Ступка

«Ступка. 1) Ступка. Коли б мені ступка та жорна (...)

2) Слід ноги на землі.

Скрізь ступки чоловічі.

3) Рід дитячої гри»

(«Словарь української мови» Бориса Грінченка)

      Iм'я та прізвище щось та говорять. Недарма кажуть, що вони й саму долю людини якимось чином наставляють. Богдан Ступка. Ну, Богом же даний — і хіба не так? А ступка — то, як бачимо, пірнувши у словникові холодини, не тільки ємність, у якій товчуть збіжжя (а він товкущий — це теж є: і він товче, і його товчуть), а й той, що сліди творить по собі, за незмінної гри, а в ній завжди присутній фермент дитячості. Усе це є у Богданові Сильвестровичу, хоча незрідка й ім'я своє він обертає у гру, представляючись Сильвестром Сталлоновичем (натяк на знаменитого американського актора).

      О, сам він таки Актор Акторович. За будь-якої погоди, ситуації, рангу. Як натхненно грав він, скажімо, роль міністра культури в уряді Віктора Ющенка! Одразу ж почав називати державний орган Міністерством оборони культури. І воно ж так і є — тільки цього ніхто не зрозумів: із можновладців, звичайно. Найупослідженіше поле — культурне. Був колись старий анекдот. Запитують у чеха, навіщо їм міністерство морського транспорту, коли моря у них немає. Той відповідає: «У вас от немає культури, а відповідне міністерство є!» Коли Ступка став міністром, усі одразу відчули, навіщо той орган управлінський: бо море культури, якого вже ніби напозір i немає, якого ніхто вже давно не бачив, — знайшлося. Бо одна справа, коли його презентує сірий чиновник, і зовсім інша, коли на чолі сам носій тієї культури. Капітан корабля мусить бути моряком — за самою природою своєю. Бо ж інакше всі думають, що то не корабель і що то не море, а просто через калюжу тягнуть нарипаного візка з якимось ганчір'ям.

      Колись із уст Юрія Іллєнка я почув притчу, авторство якої приписують класику кінорежисури Сергієві Ейзенштейну. Ось іде стадо оленів, мовиться у тій притчі. Хто попереду? Найсильніший, найрозумніший, найкрасивіший олень. А ось чимчикує стадо кабанів. Хто там на чолі? Наймогутніший, найрозумніший, найспритніший кабан. А от прошкує стадо кінематографістів. Хто попереду? Тварина зовсім іншої породи. Отаке-то. І скажете, неправдива історійка? Хто у нас тільки нашою культурою не керував — і найчастіше то були істоти з інших світів. Так от — Богдан Ступка зліплений із небесної глини. З неї роблять поетів, музик і великих лицедіїв. Оскільки професія політика включає в себе акторський талант, то і в ролі міністра наш герой міг лишити глибоку «ступку чоловічу». Тільки ж не дали. Втім це найменше, про що доводиться шкодувати.

      Кілька років тому, по смерті Сергія Данченка, Ступка очолив Театр імені Івана Франка. Театр — не те, що кіно, тут значно частіше попереду істота тієї ж самої театральної породи. Є, правда, люди, котрі у даному разі сумніваються. Не в породі, а в тому, що стадо під Ступчиною орудою дає молоко. Оскільки мені не раз доводилося його смакувати, скажу своє, суб'єктивне: лукавлять.

      Та головна іпостась Богдана Ступки, звісно, — акторська. І тут він нині на коні, на піку кар'єри. Особливо ж кінематографічної. У Росії його інакше, як «великий актор» (а російською «великий» — це самі розумієте, який епітет), уже не називають. За ролі у минулорічних російських фільмах «Водій для Віри / Водитель для Веры» (Росія — Україна) Павла Чухрая та «Свої / Свои» Дмитра Месхієва які тільки премії та нагороди не спіткали артиста! Навіть номінація була на звання кращого європейського актора, опісля чого Ступка ввійшов до континентальної кіноакадемії.

      І от нині на нас чекає унікальна акція — кіновернісаж «Богдан Ступка запрошує друзів». З 16 по 20 грудня у столичному кінотеатрі «Жовтень» буде показано фільми за участю Ступки, в тому числі й нові — «Взяти Тарантіну» Романа Качанова та «Заєць над безоднею» Тиграна Кеосаяна. Серед гостей очікують Єжи Гофмана («Вогнем і мечем», «Давня легенда — коли сонце було богом»), Нікіту Михалкова («Статський радник»), Станіслава Говорухіна (нова картина «Не хлібом єдиним»).

      Словом, є привід обернутися в минуле і пригадати.

Біографічне

      В інтерв'ю десятилітньої давнини, яке я взяв у Богдана Ступки для часопису «Искусство кино», він розповів про випадок із раннього дитинства. Ще війна не закінчилася... «Бомбардування, батько хапає мене і біжить з будинку. Влазимо на якусь будівлю... Раптом на дах вискакує німець, починає стріляти. Його нога провалюється, шукає опертя — і знаходить спину батька. Ми завмираємо від жаху... А німець гине, тіло його слабшає. Хіба таке можна забути? І після війни — скільки смертей було серед нас, хлопчаків, що постійно нишпорили у пошуках мін та снарядів, котрі не вибухнули. Смерть була в самому  повітрі, страх її я відчував фізично десь до тридцяти п'яти років» («Искусство кино», 1994, № 12).

      Потім буде Львів, де батько працював в Оперному театрі. «Я дивився і слухав усе. Влітку на гастролі приїжджали Козловський, Лємешев, Михайлов, Гришко, Бела Руденко... Я повертався додому і співав арії щосили. Сусіди лякалися. Більше всього в опері мене вражала міць характерів, сила голосів. Колосальна енергетика, закладена в цьому жанрі».

      Проте з голосом не склалося, всерйоз мріяти про оперу не доводилося. Пішов до студії Львівського драматичного театру імені Марії Заньковецької. Учився у Бориса Тягна, котрий колись починав у самого Леся Курбаса. Тягно прищеплював смак до форми, гри, експерименту. Прищепив, зважаючи на все. Це стало очевидним, коли театр очолив молодий режисер Сергій Данченко, і Ступка зіграв головні ролі в кількох виставах, що стали популярними: «Камінний господар» за п'єсою Лесі Українки, «Украдене щастя» за Іваном Франком, «Макбет» за Шекспіром. А от із кіно роман усе не починався, його ровесник Іван Миколайчук уже був знаменитим, а тут...

      У 1970 році нарешті запрошення отримано — на фільм «Білий птах з чорною ознакою», який починав знімати Юрій Іллєнко. В основі — сценарій, написаний режисером та Миколайчуком, що розповідає про багатодітну буковинську сім'ю. Роль Ореста була написана спеціально для Миколайчука: один із братів Дзвонарів волею фатуму опиняється у загоні «лісових хлопців», що борються проти Радянської армії. Проте начальство не дозволило — актор красивий, популярний, до того ж успішно зіграв кількох позитивних «червоних» героїв. Ні, такому грати ворога ніяк не можна — це вже буде пропагандою на користь ненашинських ідеологій. Взяли Ступку...

      Тут дозволю собі невеличкий відступ. У дитинстві я, житель центральної наддніпрянської України, не любив «западенців», тобто тих, хто живе у Галичині, на Волині і Буковині. Вони видавалися чужими — і говіркою, що дратувала, і манерами, і незвичною чіткістю та організованістю в роботі. Кожного літа вони наїжджали до нас на заробітки. Трималися дещо зарозуміло, вважаючи нас надто русифікованими, промосковськими. Намагалися учити — як жити, як бути «свідомим українцем». У їхніх очах ми були надто вже «несвідомими».

      Нині такого антагонізму стало менше, у мене особисто від нього давним-давно не залишилося й сліду. Роль кіно у цій справі першостатейна. У 60-ті та на рубежі 60—70-х низка фільмів («Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, «Камінний хрест» та «Захар Беркут» Леоніда Осики, «Жива вода» Григорія Кохана...) у буквальному значенні здійснили революцію, відкривши український захід. Сказати б європейську Україну — так, я думаю, можна назвати цей феномен. Європу ми відкрили через західних українців. Починалося це ще у 20-ті, одначе потім, у 30-ті роки, цей процес був зупинений, абсолютна більшість інтелектуалів, що орієнтувалися на європейську культуру (той же Лесь Курбас), була знищена, а до всього західного, європейського прищепили негативізм, відразу навіть. Приєднання західних областей у 1939—1940-х мало що змінило — Захід, із «западенцями» включно, лишався для нас чимось ворожим. Ми, як і раніше, були «сходом», від нас піднімалось на небеса сонце. На заході воно сідало, там тріумфували сутінки. І люди тамтешні так само уявлялися сутінковими — у їхній психології, поводженні бачилося щось потаємне, сховане у підпілля. Не те, що ми — сонячні, світлі, відкриті, раціонально випрозорені (як у фільмах Григорія Александрова, скажімо; цю давно заїжджену платівку досі крутять люди на кшталт Наталі Вітренко).

      «Тіні забутих предків» відкрили нам не просто якусь іншу етнографічну реальність. Тут з'явився герой, що залишав сонячну, контрольовану патріархальним колективом (а хіба радянське суспільство не залишалося таким і в 60-ті?; почасти таким воно лишається й досі) сторону й опинявся в притемненій, напівмістичній, але зате особистісній зоні свідомості, щоденної рутинної поведінки. Після цього Іллєнко звернувся до матеріалу з життя Центральної України, де відкрилися ті самі змісти («Криниця для спраглих»). А потім згадалося, що у дитяти полтавських хуторів і степів Миколи Гоголя спостерігалися дуже схожі прориви в підсвідомість, у підпілля маленької, звичайної людини (Іллєнків фільм «Вечір на Івана Купала»). І от «Білий птах...».

      Тож галичанина (а отже, «присмеркову» за визначенням людину) Богдана Ступку викликали на проби невеличкої ролі одного з «чорних хлопців». Себто у ньому бачився негативний типаж і тільки. Так би він його й зіграв, і відтак доля могла скластися інакше. Одначе Миколайчук змушений був перекваліфікуватися на роль правильно зорієнтованого у складних політичних реаліях Петра Дзвонаря — того самого, що йде у Червону армію, а потім, після повернення, починає будувати колгоспне життя. Загалом, якщо помислити в обширах усього кіно, він нагадував Довженкового Василя із «Землі», що осідлав трактор і загинув во ім'я оного, великої комуністичної ідеї. Ступці ж належало влізти в шкуру людини, котра сильно збилася з дороги — на кшталт куркуля Хоми, що вбив Василя (фабульні рими тут очевидні). Тобто майже хрестоматійна композиція...

      Добре пам'ятається: саме Ступка і вразив найбільше у фільмі, що вийшов на екрани у 71-му році. Він грав ворога, точніше сказати, «свого», що став «їхнім». І брат пішов на брата... Миколайчук будував роль на м'якій задушевності, його зовнішня краса доповнювалася округлістю жестів і ліричною проникливістю інтонацій. Ступка ж відрізнявся якоюсь свинцевою ваговитістю погляду, за яким вгадувалась душа, неспроможна на гнучкість, на поступки. А ще — нервова, нерівна, колюча пластика. До того ж, із великою кількістю нюансів у поведінці персонажа, що викликало у пам'яті тінь великого Амвросія Бучми. Ніяк не може Орест зважитися на те, аби заволодіти Даною (Лариса Кадочникова), а коли це усе ж трапляється, втрапляє у пастку. Лісові брати ловлять його на гачок, із якого не зіскочити. Помалу зашморг затягується. Обкладений з усіх боків герой Ступки стріляє собі в скроню.

      У фільмі прозирали екзистенційні побудови — йдеться про саму філософію існування. Брати довго вагаються щодо вибору дівчини. Їхня єдина сімейна душа ніяк не може підломитися, поруйнуватися, розлетітися на окремі, самісні шматочки. І тоді саме життя вирішує за них. Після чого будь-яка особиста ініціатива вже карається. Ти маєш право тільки плисти за течією, куди тебе скинули. Усіх перемелює некерована стихія історії. Такою вже є сутність, таким є буття людини. Герой Ступки часу від час намагається бунтувати, однак щоразу переконується в безглуздості будь-якого вчинку.

      Шістдесятники ламали міфологічну парадигму, котра панувала до них, — щодо неминучості позитивного прогресу. Єдиний сховок від аварійних катаклізмів, від насильства над твоєю волею — ти сам, твій внутрішній космос. Так було в «Тінях...», герой якого почувався комфортно лише в компанії з тінями забутих і призабутих, у першу чергу своєю коханою. Так мусило бути, до слова, і в останній, на жаль, не знятій Параджанівській картині «Сповідь», ліричний герой якої вливався в колектив потривожених сімейних духів. Богдан Ступка, на мій погляд, додав своєму персонажеві особливої трагедійності, акцентуючи відчуття повної безвиході із ситуації, що склалася. Нікуди податися — навіть у себе самого вхід замуровано. І захисту немає — ніякого. Мати Дзвонарів біжить з іконою за сином, але не встигає: звучить фатальний постріл, ікона випадає з рук у гірську річку, і камера геніального оператора Вілена Калюти через стрiмку плоть води підкреслює швидкоплиннiсть тієї смертоносної миті.

      Зрозуміло, стилістика «Білого птаха» не припускала повноцінної участі актора у процесі творення образу — багато що добудовувалося, договорювалося в монтажі, пластиці кадру. Проте особистість Ступки не могла не вразити: в його важкому, ніби обернутому всередину погляді читалася історія покоління, що зважилося на особистісний бунт, на те, щоби без остраху заглянути в себе і власне безсилля. Нічого, нічого не вирішувалося власними вчинками. Тому і згадався той епізод із німцем, із далекого дитинства. «Орест, — скаже мені Ступка, — саме втілення страху. Він боїться померти, боїться втратити кохану жінку, свою землю». Проте нами, юними глядачами початку 70-х, він сприймався як сильний персонаж, як герой. Цим і чарував у першу чергу, цим і викликав симпатію.

      На жаль, ця роль Ступки ніякого продовження в кіно 70-х не отримала. Причина проста: українському поетичному кіно просто переламали хребет, наклавши офіційну заборону у вигляді постанови партійного ЦК. Фільм Іллєнка, попри перемогу на Московському міжнародному кінофестивалі, був покладений на полицю, про нього звеліли забути. А Ступці тривалий час довелося зніматися в картинах, назви яких сьогодні нікому нічого не говорять: «Новосілля», «Друге дихання», «Серед літа», «Право на любов»... Хіба що знявся в того ж Іллєнка у майже забутій стрічці з красномовною назвою «Всупереч усьому». І крапка — майже тридцять років режисер не кликав його у свої фільми. А головне, доводилося грати персонажів, що, як правило, нічого не збиралися змінювати в цьому житті, нічому і нікому не кидали виклик. У підсумку, вони й не потрапляли в ситуації, які не мають видимого, раціонального рішення. Хоча тепер зрозуміло: актор Богдан Ступка саме в таких колізіях розкривається найяскравіше, саме тоді спрацьовують його головні психологічні та метафізичні ресурси... Не випадково так часто грав він на сцені у виставах за Шекспіровими п'єсами — саме у такому матеріалі він почувається найорганічніше. Світоглядні, екзистенційні, буттєві драми — це його.

(Закінчення статті у наступному номері.)