Лісові міні-олігархи — за прозорі лісосіки

      Здогадуєтеся, в якій сфері господарської діяльності на пострадянському просторі залишилося найбільше діючих агіток з вицвілими чи підфарбованими фанерними закликами? Якщо ні, то підкажемо: у лісовому господарстві. Різнокаліберні планшети з написом «Ліс — наше багатство. Бережіть його!» тепер, як і колись, — незмінні візитки соснових, дубових і змішаних деревостанів по всій Україні. І як би парадоксально це не звучало, сьогодні в колишньому «лісозберігаючому» слоганові більше конкретики, ніж у часи загальнонародної власності. В результаті новітніх багатоступінчастих економічних трансформацій конкретний ліс став багатством конкретних осіб, що тямлять у бізнесі або задіянi у корумпованих схемах.

       Досить несподіваний за відвертістю і сміливістю висновок щодо регіонального корупційного механізму в інтерв'ю одній iз прикарпатських газет на початку грудня цього року зробив перший заступник голови Івано-Франківської облдержадміністрації Андрій Романчук. «Модель, — зазначає він, — виглядала так: голова адміністрації — це координуючий орган, «государеве око», прямий вихід на Президента. Далі йдуть суб'єкти, руками яких збиралися гроші (якщо ми говоримо про серйозні суми), а саме — начальники УМВС, податкова, СБУ і прокурор. Якщо між цими фігурами з'являється злочинна домовленість і координація, то система регенерується в межах короткого часу.

       Перші «пропозиції» такого сорту новій владі прийшли з тутешньої лісової галузі. Щоб протидіяти цьому, ми відразу взялися за розробку нових правил гри, які унеможливлюють незаконні корумповані схеми в лісовому секторі».

Хто винен?

      Чому саме «з лісу» до високих владних крісел, обжитих новими політичними фігурами, надійшли пробні багатообіцяючі месиджі, здогадатися неважко: лісові масиви були і залишаються вельми ласим шматком. Лісове господарство, на відміну від агропромислового, менше залежить від сезонних викрутасів погоди, тому має більш прогнозовану модель розвитку. Не зважаючи ні на що, тут таки вдалося зберегти керованість галуззю і фахівців та забезпечити відтворення лісонасаджень. Лісові багатства, якщо їх не брати по-варварськи, — невичерпні.

      Карпатські ліси в структурі вітчизняної галузі стоять, так би мовити, осібно. І не тільки тому, що в гірській місцевості вони представлені переважно нетиповими для рівнини смерековими насадженнями. Передусім — місцевим соціумом, споконвіку «прив'язаним» до лісу. Найяскравіше це ілюструє традиційний спосіб життя мешканців сусідніх Верховинського на Івано-Франківщині, Путильського на Буковині та Рахівського на Закарпатті районів, майже 70 відсотків території яких вкриті лісами. Тутешній люд з діда-прадіда живе в особливому середовищі і харчується з нього в прямому і переносному значенні цього слова.

      Попередні режими — австро-угорський, польський, радянський — прищеплювали горянам «лісову законослухняність» як вакцину проти мору, жорсткими заходами, але не перегинали палицю настільки, аби розгніваний гуцул вхопився за бартку. Чоловіче населення майже повністю було задіяне на лісозаготівлі, лісопереробці та лісосплаві і могло хоч сяк-так прогодувати зазвичай багатодітні сім'ї.

       Ситуація різко погіршилася через кілька років після розпаду СРСР і руйнації старої — неефективної, але сталої — системи лісозаготівель та лісопереробки. Невмотивовані експерименти з реорганізацією галузі та несприятлива загальнодержавна економічна ситуація призвели до краху колись потужних лісокомбінатів, і тисячі працівників опинилися за заводськими прохідними без засобів до існування. У другій половині дев'яностих років місцева влада безпорадно зіткнулася віч-на-віч з гострою соціальною проблемою, яка паралізувала гірські райони. У приймальнях прикарпатських чиновників збиралися десятки озлоблених горян, які вимагали одного: «Їсти». Не отримавши бажаного, люди пішли з сокирами в ліс. Так у Карпатах зародилася система дрібних крадіжок, на які влада змушена була дивитися крізь пальці. Вона ще продовжувала зберігати перед Печерськими пагорбами гарну міну при поганій грі, хоча важелі управління ситуацією вислизали з рук. А потім розпочалася епоха розгулу. І владці теж знайшли своє місце у розподілі невичерпних лісових прибутків.

      Унизу, тобто в гірських селах, вигідною для себе ситуацією першими скористалися новонароджені бізнесмени.

      «Наш Верховинський район — особливий, тут немає промислових підприємств, — підтверджує «Україні молодій» головний лісничий Гринявського держлісгоспу, фахівець із понад тридцятирічним стажем Дмитро Пилип'юк. — Лише невелика кількість верховинців, котрі працюють у школах, лікувальних закладах, органах влади, отримують зарплатню з бюджету. Решта — безробітні. Ментальність гуцулів така, що вони неохоче рушають з гір на заробітки, та, власне, не знають, куди й податися. З розпачу горянин іде в ліс, рубає смеречину і конем тягне її в село. Деревину за півціни, а то й менше, у нього купує підприємливий односелець. Маючи пилораму, часто нелегальну і дешеву сировину, цей діловий чоловік збагачується дуже швидкими темпами. За рік у нього з'являється престижне авто і, мабуть, чималий рахунок у банку.

       Хто в цій ситуації носій зла? За законом, штрафувати треба того, хто вкрав, тобто бідаку, який опинився у безвиході, а маленькі олігархи, що процвітали, — не клієнти правоохоронців, бо вони в ліс не ходили і нічого не рубали. Так сформувалися «білі лісові комірці». Тепер частина з них легалізувалася і на повний голос заявляє: «Боріться з крадіями лісу. Скільки це може тривати?» Вони мають певні капітали і вже хочуть працювати за стабільними правилами. І слава Богу, що це вже сталося. Тепер усі мали б бути зацікавлені у наведенні порядку».

Кого карали?

      Масштаби лівого обороту ділової деревини і зловживань на цьому грунті в Карпатах останніми роками набули розмаху епідемії. Аби хоч якось заспокоїти громадську думку, влада час від часу оголошувала місячники боротьби з розкраданням лісу. Лінія фронту, як правило, проходила територією лісництв, і жертвами боротьби ставали найнижчі лісові чини. Вони потрапляли в дуже скрутне становище, оскільки згори тиснуло їхнє начальство, вимагаючи побільше протоколів на дрібних порушників, і «пресувала» міліція (також зацікавлена в показниках боротьби), а знизу погрожували доведені до відчаю односельчани, котрі вже набули стійкої звички ходити в ліс «по зарплатню». Окрім того, як безпосередні свідки розкрадання — з благословення верхів — ділової деревини у дуже великих обсягах працівники нижчих ешелонів лісоохорони, цілком природно, намагалися хоч щось прихопити для себе. І не знати, кого їм треба було більше боятися.

      Нещодавно у селі Білоберізка Верховинського району не встановлені поки що особи спалили хату головного лісничого Дмитра Пилип'юка. Вогнем знищено не тільки майно, а й добротна особиста бібліотека з унікальними краєзнавчими матеріалами. Колеги пана Дмитра вважають, що цей злочин — зухвала помста за принципову позицію головного лісничого у збереженні лісу.

      Правоохоронні органи теж зосереджували увагу на функціонерах первинної ланки. Особливого шурхоту в лісі міліція наробила наприкінці липня — початку серпня цього року після відвідин Івано-Франківщини міністром внутрішніх справ Юрієм Луценком, котрий поставив перед новим начальником прикарпатської міліції дилему: очистити ліс від крадіїв або покласти на стіл заяву за власним бажанням. Тоді ж розпорядженням начальника управління МВС Василя Кузнецова за №1/7-588 від 27 липня було утворено мобільні групи міліції та десять стаціонарних постів, які відстежували перевезення лісопродукції переважно у гірській місцевості. Невдовзі з'ясувалося, що на території області функціонує приголомшуюча кількість пилорам, — сімсот, значна частина з яких працювала нелегально. На приватних тартаках виявлено понад 2,6 тисячі кубометрів ділової деревини незадокументованого походження.

      За результатами роботи відділу державної служби боротьби з економічною злочинністю Управління МВС, найбільше правопорушень виявлено саме у гірських Верховинському та Косівському районах, до кримінальної відповідальності притягнуто 166 осіб. Зрозуміло, що перед судом постали лише лісоохоронці найнижчих рангів та дрібні викрадачі лісу. Надбудова корумпованих схем втрат не зазнала.

Рубати чи не рубати?

      Усталена думка про те, що карпатські ліси у наш час потерпають від надмірних хижацьких вирубок, що призводить до порушення екологічної рівноваги в регіоні, зокрема руйнівних повеней, не зовсім відповідає дійсності. Це підтверджує статистика і дослідження науковців. Останніми роками у високогірних держлісгоспах Прикарпаття заготовляється лише близько 25—30 відсотків стиглої деревини, тоді як Австрія та інші лісисті європейські країни вирубують її в межах 80 відсотків. Отже, проблема не в тому — рубати чи не рубати, а в тому, як збільшити вирубки смеречників, що всихають (це тема окремої розмови), і стиглих лісів із застосуванням технологій, що зберігають природу, та справедливо розподілити отримані від лісогосподарської діяльності прибутки, зокрема в державну скарбницю.

      Найтрагічніший в історії карпатських лісів період — п'ятдесяті-шістдесяті роки минулого століття. Кажуть, що Йосип Сталін лише один раз подивував прямим телефонним дзвінком першого секретаря Станіславського обкому компартії. Небагатослівний вождь нібито прорік лише три слова: «Странє нужен лєс». Може, червоний диктатор хотів дотла знищити карпатські ліси, які в ті часи давали прихисток українським повстанцям. Так воно було чи ні, але схили тутешніх гір почали «лисіти» на очах. За даними доктора біологічних наук С.Генсірука, впродовж двох «ударних» десятиліть вирубки середньорічного приросту лісу в різних регіонах України були такими: в Криму — 44,1 %, у степовій зоні — 58,3%, у лісостеповій зоні — 83,5%, на Поліссі — 88,6%, а Карпатах — 179,8%. Іншими словами, за один рік у гірській місцевості Західної України вирубувалося стільки деревини, скільки могло відновитися лише за два роки.

      Плоди радянської планової економіки в Карпатах «гірчать» дотепер. Щоправда, у 70-ті роки здоровий глузд таки взяв гору, і науковці з лісогосподарниками почали потроху заліковувати рани, заподіяні карпатському лісу. В останнє десятиліття, як стверджують фахівці, розрахункові лісосіки в гірській частині Буковини, Івано-Франківщини та Закарпаття майже приведені до норми. Проте для відновлення нормального вікового балансу карпатських лісів ще потрібен значний час — близько півстоліття. Це за умови, що в цей період усі ставитимуться до лісу по-господарськи.

Уперед — прозорим шляхом?

      Питання «Хто в карпатському лісі господар?» під час правління Леоніда Кучми було найгострішою регіональною проблемою. Цілком зрозуміло, що від реакції на цей виклик багато в чому залежав престиж нової обласної владної команди. Голова облдержадміністрації Роман Ткач уже на першій спеціалізованій нараді ошелешив керівництво лісоохоронної раті, яка чекала крутої розмови з цінними вказівками, несподіваною реплікою про те, що він не знає, що робити з лісом, але невдовзі знатиме. Відтоді над розв'язанням туго затягнутого «дерев'яного» вузла мучилося чимало місцевих фахівців різних галузей, а кінець цьогорічної осені, схоже, став початком довгоочікуваних позитивних змін.

      Після того, як нова влада, за твердженням першого заступника ОДА, не пристала на спокусливі корупційні пропозиції, в прикарпатських лісах намітилося «просвітління». Упродовж двох-трьох останніх тижнів уперше за історію місцевого лісокористування відбулося кілька тендерів на розробку планового лісосічного фонду. Цю ідею, запозичену в Польщі та Прибалтиці й адаптовану до місцевих умов, схвалив Державний комітет лісового господарства України як найпрозорішу схему, що дає всім учасникам тендерів рівні можливості змагатися за вподобану лісосіку, а переможцем стає той, хто запропонує держлісгоспу послуги з лісорозробки за найнижчими розцінками. Саму ж ділову деревину продаватимуть на аукціонах, а не розподілятимуть за щільно зачиненими дверима. За раніше діючими схемами проблему «кому дати, а кому не дати» вирішувала комісія облради за активного втручання виконавчої влади. Звісно, що за таких умов «прозорість» рішення мало чим відрізнялася від прозорості глухої ночі.

      Ще один крок з хащів на світло — створення при держлісгоспах оперативних служб аналізу охорони лісу зі скороченою  назвою, що жалить, — ОСА. Чи не проти бідних горян спрямовуватиметься її «жало»?

       «Ні, — стверджує директор найвіддаленішого в області гірського Гринявського держлісгоспу Роман Стефанюк. — У полі зору працівників ОСИ перебуватиме не бабуся, яка пішла в ліс, аби назбирати дров чи взяти патиків для огорожі, а ті, хто самовільну вирубку і вивезення лісу поставили на рівень одержання високих прибутків. Наш мобільний підрозділ ОСИ, створений 1 вересня цього року, складається з трьох працівників та водія УАЗика і передусім контролює незаконне перевезення деревини, а потім проводить службове розслідування. За цей час уже передано матеріали про три факти значних незаконних рубок лісу в міліцію і два — в прокуратуру. Затверджено спеціальну програму і положення про оперативну службу аналізу охорони лісу, і її робота, звичайно ж, вдосконалюватиметься».

      Прозорим шляхом Івано-Франківщини, як розповів «УМ» заступник начальника обласного управління лісового господарства Михайло Гошовський, мають намір найближчим часом піти лісівники сусідніх Буковини та Закарпаття.

      Напевне, з обережним оптимізмом можна говорити про те, що період дикого нагромадження лісового капіталу завершується, як і розподіл сфер впливу. Сучасні лісопідприємці, котрі працюють на теренах Карпат, не зацікавлені у появі нових конкурентів — місцевих, приїжджих, бритоголових чи будь-яких інших. Отже, з'являється можливість повернути у ліс цивілізовані виробничі відносини. Можливо, це станеться раніше, ніж за півстоліття, коли відновиться нормальний віковий баланс карпатських лісів.