не розгадав, бо Віктор Лонський, засновник школи стрибунів свого імені, не лише мав свою методику підготовки, а й власний педагогічний талант, який важко пояснити простими словами. На жаль, заслужений тренер СРСР і України лише трохи більше року не дожив до найбільшого успіху своєї школи — «золота» чемпіонату світу. Натомість 2-й «Меморіал Лонського» в Бердичеві минулого вересня вперше був підсилений участю діючого чемпіона світу, свого рідного чемпіона.
Феномен Лонського
Наша розмова відбулася після того, як Юрій Кримаренко зустрів Новий рік у рідному містечку й повернувся до Києва, де він тепер постійно тренується. Перше, що попросив розповісти кореспондент «УМ», — це своє бачення феномену Віктора Лонського.
— Якщо відверто, то легендарного Лонського як людину я не дуже добре знаю. Ми були ще маленькі, коли бачили цього дідуся, який приходив на трибуну стадіону і спостерігав за нами. Звичайно, він щось підказував нашим тренерам — своїм учням. Єдине, що я можу стверджувати точно — за традиціями «Школа Лонського» чи не найсильніша взагалі. Звідти виходили незвичайні люди — кожен обов'язково чогось досягав, якщо не в спорті, то в іншій царині. Віктор Лонський міг усім дати напрямок, підібрати необхідні слова так, що кожен знаходив себе у житті.
— Наставник кількох поколінь підкорювачів висоти був відомий далеко за межами України ще й як майстер карбування по металу. Чи передав він комусь зi своїх учнів навички цього мистецтва?
— Наше покоління вже не робило спроб навчитися цьому, проте тренери казали, що намагалися карбувати, але в них нічого особливого не виходило. Вочевидь, потрібно мати надзвичайний дар.
— І все ж один дар передається з покоління в покоління. Тебе тренували три учні Лонського — Сергій Шеремет, Олександр Михальченко і зараз — Володимир Журавльов. Останній привів тебе до історичного успіху в Гельсінкі. Але преміальні Журавльов, подейкують, розділив між попереднiми наставниками чемпiона свiту.
— Так, безумовно, усіх людей того покоління «Школи Лонського» об'єднує спільна риса — вміння віддати належне іншим людям і проста людська порядність. До речі, з тієї ж плеяди і мій батько, теж стрибун, який свого часу через травму зупинився на висоті два метри.
— Яку ти подолав ... коли?
— Приблизно у 16 років. Норматив майстра спорту я виконав у рідному Бердичеві, підкоривши висоту 2,15 метра на міжнародному турнірі на призи Віталія Лонського.
Взагалі у першого наставника — Сергія Шеремета — дійшов до позначки 2,21. Минулого року виконав норматив майстра спорту міжнародного класу на турнірі в Португалії — 2,28, а свій особистий рекорд встановив на комерційному турнірі у Німеччині — 2,33.
Чемпіонові завжди важче...
— Чи думав, що на чемпіонаті світу можна перемогти, навіть не дотягнувши до особистого досягнення?
— Звичайно, ні, адже у секторі були конкуренти, які мали у сезоні 2,38 м. Я виступав абсолютно спокійно, прагнучи потрапити до фіналу. А коли це вдалося, то думав, а раптом вдасться зачепитися за призове місце. Я просто щасливий, що тепер є чемпіон світу з Бердичева!
— Тепер, коли вже минуло стільки часу після перемоги на чемпіонаті світу, можеш розкрити таємниці підготовки чемпіона?
— Між молодіжним чемпіонатом Європи і виступом у Гельсінкi було три тижні. «Таємницею» є те, що ми з Володимиром Костянтиновичем відмовилися від усіх комерційних стартів і сконцентрувалися на чемпіонаті світу. Це було дуже успішне рішення. Як сказав тренер, нам вдалося зробити усе так, як ми планували.
— Пам'ятаєш свій перший чемпіонський вечір?
— Це був останній день чемпіонату світу, тож після нагородження поїхав на бенкет. Там усі, звичайно, мене вітали, але усвідомити успіх повністю не мiг.
— Це, вочевидь, прийшло пізніше, коли ти, не зупиняючись, брав участь в одному старті за іншим і побачив, що змінилося ставлення суперників до тебе...
— Стало важче. Раніше ти стрибав — і про тебе нічого не знали, нічого від тебе не очікували. А тепер — ось він, чемпіон світу, то подивимось, на що він здатен. А якщо ще не зовсім готовий фізично чи психологічно, то почуваєшся не у «своїй тарілці». Недаремно на Універсіаді в Ізмірі й на найпрестижнішому серед стрибунів турнірі в Еберштадті мені не вдалося показати свої результати. Але на Турнірі в Шанхаї я був уже третім.
— До речі, Китай — це найголовніша твоя мета у житті, адже у 2008-му там відбудеться Олімпіада. Яке враження від країни, що прийматиме наступний найважливіший старт чотириріччя?
— Нічого хорошого я там не побачив. Можливо, тому, що відразу потрапив у величезний мегаполіс, де висить туман над містом — через смог неможливо дихати. Хоча публіка на стадіоні така живенька — розмахує прапорцями, вболіває.
«Перед Олімпіадою-2008 подій не форсуватиму»
— Є різна стратегія у підготовці до змагань. Одні прагнуть (чи принаймні заявляють про це) перемагати на кожному старті, інші відбирають найважливіші для себе змагання. А як ти готуватимешся до Олімпіади-2008?
— Я думаю про найближчий сезон, проте подій не форсуватиму, адже можна виграти лише Олімпійські ігри і вважати кар'єру вдалою. Хоча це не значить, що можна розслабитися і чекати 2008-го, коли потрібно буде виконати норматив, щоб потрапити у Пекін.
Останнім часом у мене не було відпочинку, оскільки готуюся до стартів у закритих приміщеннях. Найголовніше завдання наразі — потрапити на чемпіонат світу в Москві, який відбудеться 10 березня. Уже 25 січня відбудеться своєрідний відбірковий турнір у Польщі, 4 лютого виступатиму в Німеччині, 16-го — у Чехії, а 22-23 лютого — чемпіонат України у Сумах.
— Для тебе має значення рівень суперників у секторі чи ранг змагань для того, щоб встановити високий результат?
— У нас такий вид спорту, що психологія є чи не найважливішим чинником для подолання висоти. Для мене особисто дуже важливо, щоб суперники були серйозного рівня, бо без конкуренції не можу відповідно налаштуватися. На тренуваннях, скажімо, я рідко коли перестрибую норматив майстра спорту.
— І все ж з наставником ви підняли планку на цей рік?
— Так, в одному з інтерв'ю я сказав, що прагнутиму подолати висоту 2,38. А Володимир Журавльов зазначав, що журналіст, пишучи матеріал, «додасть» ще 2 сантиметри — і буде рекорд України, який свого часу встановив Рудольф Поварніцин — 2 м 40 см.
Прапорщик, якому світить квартира в Броварах
— Після переїзду до Києва ти мешкав у гуртожитку, але після перемоги на чемпіонаті світу, мабуть, можеш претендувати на покращення житлових умов?
— Зараз я захищаю честь Київської області. На сьогоднішній день мене начебто включили до списків на одержання житла у Броварах.
— А як сталося, що ти на змаганнях представляєш військове відомство?
— Мій наставник — полковник, тож і я тягнуся за ним. Був рядовим, після Гельсінкі став прапорщиком і одержав відзнаку.
— Чи допомагає у навчанні золота медаль?
— Я став студентом Національного університету фізичного виховання і спорту, коли переїхав до Києва. Зараз у мене закінчується академвідпустка, тож навесні складатиму сесію за четвертий курс.
— Минулого року тобі довелося чимало поїздити. Від якого місця на нашій планеті залишилися найяскравіші враження?
— Тут варіантів немає — звичайно, Монако, де відбувався фінал Гран-прі. Дорогі машини, яхти, красива природа і море зірок, які тут живуть і відпочивають.
— Що ти найбільше цінуєш в людях?
— Уміння слухати. Деколи почуваєшся ніяково, коли тебе перебивають на півслові, а ти не можеш у свою чергу зупинити співрозмовника, бо тебе виховали інакше.
— Що побажаєш читачам «УМ» у новому році?
— Щоб цей рік був кращим, ніж попередній. А ще — здоров'я й удачі.
* * *
Прихильники спорту, вочевидь, з великим інтересом спостерігатимуть за Юрієм Кримаренком, котрий розпочав «як Бубка», тобто дебютував у Гельсінкі на чемпіонаті світу і відразу виграв. Чому б Юркові не продовжити в тому ж дусі, якщо він має ще одну рису, властиву нинішньому президентові НОК, — бердичівський стрибун залишається порядною людиною, хоч би яку висоту він подолав.
Наприкінці минулого року Юрій Кримаренко разом із бігуном Іваном Гешком за рішенням конференції Європейської асоціації легкої атлетики потрапив у коло номінантів на звання кращого легкоатлета континенту. Загалом такий достойник був 21. Звичайно, сенсаційному дебютантові ця винагорода — славнозвісний «Уотерфордський кристал» — може й не дістатися з першого разу. Але хотілося б побажати Юркові тривалого перебування у компанії найсильніших.
ДОСЬЄ «УМ»
Юрій Кримаренко
Народився 11 серпня 1983 року в Бердичеві (Житомирська обл.).
Майстер спорту міжнародного класу.
Особистий рекорд — 2,33 м.
Чемпіон світу 2005 року в Гельсінкі (його «золото» стало восьмим в історії, яке здобували на легкоатлетичних першостях світу представники легкоатлетичної України).
Прапорщик Збройних сил України.