Фестиваль сучасної грузинської музики «Живий звук Боржомі» пройшов у Києві під гаслом-хоку «Не кожен це почує. Не кожен зрозуміє. Не кожен. Лише той, хто здатний оцінити». Та, по правді, не оцінити гармонійну трилогію бенду «33-а», джазової волхвині Ніно Катамадзе і групи «Зумба» міг тільки сліпоглухонімий капітан далекого плавання.

Світ її ловив і впіймав. Спочатку він довго ганявся за її душею бджоли, яка більш за все любила квіти, з сачком із неотесаної деревини та сірого сукна. Потім він пильнував її посеред греблі за городами, а вона «бігла он туди, в берег», щоб втопитися. Нарешті світ застав Катерину серед злиднів, iз хворими після невдалої спроби самогубства ногами. Був червень, і опадали півонії. Вони кричали своїми кривавими пелюстками слова улюбленого поета та художника Катерини Білокур Тараса Шевченка: «Єсть на свiтi доля, а хто її знає? Єсть на свiтi воля, а хто її має?»
Життєпис Катерини Білокур — ще одна ілюстрація до нашого епіграфа, ще один не почутий крик, незбагненний талант, не пошанована доля Українки з великої літери. Кажуть, коли у 1954 році на міжнародній виставці у Парижі три картини художниці — «Цар-колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» (до речі, до Радянського Союзу ці полотна не повернулися, безслідно зникнувши) — побачив Пабло Пікассо, довго стояв біля них і сказав: «Якби у нас була художниця такого рівня, ми б змусили весь світ говорити про неї». Художниця такого рівня писати і читати навчилася самотужки. А що початкової освіти не мала, то і вступити потім теж нікуди не змогла. Удень неписьменна селянка копала картоплю і досипала курці просо, а з вечора до ночі малювала.