Жах на кінчику шприца

Сповідь колишньої наркоманки

      Заплакана дівчина, яка сидить на лікарняному ліжку, — моя ровесниця, але здається набагато старшою від своїх 26 років. Зубів майже не лишилося, обличчя прорізають глибокі зморшки, втомлені очі вкриті червоними прожилками... На жилистих руках повно маленьких цяточок — схоже на сліди від опіків чи порізів, які дуже довго не могли загоїтись... «Ви ще ніг моїх не бачили, — невесело усміхається Женя. — Я тепер, наче леопард, — вся у плямах від дімедрольних опіків. А була ж колись, ех... А зараз як їду в автобусі, люди бачать мої руки і відсуваються подалі, тільки б поруч не стояти. Напевно, бояться щось підхопити...» Пасажири дарма непокояться: ВІЛ-інфекція через дотик не передається. І потяг до наркотиків — тим паче...

      Коли Женя вперше спробувала наркотики, їй не було й 16 років. Життя тоді здавалося яскравим і безхмарним, адже у молодої киянки було майже все, що треба для повного щастя: мама, друзі, гарні речі, гроші «на морозиво»... Був і коханий — привабливий хлопець, старший від неї на 10 років, який (усім подружкам на заздрість) роз'їжджав на модній машині, водив дівчину до ресторану і закидав її подарунками. Тоді Женя навіть не думала, що її кохання виявиться фатальним, і вже через кілька років вона міцно сидітиме «на голці», не в змозі відмовитись від наркотичного кайфу...

      «Мені, звичайно, подобалось, що такий дорослий хлопець звернув на мене увагу... Ходила королевою... Пишалася... А коли дізналася, що він вживає наркотики, то була просто в шоці. Ніяк не могла зрозуміти, навіщо це йому. Почалися сварки, непорозуміння... Думала налякати його: мовляв, якщо ти не кинеш колотися, то i я почну. Він у крик... Не хотів, щоб я життя своє нівечила... І тут подружка «допомогла»: порадила самій щось таке нюхнути, щоб показати хлопцеві, наскільки це погано. Мовляв, після такого він захоче кинути наркотики. Наївні... Спочатку, чесно кажучи, навіть не зрозуміла, що люди в цьому знаходять: мені було настільки зле, що в жахливому стані потрапила до лікарні. Одним словом, передоз. Тоді так злякалася...

      Не зважаючи на це, був і другий раз: меншу доріжку винюхала, а за мить зрозуміла — ось він, кайф... З'явився такий дивний спокій... Таке враження, ніби все можу, все виходить... На душі легко, куди й поділися всі проблеми... Тижня вистачило, щоб цей стан сподобався. А потім захотіла спинитися: думаю, все, вистачить. Лягла відпочити, і так погано стало чогось. Кістки ломить, голова болить, очі. Думала, це грип. Прийшов мій хлопець, подивився так суворо й каже: «Так, ти захворіла, причому дуже серйозно. Ти, люба, вже сидиш...»

      Після того Женя вже не намагалася перевиховати коханого — коли з нетерпінням чекаєш на дозу і буквально помираєш без жаданого порошку, годі комусь читати мораль... У дівчини почалося інше життя, в якому на першому місці була не дружба чи кохання, не родина чи сімейне щастя, а маленький шматочок кайфу всередині звичайного медичного шприца. Два роки хлопець забезпечував її наркотиками, але згодом їхні долі розійшлися. І тут пішло-поїхало... Грошей на зілля не вистачало, і дівчина почала красти. Не гребувала нічим, що можна було б обміняти на бодай маленьку дозу, і одного разу таки попалася. Про те, як п'ять років тому сиділа у в'язниці за квартирну крадіжку, Женя розповідати не любить, тільки зітхає...

      Уколи ж дівчина навчилася робила куди тільки можна і не можна, хоч медсестрою в лікарню йди. Єдиними табу для неї залишалися глибинні центральні вени — їх наркоманка ніколи не чіпала, тому що боялася колись вколоти щось не те і сконати в муках. Страх з'явився невипадково: якось  Женин знайомий переплутав шприци, зробив ін'єкцію у вену, а за хвилину його скрутило в три погибелі. Поки дівчина викликала «швидку», поки бригада медиків їхала на допомогу, у хлопця порвалися важливі артерії й постраждала від опіків вена, без якої життя просто неможиве. А якби смертельний розчин ішов по тонких судинах, людину вдалося б урятувати...

      Втім, коли в голові пульсує тільки одна думка, коли тіло прагне чергової дози (а інакше — смерть), ніхто не дбає про безпечність уколу — просто не до того. Прозріння приходить дуже пізно, і чим жахливішою хворобою тебе «нагороджують» друзі-наркомани, тим сильніше ти починаєш ненавидіти людину, яка привела тебе до притону. Женя досі не знає, хто з компанії заразив її ВІЛ-інфекцією, але розуміє, що рано чи пізно це мало статися: «У кімнаті купа народу, береш шприц, а чий він? Не знаєш, та й байдуже... Під водою звичайною його промиваєш, наче це від чогось може врятувати... Жах! Одного разу мені зателефонувала мама хлопця, який був у нашій компанії, і сказала: «Усе, дорогі товариші, докололися. У мого сина знайшли ВІЛ. Я не знаю, хто з вас виний, хочу просто попередити». Хтось пішов здавати аналізи, хтось не захотів цього робити: мовляв, краще цього не знати. Я спочатку подумала, що це кінець. Пішла до лікарні, але спочатку аналізи не підтвердили ВІЛ. Інфекцію знайшли пізніше».

      Про те, як далі жити з таким діагнозом, дівчина особливо не замислювалась. Потрапила до Київського міського центру профілактики та боротьби зі СНІДом, слухняно приймала антибіотики, проходила антиретровірусну терапію, розуміючи, що без цього просто не виживе, але з наркотиками ставало все гірше. Чи то з відчаю, чи то від страху Женя кололася все більше й більше: «В лікарні крутилася, як могла, щоб дістати гроші. Просила маму, аби привезла мені телевізор у палату, а сама телефоную до бариги і віддаю «ящик» за наркотики. Потім продавала мобільні телефони — залишила їх тут близько десятка. Мамі казала, що загубила, вкрали, поламався... Перший телефон мама купила дійсно класний, а потім, коли все зрозуміла, привозила здоровенні «цеглини» — допотопні  «Мотороли», які йшли буквально за  безцінь. Я була така сердита... Це ж треба було домовитись з баригою, заплатити з виторгу людині за таксі туди й назад, та ще й гроші за дозу дати. Лікарі, коли дізнавалися, мене сварили, навіть міліцію викликали сюди, але все марно... Коли хочеш вколотися і знаєш, що внизу стоїть «та сама» людина, ти навіть у вікно стрибнеш...»

      Лікуватися від наркозалежності дівчина не хотіла, тому всі попередні «походи» до клінік (перший раз — для мами, потім для міліції, щоб не чіпали) не дали жодного результату. Усвідомлення біди прийшло тільки після того, як тяжко захворіла мама. Тоді Женя зрозуміла, що далі вона так жити не хоче: «У мене два виходи: кинути наркотики або повіситись. Все, варіантів більше немає. Я спеціально послала всіх своїх знайомих подалі, викинула записну книгу, посварилася страшенно з усіма, щоб не було спокуси повернутись. Гарного хлопця, сім'ю, дітей — нічого не треба. Яке вже тут кохання... Хочу працювати і допомагати мамі. Хочу знати, що в мене вдома все давно готове для ремонту, і я зможу цей ремонт зробити. Щоб мама не доношувала мої речі, а могла витратити гроші на себе. Щоб не боялась за мене...»

      Зараз Женя проходить метадонову терапію і замість героїну вживає інший, безпечний для організму препарат. Дівчина вірить, що в неї стане сил назавжди відмовитись від наркотиків і налагодити життя. Нещодавно вона вилила в унітаз «ширку», принесену до лікарні кимось із «друзів», і від того відчула себе просто чудово. А щодо ВІЛ... Сьогодні це діагноз, а не вирок, і з ним живуть тисячі людей. Знаходять собі пару, народжують здорових дітей (сучасні технології і не таке дозволяють робити), виховують малят і живуть до старості. І Женя — не єдина киянка, яка звернулася по допомогу до Київського міського центру профілактики та боротьби зі СНІДом. Таких, як вона, тут багато...

Острівець надії

      Як дістатися до центру, в якому лікується Женя, я не знала, але не думала, що дорога до новенького, рік тому збудованого, корпусу видасться такою важкою... І річ навіть не в тім, що вузенькі вулички без табличок химерно переплітались і заводили в тупик, а перехожі, які добре орієнтуються в районі, траплялися не так часто, як хотілося. Бентежило інше: ще мить тому людина жваво пояснювала тобі, як пройти на вулицю Відпочинку, а як тільки чула, що тобі треба дістатися до центру СНІДу, у неї в очах з'являлися незрозуміла відстороненість, страх і навіть зверхність. Найбільше мене вразила реакція продавщиці в невеличкому магазинчику: вона порадила пройти квартал, а там знову в когось спитати дорогу. На мою репліку «I це все?» вона якось недобре відрізала: «Для тебе — все». Отакої... Хотілося відразу ж пояснити, що я не хвора, а тільки збираюся робити матеріал про медичний заклад, і не треба на мене так дивитися... А бабуся, яка провела мене мало не до самих воріт центру (нам було по дорозі), тільки співчутливо хитала головою: «Така молода, а не вбереглася.  Ото вже молодь пішла...» Не знаю, як вдалося промовчати...

      Коли ж нарешті потрапляю до новенької будівлі Центру, розумію, чому міністр охорони здоров'я України Юрій Поляченко назвав його єдиним в Україні, який відповідає стандартам Всесвітньої організації охорони здоров'я. В коридорах і палатах майже стерильна чистота, за станом пацієнтів слідкують не лише лікарі, а й сучасна техніка, і головне — немає того специфічного, неприємного запаху, властивого для більшості лікарень. Крім того, як зауважив колишній голова Національного комітету боротьби зі СНІДом при Президентові України  Валерій Івасюк, унікальний Центр має те, чого в Україні більше ніде немає, — клінічну діагностику. Завдяки новим технологіям лікарі не лише встановлюють, що людина заражена ВІЛ-інфекцією, а й визначають, коли ВІЛ-носійство переходить у хворобу (СНІД), моніторять клінічний стан у відповідь на лікування і визначають момент, коли вірус адаптується до терапії, коли треба змінити дозу ліків або взагалі поміняти  комбінацію препаратів. Це дає можливість лікарям «вести» кожного диспансерного хворого, змінюючи лікування залежно від стану пацієнта. А їх («диспансерників») сьогодні в Києві більше двох тисяч...

      На першому поверсі центру вишикувалась невелика черга бажаючих здати аналізи на ВІЛ: немолодий чоловік розповідає щось веселе своїй супутниці, яка виглядає дещо напруженою, симпатична юнка гризе нігті й позирає на годинник, її ровесниця неуважно гортає черговий «шедевр» від Дар'ї Донцової. Треба віддати цим людям належне: вони не побоялися приїхати до лабораторії, щоб дізнатися свій ВІЛ-статус. А в когось, цілком можливо, він буде позитивним...

      Працівники лабораторії не запитають вашого прізвища, не вимагатимуть пред'явити паспорт з київською пропискою чи медичної картки — вони просто наберуть трохи вашої крові, запишуть ваше ім'я і певний код, під яким будуть зберігатися результати аналізів, і скажуть, коли прийти наступного разу. Якщо в крові людини немає інфекції, це буде відомо вже під вечір, якщо ж у медиків з'явиться підозра на зараження, діагноз буде уточнюватись протягом трьох днів із використанням різних методик. «Анонімність гарантована, — запевняє начальник столичного Управління охорони здоров'я та медичного забезпечення Роман Макомела. — Записується тільки код та ім'я, більш нічого. І ніхто — ні ваші родичі, ні ви самі — не зможете дізнатися результати по телефону. Обов'язково треба самому зайти до центру, щоб інформація потрапила за призначенням». 

      На четвертому поверсі лежать хворі на СНІД — 24 людини, чиє життя зараз повністю залежить від вправності лікарів та адекватності терапії. Лікування одного такого хворого коштує 210 гривень на добу, на тридцятиденний курс Київ виділяє 6 тисяч гривень.  Усі бокси — як одномісні, так і двомісні — мають прозоре вікно, через яке лікар з коридору може побачити, чи комусь із пацієнтів не стало зле. Самі хворі на це не звертають уваги — треба то й треба. Головне — аби лікування допомогло.

А ТИМ ЧАСОМ...

Китайці винайшли вакцину від СНІДу

      15 китайських добровольців, яким минулої суботи зробили щеплення проти СНІДу, чудово почуваються і не мають підстав скаржитись на здоров'я. Це остання група з 49 добровольців віком від 18 до 50 років, на яких учені випробовували експериментальний препарат, уперше представлений 12 березня цього року.  За даними Центру профілактики і контролю за інфекційними хворобами Гуансі-Чжуанського автономного району (Південний Китай), на сьогодні у жодного добровольця не зафіксовано хворобливої реакції організму на вакцину. Відсутність рецидивів дає вченим  надію на те, що через кілька років вони таки випустять препарат, здатний захистити людей від «чуми XXI століття», передає «Трибуна». Клінічні спостереження, за словами китайських учених, триватимуть  до червня майбутнього року, і тільки через півроку центр вирішить, чи можна переходити до другої фази тестування вакцини, тобто перевіряти її імунні властивості та безпечність для людини.