Марина Александрова: Я й досі — розбійниця

      Марині Александровій лише 21 рік, а вона є найзапитанiшою актрисою російського кіно і телебачення. Вона дебютувала в серіалі «Імперія під ударом» Андрія Малькова, де зіграла Марію Столипіну, доньку прем'єр-міністра. У «Північному сяйві» її партнерами були лише зірки — Михайло Ульянов, Олександр Збруєв, Лариса Удовиченко, Олена Коренєва. Потім — роль нареченої сищика Ераста Фандоріна в екранізації «старовинного детективу» Бориса Акуніна «Азазель», участь у реаліті-шоу «Останній герой», у «Головних ролях» на РТР...

      Це лише в Росії. Марина знімалася також у Франції («Танення снігів»), Англії («Валiза Тулса Лупера»), Україні (серіал «Небо в горошок»). Ці роботи ще не дійшли до глядача, а ось прем'єра польської картини «Давня легенда — коли Сонце було Богом» Єжи Гофмана, де Марина зіграла головну жіночу роль — язичниці Діви, — відбулася в Національному палаці «Україна» під час Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість». Серед виконавців ролей, які вийшли на сцену, росіянки не виявилося — запізнилась. Та це й не дивно: Марина багато працює, їй практично ніколи роз'їжджати на презентації, давати інтерв'ю. Тому ми скористаємося матеріалом із польського журналу «Viva!», кореспондент якого зустрівся з Мариною Александровою після варшавської прем'єри «Давньої легенди» в Конгресовій залі.

      — Марино, чи встаєте ви завжди з такою посмішкою, як зараз?

      — Не дуже скромне запитання. Тому що коли я рано встаю з посмішкою, це означає, що він — поруч.

      — А хто він? Російська преса пише, що це відомий продюсер і телеведучий Іван Демидов.

      — Скажу лише, що з однією з таких газет я суджуся.

      — Чому?

      — Дуже багато нісенітниць про мене написано. Мій агент наполягає на тому, що мій образ у мас-медіа має бути і білим, і чорним. У янголів люди нечасто закохуються.

      — Невже ви не янгол, як видається?

      — Звідки? Якщо потрібно, я буду дияволицею, особою досить божевільною.

      — І що ж божевільного ви зробили?

      — Безумством була для мене участь у реаліті-шоу «Останній герой». Нас залишили на одному з островів у Карибському морі. Ми жили в спартанських умовах, виконували екстремальні завдання. Пірнали без спорядження на глибину чотири метри, залазили на скелі, будь-якими засобами добували харчі. Калічилися, обпікалися. Ця програма докорінно змінила моє життя.

      — Як саме?

      — Досі я була маленькою дитинкою на роздоріжжі. Не задумуючись iшла за вітром. Після програми нарешті зрозуміла біблійний вираз: «Возлюби ближнього свого, як самого себе». Правила гри такі, щоб виводити з гри людей, з якими живеш в одному домі, добуваєш їжу. Це мистецтво подати ситуацію так, аби не постраждала чужа гідність і власна. Багато з учасників зйомок стверджували, що вони повернулися в дитинство. У мене, навпаки, було враження, що я, немов губка, всотую все навколишнє. І, звичайно, стаю дорослішою. Змінилися пріоритети, смаки, навіть у кулінарії. Перестала вживати молочні продукти, полюбила м'ясо. А що найважливіше — очистилася ментально, позбулася багатьох поганих якостей. До цього нетерпимо ставилася до людей, часто мені не вдавалося зрозуміти їхні вчинки. Стала менш примхливою. Коли тобі 20 років, здається, що весь світ обертається навколо тебе.

      — Чи закохуються у вас без взаємності?

      — Здається, так. І тут починаються драми.

      — Хтось через вас хотів перерізати собі вени?

      — Хвала Богу, ще ніхто. Намагаюся уникати божевільних.

      — А яким чином ці «божевільні» намагаються привернути до себе увагу?

      — Якось хтось подзвонив у двері. Відкрила, а там уся сходова клітка в червоних трояндах. Досі не знаю, хто це зробив.

      — Може, Іван Демидов?

      — Ні, це трапилося ще до нашого знайомства.

      — А Іван щось посилає?

      — Кохання — повітрям. Він сам для мене є найкращим подарунком.

      — Навіть прикрас не купує?

      — Не купує, і це добре. Не сприймаю тих, хто вважає, що жінку можна спокусити біжутерією і модними шмотками. Я сама можу все це собі дозволити. Звичайно, не щодня купую діаманти, але спідниця від Дольче і Габбани в шафі висить. Нерідко й чоловікам роблю подарунки.

      — Вродлива, інтелігентна, багата... Чи часто чоловіки пропонують вам вийти заміж?

      — Віч-на віч — ні. Але на моєму сайті в інтернеті (www.aleksandrova.ru) вистачає пропозицій. Але люблять не мене, а те, що я роблю. Мене — актрису. Думаю, якби вони знали мене в житті, то жоден би не схотів зі мною одружуватися.

      — Ваш батько — підполковник артилерії. Чи виховував вас по-військовому?

      — У домі була дисципліна, але в межах норми. Через часту зміну помешкань легко заводила нових друзів. Я народилася в Угорщині, біля Будапешта. Потім — Чита, на китайському кордоні, за озером Байкал. Потім — Петербург, на той час — Ленінград.

      — І кімната в комуналці?

      — Це було велике приміщення, яке до революції належало комусь із багатіїв. На той час, коли ми поселилися, там мешкало приблизно 13 сімей, чи 50 чоловік. Було дуже весело. У коридорі завжди вешталося багато дітей.

      — Ванна теж одна на всіх?

      — Яка ванна! Взагалі не було ванни. Лише холодна вода у крані. Але я цього не відчувала — була дитиною. Для мене найважливішою була гра у козаки-розбійники. Потрібно було викрасти у суперників прапор. Я завжди хотіла бути розбійницею і залишилася нею до сьогодні.

Переклав Микола МАКСИМОВ.