Запитання, що давно назріло у молодої інтелігенції: чи довго ще за взірець національного письменства правитиме «Собор» Олеся Гончара з нудно-ідеальними позитивними героями? Скільки ще ми розглядатимемо Шевченка через призму його «страждань за Вкраїну»? Коли вп'яте мусиш засвоїти, як поет «уболівав за долю народу», мимоволі вмикається захисний рефлекс. Хочеться вигукнути: «Та геній він, геній, тільки дайте мені спокій». «Ідейні» твори українських борців-гуманістів-просвітників, міцно вкорінені у шкільну програму, назагал викликають нехіть у молоді своєю надмірною позитивністю, декларацією давно знайомих етичних аксіом. Педагогічний ефект від таких студій — майже нульовий, а часом, зважаючи на підліткову схильність до нігілізму, навіть негативний. Хоч убийте, не пригадаю жодного знайомого юнака, який би свідомо керувався прикладом доброго, чесного, шляхетного Миколи Баглая. Літературні ж ботокуди, яких так рясно в Міносвіти, чомусь обов'язково зводять п'єдестал для «обраних», кожного величаючи «невтомним», «палким», «відданим», трохи не «вірним ленінцем»... Відповідно й персонажі механічно поділяються на позитивних — негативних за радянською методологією, яка припускала тільки дві категорії — герой чи ворог народу.
Аби потрапити до класичної хрестоматії, вживаної чи не в кожній українській школі, авторові знадобиться мінімум ознак: біографія страждальця-патріота та інтерпретація мотивів «народної творчості». Для «ідейного» життєпису факти фільтруються ретельно, адже не можна нічого поганого чи бодай суперечливого сказати про класиків. Тому місця заслання Шевченка чи там Грабовського учні вивчають напам'ять, а про богемне життя та інтимні пригоди того ж Тараса Григоровича відомо хіба що одному дев'ятикласникові з десяти, та й то переважно з «бузинових» джерел. Що ж до «народнопоетичних» засобів, то досить навести один промовистий факт. З усього розмаїття Франкової любовної лірики (справді світового рівня!) до «Програми для вступників—2003» Київського національного університету увійшло три твори, з яких два — фольклорні стилізації... Посилаючись на програму престижного київського ВНЗ, будь-який українофоб може звинуватити нашу літературу в провінційності та «хуторянстві», адже ті, кого ми вважаємо кращими представниками українського письменства, ще переспівували фольклор, коли в Європі вже крокував модернізм.
Іншими словами, на рівні загальноосвітніх шкіл відбувається масова консервація свідомості, штучне зупинення культурного процесу, постійне повернення до пройдених етапів на тому ж рівні, без переосмислення та переоцінки текстів. Викладачі, завданням яких є популяризувати літературу, наблизити її до читача, тільки знеохочують молодь брати до рук книгу. Іноді це проявляється в елементарному невігластві, низькому рівні підготовки фахівців, які б мали формувати гуманітарну еліту. Це особливо помітно в селах, де убогість аж ніяк не сприяє розвиткові європейського світогляду. Часто-густо єдиним передплаченим виданням є «Літературна Україна». Такі видання, як «Книжник-review» чи «Четвер», просто не доходять до провінції — весь наклад скуповується міською інтелігенцією в нападах інформаційного голоду. Про яку якісну освіту може йтися, якщо далеко не кожен абітурієнт філфаку знає, що Шевченко та Міцкевич були представниками одного стилю, що «Зів'яле листя», виявляється, зразок декадансу, а інтимна лірика Ліни Костенко — це не тільки «Світлий сонет».
Тому не варто звинувачувати письменників у тому, що вони творять поза світовими тенденціями; не варто нарікати на «розбещену молодь», яка не бажає чи не здатна сприймати класиків.
Ольга ВОХ, студентка I курсу Інституту журналістики.
У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>
Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>
Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>
Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>
Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>
Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>
