Ступка

(закінчення; початок див. у попередньому номері)

«Ступка. 2/ Слід ноги на землі. Скрізь ступки чоловічі» («Словарь української мови» Бориса Грінченка)

      Нині Богдан Ступка дістався вершини слави — звання, найпрестижніші призи, в Україні і поза нею, звання академіка Європейської кіноакадемії... А головне — за ним полюють режисери — українські, а ще більше російські чи польські. Одначе шлях до означеної точки в біографії актора був доволі тернистим. Скажімо, блискучий, пам'ятний багатьом дебют у кіно у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971 рік), а потім майже два десятиліття участі у прохідних фільмах, які навряд чи залишаться в історії мистецтва...

      У театрі складалося по-іншому. У 78-му керівника Львівського театру імені Марії Заньковецької Сергія Данченка запрошують на першу сцену країни, в Київський театр імені Івана Франка. Той потрапив у важку смугу кризи — корифеї доживали віку, а нових яскравих імен практично не з'являлося: ні серед акторів, ні в режисурі. Природно, що режисер привіз зі Львова своїх головних зірок. Так Ступка опинився серед франківців. І вже в першій своїй київській виставі вразив усіх. То було «Украдене щастя», по суті справи перенесене зі львівської сцени. Виклик був очевидним — упродовж років вистава за п'єсою Франка була візитною карткою столичного театру, а в ньому — видатні, легендарні актори: Амвросій Бучма, Наталя Ужвій, Віктор Добровольський. Глядач мимоволі порівнював...

      Пам'ятаю своє здивування: як це Ступка може грати Миколу Задорожного, той же старий? Магія Бучми була безмежною: співпереживаючи драмі любові, її важкого іспиту, ми не помічали того, що розігрували її актори доволі поважного віку. А тут ще доволі молоді Ступка і Наталя Лотоцька... Шлюб їхніх героїв склався поза їхньою волею і тепер, після повернення Михайла, першої любові Ганни, піддається важкому випробуванню. Доля стукає у вікно посеред ночі безпомильною рукою жандарма, того самого Михайла. Миколу заарештовано, потім відпущено на свободу. Ганна на очах у односельців поновить свій роман із колишнім коханцем — уже по повній програмі. Персонаж Ступки не почувається винним: брати Ганни, видаючи за нього сестру, приховали всі супутні обставини. Водночас він нічого не може змінити — надто м'який, надто богобоязливий. До Бога він звертається постійно — немов приставлений до вертикалі, вершина якої десь в немислимій духовній височині.

      У тому-то й справа. Односельці, той самий патріархальний колектив, котрий, як і у фільмах, що склали славу українського поетичного кіно, намагаються усе ж не втрачати контроль і прагнуть морального суду над грішниками (себто Ганною та Михайлом). Вони нацьковують Миколу на них, штовхаючи його на розправу. Це з одного боку. А з другого — Всевишній, який не відповідає на молитви, залишаючи наодинці з обставинами. І тоді він хапається за сокиру. Смертельно поранений Михайло дякує: він теж не бачив виходу, те, що трапилося, напевно, було кращим рішенням.

      Порівняно недавно я знову бачив Ступку в «Украденому щасті». Вистава нітрохи не застаріла і користується такою ж підвищеною увагою публіки. Таким самим лишається і малюнок ролі. Актор відтворює драму маленької людини, такого собі селянського Акакія Акакійовича, що живе у злагоді з собою і отримує при цьому чималий кайф від життя, якому віддається цілковито. Треба бачити і чути, як солодко постогнує Микола, знімаючи кожуха, а потім намерзлі чоботи, простягає руки до вогню... У ньому живе дитина, живе захоплення цим світом, якого не полишає своєю увагою Господь. Одначе навколишній ефір час від часу наповнюється якимись тривожними звучаннями: чи не знак це, чи не застереження? Тільки що ж робити з усією цією бідою, що так круто змінює русло життя?

      Гоголівський персонаж із «Шинелі», з якої, як відомо, вийшла чи не вся російська, а почасти й українська література, пригадався невипадково. Традиція Гоголя — це, опріч іншого, уміння поєднувати опис максимально приземленого, наповненого величезною кількістю деталей життя з чіткою концептуальною подачею буттєвого, метафізичного плану, який так цікаво читати зі сцени чи екрана. В українській традиції частіше перемагає чуттєве, тут незрідка перевантажують пластикою, перекриваючи доступ до речей світоглядних, буттєвих. Мелодраматична фабула «Украденого щастя» цілком надається подібному перевантаженню. Ступка й заповнює сценічний простір фантастичною кількістю деталей — кожна клітинка його Миколи матеріалізується у театральному дзеркалі. Й водночас сей плотський чолов'яга існує в іншому, метафізичному, вимірі — у точках свого діалогу з Богом, з вищими духовними силами. Там, де він і знесилився, втратив здатність вести таку розмову.

      Через багато років Ступка зіграє головну роль в антрепризному спектаклі московського режисера Валерія Фокіна «Старосвітська любов» — за повістю Гоголя «Старосвітські поміщики». Повість, як відомо, є складовою частиною «Миргорода» — книги, до якої включено також «Тараса Бульбу», «Вія» та «Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Ничипоровичем» (саме в такій послідовності). Починається фразою «Я дуже люблю скромне життя тих віддалених сіл, які у Малоросії зазвичай називають старосвітськими...», а закінчується знаменитим «Нудно на цьому світі, панове!». Такий собі провінційний космос, де є усе — від смертної нудьги сучасності до фантасмагорій і переказів про велике героїчне минуле.

      У цьому космосі майже все завмерло — окрім хіба що цифр. Пульхерія Іванівна (Лія Ахеджакова) усе обраховує і класифікує — вона постійно укладає свій каталог, от що. Одна з особливостей патріархального світу: усе тримається у вузді, усе намагаються обрахувати, аби знати, скільки й чого є. Господарство існує у безперервному русі (відмикання і замикання комори, сушіння, варіння, перегонка і т.п.) й водночас у судомній спробі все це зафіксувати. От тільки що робити в цьому світі герою Ступки, Афанасію Івановичу? Усе висушено, усе зупинено у своєму рості — на сцені всуціль сухі фрукти й овочі. Зрештою, ти й сам — така ж засушена матриця людини, хоча старий і намагається час від часу вирушити на війну, якось збунтуватися, порушити застиглий порядок. Залишається впасти у дитинство, таке собі дон-кіхотство, намагаючись імітувати стовідсоткову вітальність. Життєві соки полишають тебе, а ти продовжуєш існувати — всупереч своїй волі і своїй долі, що давно поставила масну крапку у твоїй біографії. Залишається дивуватися таким законам всесвітнього буття і пхати свого візка далі, бо ти надто слабкий, аби протистояти обставинам.

      Осідлати долю щосили прагне король Лір у шекспірівській виставі франківців. Там, окрім іншого, Ступці довелося боротися і з апатією своїх партнерів по сцені: здавалося, вони прийшли просто помилуватися грою метра. Що ж, Ступці не звикати до подолань. Пригадується, яким глухим був зал перші двадцять хвилин на виставі «Записки божевільного» (за Гоголем) — перенесений із малої сцени на велику спектакль у новому форматі просто губився у просторі й не відлунював у залі. Було помітно, яким вольовим зусиллям артист переборов опір, аби зал задихав, заходився рухатися назустріч, увійшов у контакт.

      Ну і краща у нинішньому репертуарі франківців вистава «Тев'є-Тевель» за Шоломом Алейхемом. Чудовий художник Данило Лідер послав тінь Тев'є-Ступки на небеса, уподібнивши його шлях Голгофі. Герой актора і тут тягне лямку, втрапляючи в ситуації, що не мають вирішення. Проте як легко несе він свій хрест, як вірує в те, що його внутрішній компас виведе в потрібне місце, збереже життя — йому і його дітям. Саме Ступка перетворює спектакль на справжню трагікомедію — проживаючи кожну мить із величезним почуттям гідності та почуванням того, що патронат Бога усе ж має місце, а відтак можна з оптимізмом подивлятися на будь-яку перепону. До того ж віра в Господа дарує віру в осмисленість побудови цього світу, а відтак Тев'є навіть під одежиною абсурду примудряється побачити певну раціональну конструкцію. 

      У кіно подібні успіхи траплялися значно рідше — навіть страшно подумати, що Ступка міг обмежуватися самим тільки кінематографом. Іноді траплялися напівудачі — як у фільмі Станіслава Клименка «Дударики» (1980), де актор зіграв роль композитора Леонтовича. Проте лірична інтонація і, відповідно, ліричне середовище картини лише деякою мірою активізували акторський арсенал Ступки. Хоча знімався він не так уже й мало — практично по ролі щороку. Тільки де ці фільми?

      Справжні зміни починаються для актора лише в 90-ті роки. Спершу був телесеріал «Микола Вавилов» Олександра Прошкіна, де актор зіграв «зловмисного» академіка Лисенка. І знов усі побачили, який чудовий кіноактор спав майже два десятиліття у Ступці. Просто йому потрібний свій матеріал, потрібна, сказати б, світоглядна напруга. Тоді й з'являється стереоскопія, тоді актор стає дивовижно цікавим у кадрі. І пішло-поїхало — ролі у двох фільмах Артура Войтецького «Нині прославився син людський» і «Господи, прости нас, грішних», «З житiя Остапа Вишні» Ярослава Ланчака, де Ступка зіграв роль письменника важкої долі, екранізація повісті Івана Франка «Для домашнього вогнища» Бориса Савченка, де актор віртуозно вималював образ слідчого такої собі достоєвської глибини... У «Фучжоу» Михайла Іллєнка постає американистий шахраюватий суб'єкт, що купається в гріху й обмані. У «Кайдашевій сім'ї» Володимира Городька — старий батько, котрий не знає, як упоратися зі стихією дрібновласницьких інстинктів, що розгулялися у його, здавалося б, уповні традиційній патріархальній сім'ї...

      На межі століть і тисячоліть зіграно ролі, що викликали в Україні підвищений інтерес, — Богдан Хмельницький в епічній фресці польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем» і ще один знаменитий український гетьман у «Молитві за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка. Проти участі в першій картині Ступку намовляли доволі активно: очікувалось щось антиукраїнське, образливе для національної гордості. Одначе Гофман зробив дуже збалансовану картину, де і «наші», і «ваші» однаково хороші й однаково недосконалі. Хмельницький же вийшов у Ступки справжнім народним лідером — розумний, пластичний, хитрий... А от «Молитва...» викликала скандал: фільм одверто провокував перекодування іміджів багатьох історичних персонажів. Далеко не всім це припало до душі. До того ж картина виявилася надто затягнутою, та й акторський ансамбль не склався. Лише Ступка тут на рівні задуму, що передбачав багатошаровість не тільки самої історії, а й людей, які її творять. Зривання масок («всех и всяческих», як говорив колись, щоправда, з іншого приводу, Лев Толстой) спостерігаєш тільки тут, в акторській зоні Ступки. Робить він це безстрашно — для картини подібного епатажу саме так і належало працювати. На жаль, картину його робота порятувала далеко не по всіх пунктах. Хоча — як знати, можливо, у недалекому майбутньому фільм побачиться в іншому світлі чи ракурсі.

      Події і ролі останніх років говорять про невипадковість успіху Ступки у двох кращих російських фільмах минулого року — «Водії для Віри» Павла Чухрая і «Своїх» Дмитра Месхієва. Режисери точно вгадали спроможність актора не просто відтворювати стан людини в тих або інших ситуаціях, а фіксувати, виражати певним чином окреслене світовідчуття. Артист вкотре довів, що найліпше почувається персонажем буттєвим, одночасно точно прописуючи себе у побутовому вимірі через множину фізичних і фізіологічних подробиць. Відзначимо, в обох картинах перед нами — батько, що намагається витягти дітей і супутніх їм людей із ситуацій немислимо складних. Знову перед нами екзистенція, певний режим існування, що ставить людині жорсткі межі її можливостям. І так само знову ми бачимо персонажів Ступки, що відкривають у собі сяєво духовної вертикалі. Відкривають, опинившись на самісінькому дні життя. Щоправда, у «Водії» автор якось занадто різко рвонув «стоп-кран», актор не встигає, як мені видається, дограти світоглядний зміст ролі. У «Своїх» йому це вдасться...

      Минулого року фільм Месхієва було включено до конкурсної програми Московського міжнародного кінофестивалю. Колись там переміг, за надскладної інтриги, «Білий птах...» І от тепер «Свої». Ступка у компанії найпопулярніших російських акторів. У ролі сільського старости, що втрапляє у безвихідь. Уже хвилин за двадцять після початку фільму один із найбільших московських кінознавців, що сидів поруч, починає штурхати мене в бік: «А ваш-то, ваш переигрывает всех...» Потому знову й знов: «Да он же просто глыба! Фантастический актер...» Це відчуття було загальним: без Ступки мали б просто хорошу картину, не більше. Саме присутність українського актора визначила її духовну і душевну пронизливість, глобальний ракурс бачення історичної драми. Відтак — головний приз фестивалю фільму і нагорода за кращу чоловічу роль...

      Богдан Ступка завжди був актором, що несе у своєму єстві, у своєму артистичному апараті почуття і комплекси свого народу. Гордого і такого невпевненого в собі. Котрий упродовж останнього століття зазнав таких випробувань, які не раз ставили його на межу існування. Страх загибелі, загибелі всерйоз, залишається. Одначе Богданові Ступці вдається переплавити його в енергію мистецтва. Енергію, що компенсує багато фобій. І це робить його однаково цікавим і однаково успішним не тільки в Україні, а й у Польщі, в Росії. Далі скрізь... «Cкрізь ступки чоловічі!»