А пейзажi у селi справдi чудовi!
«Атепер на вас очікує романтична подорож у село», — сказали собі Світлана й Олег Юсупови, коли фірма, на якій працював чоловік, «накрилася мідним тазом» та перестала платити гроші. Сім'я віддавала одну зарплату за оренду квартири, а на іншу жила. Тож випадало або повернутися до батьків у Полтаву (де роботу знайти не так уже й легко, а зарплата на порядок менша), або ризикнути й переїхати «на ПМЖ» у село під Києвом. Молода пара обрала друге. Вони позичили у друзів та родичів грошей і купили хату в селі Семиполки Броварського району Київської області. Кілька років тому сума купівлі хати та землі не перевищувала 10 тисяч у. о., тож віддати борги можна було швидко, якщо щомісяця повертати стільки, скільки «з'їдала» оплата за квартиру.
За останній рік подібна практика стала особливо популярною. Якщо раніше за місто переїжджали найбагатші й будували собі триповерхові «хороми», то тепер купівлею будиночків у 30—50 кілометровій зоні від Києва зацікавилися і ті, хто живе на зарплату. Пов'язано це передусім зі стрибком цін на купівлю та оренду столичних квартир. Ринок сільської нерухомості теж відреагував на збільшення попиту «витком» цін. Так, вартість відносно нових будинків з опаленням зросла вдвічі, а ціни на колись дуже дешеві старі будинки та дачі — десь утричі. Тепер житло вартістю до 10 тис. доларів ближче, ніж за 70 км від столиці, знайти досить важко. А агентства нерухомості, які звернули увагу на цей ринок, «наганяють» ціни хоча б через те, що отримують процент від суми угоди.
Віддати суму, про яку домовилися з господарями, — це лише початок витрат. Особливо, якщо ви, як і Юсупови, купили дешевий дім, у якому немає опалення, не проведено газ, не існує водогону та каналізації, а цих благ цивілізації дуже хочеться. Останнім часом (саме тоді, коли всі політики стурбовані тим, щоб полегшити життя сільським жителям) підскочили ціни на підключення газу та на буріння свердловини для води. Дорожчає «залізо» — котли, газові колонки, труби, а також речі, необхідні для ремонту — двері, вікна, крани, устаткування для ванни чи душу, навіть облицювальна плитка, цегла і цемент.
За приблизними підрахунками, проведення газу обійдеться не менше, ніж у 2500 грн., незалежно від того, користуєтеся ви послугами приватної чи державної контори. Якщо газу немає по вулиці, треба додати ще 5000 за його підведення. Систему опалення будинку (навіть якщо купувати батареї б/у за ціною металобрухт) обійдеться ще в кілька тисяч гривень.
Підвести газ до хати може і приватна фірма (до речі, дешевше, ніж державна), але підключити (тут знову платити) має право лише держава. Оскiльки у державних контор немає конкурентів, то вони можуть дозволити собі зневажливе ставлення до клієнта. Так, наприклад, ніколи не знаєш, коли бригада приїде підключати газ чи світло. Правда, якщо засунути в кишеню бригадира гривень 50—100, то він скаже чітко, коли приїде і спробує це зробити якомога швидше. Олег чекав бригаду на підключення електроенергії тиждень. Коли пішов сваритися, то виявилося, що акт... загубили. Те ж саме було і з планом газопостачання. Весь цей час, доки ви чекаєте на приїзд однієї з бригад, хтось має бути дома, тож час клієнта, як і його нерви, не кажучи вже про гроші, ніхто і не думає економити.
Буріння водяної свердловини коштує зараз 40 доларів за метр. Менше, ніж на 10—20 метрів бурити не радять, бо споживатимеш iз водою продукти людської цивілізації. А там, де погана вода, пропонують робити свердловину не менш як на 60 м. Отож виходить, що за воду доведеться платити від 2000 гривень до 2800 доларів. Для проведення водогону потрібна каналізаційна яма, яку варто обкласти цеглою (цеглина зараз коштує не менш ніж 65 коп. за штуку), плюс цемент, або закріпити стінки бетонними колами. Те, що одне таке коло «затягує» під Києвом на 130 грн., ще нічого — окреме питання — це вартість його доставки. Не забудьте, що каналізаційні труби також не дають даремно.
Отже, треба взяти до уваги, що в будинок без опалення треба буде вкласти ще, як мінімум, кілька тисяч доларів (залежно від того, що ви плануєте зробити).
Олег та Світлана стали власниками землі, тож і постало питання, що ж з нею робити — чи залишити у спокої, чи спробувати обробити, чи здати сусідам? Наші знайомі вселялися навесні, тож вони вирішили ризикнути і посадити півгороду «стандартного набору» — моркви, буряка, квасолі, кукурудзи, кабачків та картоплі. Вже через кілька місяців Олег із дружиною зрозуміли, що працювати в Києві, робити ремонт і культивувати присадибну ділянку водночас неможливо. Тому на початку літа город вирізнявся з-поміж інших буйним бур'яном. Проте на благодатній українській землі щось та й виросло. Картоплю жук не так швидко знаходив серед пирію, частина пізно посадженої капусти навіть дозріла до холодів; порадувала морква та кабачки, а ось цибуля вийшла «в нуль» — на скільки купляли сіянки, за стільки можна було купити таку ж кількість цибулі, як зібрали.
«Ми зрозуміли, — ділиться досвідом Олег, — що займатися присадибною ділянкою дуже невигідно. Як не дивно це звучить для людей зовсім небагатих, але продукти у нашій країні коштують надто дешево, особливо порівняно з тим, скільки часу та ресурсів йде на те, щоб їх виростити. Так, якщо ти отримуєш середню київську зарплату 1000 грн., то твій робочий день коштує орієнтовно 50 грн. Тобто за один день роботи ти можеш купити 1,5—2 десятикілограмові мішки картоплі. Виникає запитання — навіщо її вирощувати, якщо простіше купити?»
Деякі господарі в селі вирощують корів, свиней і навіть коней, мають доглянутий город — але це, крім рідкісних винятків, пенсіонери. Буває, що в сім'ї чоловік заробляє гроші, а «тягне» город та вирощування скотини жінка-домогосподарка. Через те, що перспективи заробити на таке життя, як показують у телесеріалах, досить примарні, молодь найчастіше їде з села, а слабші з тих, хто залишився, спиваються.
У вихідні чоловіки п'яні ще з дня суботи. Ввечері «пропустити чарчину» запросто можуть і жінки. Молодь, наслідуючи старших, також розслабляється спиртним, багато хто палить, хлопчики інколи з 3-4 класу.
Майже всі підприємства села Семиполки не функціонують. Спочатку через складність законодавства та корумпованість чиновників закрилися дитячий садочок, птахоферма, якось ніби й розвалився, і ніби існує в аморфному стані колишній колгосп. Будівлю дитсадка розібрали «на запчастини», на приміщення тракторної бригади претендують якісь «ліві» власники паїв, тож бригада не працює, техніка погнила, приміщення ні продати, ані здати в оренду неможливо. А ось недобудоване приміщення лікарні на три поверхи та два корпуси вже комусь продали за суму меншу за вартість цегли, яку витратили на побудову цих корпусів.
Лікарня знаходиться в приміщенні, подібному до сільської хати. Лікар частину дня перебуває у цій хатиночці, яка є чимось на зразок «стаціонару», а на другу половину дня переходить до приміщення в іншій частині села, де приймає пацієнтів. Схоже, що цей лікар є спеціалістом відразу з усіх напрямів.
Владу представляє сільрада. Дитсадка в селі немає, але школа є. Приміщення знаходиться нібито у непоганому стані, проте спортзалу немає, а туалет — на вулиці. За ним і в ньому палять старшокласники. В селі є кілька кіосків із найнеобхіднішими продуктами (ціни — дорожчі, ніж у Києві), такий же магазин та кілька «різнокаліберних» кав'ярень — від дешевої «наливайки» до симпатичного комплексу, більш схожого на ресторан.
Більша частина чоловіків та жінок працюють у Києві та Броварах. Дехто добирається на власному транспорті, інші — ловлять «попутки», чекають рейсового автобуса чи маршрутки. Світлана та Олег машини не мають, тож під час довгих стоянь «на трасі» навіть склали віршики-замовляння: шкодА — немає «Шкоди»; нам «Шкода» не зашкодить; подаруйте мені «Шкоду», якщо вам не дуже шкода. Проте, вони мають небагато шансів купити дешево «беушну» іномарку. Держава прийняла закон, відповідно до якого, з тих, хто завозить автомобілі в Україну, знімають подвійно-потрійну вартість машини. Так, якщо в Європі можна купити стару машину за 500 євро, то на кордоні з тебе «здеруть» 2-3 тисячі євро. Вітчизняні автомобілі люблять паритет: то я тебе повозив, а тепер ти лізь під мене. Так що таким, як наші знайомі, залишається після виплати одних боргів, влазити в інші, тобто брати кредит на машину.
Траса навчила Світлану не одягати коротких спідниць та відкритих кофточок, особливо якщо їдеш без чоловіка. Також із деяких натяків вона зрозуміла, що жіночки з сіл, які знаходяться обабіч «торгових магістралей», інколи знаходять собі «зальотних» коханців серед дальнобійників. Більшість селян їздить на велосипедах. Не дивно побачити 70-літню бабцю, яка ходить із ціпком, верхи на цьому «залізному коні». Серед хлопців та чоловіків популярністю користуються старі, ще радянські мотоцикли. Не зважаючи на те, що з цієї техніки буквально на ходу сиплються деталі, ганяють на них зі швидкістю не менше 50 км за годину.
І наостанок ще одне вагоме зауваження. Селяни — молоді чи старі — відверто не довіряють жодній владі. Хоча Помаранчеву революцію Київська область активно підтримала, зараз росте розчарування і все більше людей оглядаються в соціалістичне минуле, поповнюючи ряди електорату Мороза, Симоненка і навіть Вітренко. Земля для селян, навіть якщо вони на ній нічого і не вирощують, — це стратегічний запас, і своє право володіти цими наділами, на яких треба «викладатися по повній», будь-який селянин буде вiдстоювати до останнього. Очевидно, десь у генах закладено розуміння, що якщо не створять ще одного Голодомору (не приведи Господи!), то незважаючи на всі негаразди, село виживе. Але за тих умов, в яких воно зараз існує, залишається все менше бажаючих годувати місто. Тож закуповувати продукти в Європі доведеться з часом все більшими обсягами. Якщо нічого не змінювати, звичайно.
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
