Діти з хащів гаоляну

23.12.2005

      Протягом різдвяних свят (з 3 по 16 січня) пізно ввечері ТРК «Ера» спільно зі студією «Патерик-фільм» презентуватиме українським телеманам 10-серійну документальну стрічку «Крізь далечінь століття» (робоча назва — «Діти гаоляну»). Як усі ми знаємо, слов'янських дітей або ж «приносять лелеки», або ж батьки їх «знаходять у капусті». Немовлят Маньчжурії «знаходили у гаоляні»...

 

      Гаолян — китайська назва рослини. Латиною ж це звучить: «андропогон соргум вульгаре японiкум». Торік знімальна група ледве знайшла п'ять городніх рядків цієї рослини. А на початку ХХ століття це був головний хліб Північного Китаю (Маньчжурії). Українського відповідника назві немає. Стебло віддалено нагадує кукурудзяне, тільки вище на півметра-метр. Гаолян — універсальна культура, так само як соя. Соя, до речі, теж родом із Маньчжурії... З гаоляну селяни варять кашу, женуть горілку — ханшин. Росіяни сто років тому називали її «ханжою».

      Але серіал — не про сільське господарство. «Крізь далечінь століття» — сага про кілька народів та держав, а також про цілу епоху. Про народи та держави, що колись увійшли в хащі маньчжурського гаоляну, а ті, кому вдалося з тих хащів вийти, стали зовсім іншими, ніж були перед тим. Росіяни, японці, китайці... І, без перебільшення, сотні тисяч українців, відомих та невідомих. Автор та режисер проекту Олексій Зотиков акцентував на невідомих — «нижніх чинах» російсько-японської війни 1904—1905 років, вихідців із України. До речі, гаолянові віники автор уперше побачив на ринках Хабаровська та Владивостока, коли знімав серіал про українців Далекого Сходу «Зелена Україна»...

      Олексію Зотикову був цікавий історичний проміжок саме у сто років. Адже це час, протягом якого йде з цього світу покоління однолітків (поодинокі винятки підтверджують сумне правило). Це час, протягом якого епоха стає історією, а історія часто-густо — міфом. Лишаються, скажімо, кілька назв-паролів, знакових для широкого загалу («Варяг», Порт-Артур, Цусiма...) і родинні перекази тих, кому пощастило їх зберегти. Решта всього того, що складало живий світ наших прадідів (так само, як і те, що складає сьогодні наш живий світ), минає приблизно за сто років. Століття — це дуже мало. З погляду вічності, це як: «учора надвечір»...

      І вже практично ніхто не дасть ради чуткам, що всі наші революції, голодомори та апокаліпсиси виникли з подій саме тієї, «непомітної» війни між Російською та Японською імперіями... Більше того, за версією автора стрічки, ця війна триває й досі!

      Повільно та докладно, як личить правдивій сазі, розгортає автор аргументи на користь своєї парадоксальної версії історії ХХ століття. Використано всю збережену світову кінохроніку 1904—1905 років (а її таки чимало). Знімальна група пройшла полями боїв під Ляояном, Мукденом, Порт-Артуром (теперь Люйшунь) та Далянем (тепер Далянь), зазирнула в колишні українські квартали Харбіна, піднялася на борт флагманського панцирника «Мікаса» у японському порту Йокосука та сумнозвісної «Аврори» у Санкт-Петербурзі... Та головне, творцям документального серіалу на тлі Великої Біди вдалося розгледіти окремі людські долі. Адже «біда по землі не ходить — тільки по людях...». По той бік екрана ми побачимо своїх прадідів. По той бік сьогодення — корені наших проблем та самообманів...

      Перша серія стрічки нагадає нам про те, як дві імперії «знюхувалися». Друга — про те, як вони посварилися і хто їх посварив. Третя та четверта — епопея оборони та падіння Порт-Артура, дороговказом у якій є щоденник киянина Михайла Лільє. П'ята — «Солдатик» — побудована на унікальних нотатках «нижнього чину» з-під Диканьки Степана Мамая. Шоста — «Пазурі та кігті Війни» — розповість про тогочасну «гонку озброєнь». Далі глядач побачить відтворену за листами штурмана Ларіонова з панцирника «Орел» Цусимську трагедію. У підготовці цієї серії допоміг син штурмана — 77-річний Андрій Ларіонов, один із кращих у світі судномоделювальників. Серія «Про шляхетного супротивника» спробує пояснити, чому у війні перемогли японці. «Дим та попіл» — розкриє роботу спецслужб. І, нарешті, фінал на ностальгійній хвилі вальсу «На сопках Маньчжурії» дасть зрозуміти, що чекає на всіх, хто не «вийде з гаоляну»...

  • Сашко Лірник: Казку пропускаю через себе...

    Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>

  • Розкадровані мандри

    Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>

  • Сміятися з леді-боса

    Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>

  • «За мною там Непал, Гімалаї сумують»

    Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>

  • У новинах немає змоги «погратися»

    Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>

  • Провокатори з мікрофонами

    У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>