Двісті років тому, 1803 року, державний статський радник Павло Демидов звернувся до міністра народної освіти Російської імперії з листом, де висловив бажання надати на користь майбутніх університетів у Києві й Тобольську 100 тисяч рублів. Пан радник прохав більшу частину коштів залишити вічним капіталом, який своїм обертанням збільшувався би на користь цих освітніх закладів, а прибутки витрачалися б на утримання незаможних студентів. Цей капітал було чомусь внесено у скарбницю Московського виховного будинку. У тогочасній пресі про подальшу долю капіталу не згадувалося, як і у фінансових рапортах першого ректора Київського університету Михайла Максимовича у 1833—1835 роках.

«Я вірю, що прийде час, коли щороку на початку січня, у переддень Переяславської угоди, ми проводитимо історичні семінари, а після цього ставитимемо в церкві свічку за упокій мільйонів людей, які загинули від наслідків цього акту», — сказав один iз переможців конкурсу школярських та студентських робіт на тему «Що принесла Переяславська рада Україні», студент iз Миколаєва Олександр Портнов. Нагородження переможців цього конкурсу, організованого видавництвом «Смолоскип» за підтримки подружжя Соколиків iз Канади, відбулося нещодавно у столичному Будинку вчених.

Запитання, що давно назріло у молодої інтелігенції: чи довго ще за взірець національного письменства правитиме «Собор» Олеся Гончара з нудно-ідеальними позитивними героями? Скільки ще ми розглядатимемо Шевченка через призму його «страждань за Вкраїну»? Коли вп'яте мусиш засвоїти, як поет «уболівав за долю народу», мимоволі вмикається захисний рефлекс. Хочеться вигукнути: «Та геній він, геній, тільки дайте мені спокій». «Ідейні» твори українських борців-гуманістів-просвітників, міцно вкорінені у шкільну програму, назагал викликають нехіть у молоді своєю надмірною позитивністю, декларацією давно знайомих етичних аксіом. Педагогічний ефект від таких студій — майже нульовий, а часом, зважаючи на підліткову схильність до нігілізму, навіть негативний.