Святі у Законі

      «У повітрі бриніло пробудження, — згадує 1960-ті роки публіцист, правозахисник Євген Сверстюк. — Викликає велике здивування те, що раптом з'явилося так багато людей з високим рівнем моральної свідомості». Нелегко пояснити, чому люди з різних місць України, з дуже різним досвідом — вмить «упізнавалися» і єдналися. Василь Симоненко з Черкас, Євген Сверстюк з Волині, Іван Дзюба і Василь Стус з Донеччини, Іван і Надія Світличні з Луганщини, Ліна Костенко з Київщини, Михайлина Коцюбинська з Чернігівщини... Про шістдесятників та їхній духовний зв'язок з поколіннями попередників та послідовників — наша розмова iз відомим правозахисником, доктором філософії, редактором газети «Наша віра» Євгеном СВЕРСТЮКОМ.

      — Пане Євгене, чи від цієї взаємної «упізнаності» шістдесятників віяло відчуттям надприродного?

      — Я міг би тільки сказати, що ми є діти війни, хоча це не найістотніше, що нас об'єднувало. Майже усі молоді поети й художники були на окупованій території. А період німецької окупації дуже багатьом відкрив очі. Це був потужний стрес. І між іншим, ця війна стала ніби «другим хрещенням Русі». Люди хотіли відкривати церкви. Вони відчули, що Бог карає. Як ганебно втекли радянські війська... У «Щоденнику» Довженка є речі дуже насторожуючі — як жінка біжить за німцями і кричить: «На кого ж ви нас залишаєте?» Інша каже своїм суддям: «Ви про честь говорите? Ми від вас такого слова не чули. Ви завжди нам говорили про буряки». Це явище оформилося у релігії, і менше — в індивідуальній свiдомості. Однак і релігійна свідомість не встигла належно пробудитися.

      — Покоління дітей війни, з якого згодом вирізнилися шістдесятники, перейнялося цим духом?

      — Воно перейнялося духом батьків. Скажімо, Василя Симоненка хрестили без священика. Мати пам'ятала, що дитина має бути хрещена. А священика не було. Вирішили, що коли є людина побожна, і вона може похрестити, то теж добре. Отже його похрестив, очевидно, хтось із тих, хто були біля церкви, може псаломщик. З війни усі пам'ятали, як портрети большевицьких ідолів валялися на смітниках.

      — А той, хоч і невеличкий, релігійний досвід якось проявився у шістдесятників в умовах наступного стресу — в ув'язненні?

      — У мене пробудився. Але я народився на Волині і виховувався у релігійній родині. У більшості ж батьки не признавалися, що вони є релігійними. Проте в дуже талановитих людей це релігійне відчуття було на рівні підсвідомості. Василь Стус підсвідомо був глибоко релігійним. Він сприймав світ як людина релігійна, хоча невідомо з якої конфесії. У віршах Стуса ніде немає помилки, фальші. Так, наче він виріс у релігійному середовищі. Я це відношу на рахунок того, що Стус мав дуже добрий посів від своєї бабусі з Вінниччини, від матері.

      — Кожен народ має людей, які чують Всевишнього набагато краще, ніж загал. Наскільки, на вашу думку, залежить щастя народу від того, що він слухатиме таких людей?

      — Я думаю, це однозначно, якщо народ має таких людей і годний їх слухати — значить, він на правильній дорозі. У кожному народі у всі часи є достатня кількість негідників і менша кількість людей, надзвичайно духовно обдарованих. І якщо є орієнтація на святих, прагнення жити в атмосфері закону, є вплив отих кращих людей, то це ознака здоров'я народу. Що сталося у 1920—30-х роках? Народ перестав орієнтуватися на святих, а почав орієнтуватися на сильних світу цього.

      — Святих просто прибрали з життя народу...

      — І прибрали, і дискредитували, і висміяли. На їхнє місце прийшли люди, які вважалися сильними — самохвальці, які демонструють силу, які змушують до чогось. Селяни ніколи не шанували людину, яка змушує. Той, хто змушує — чужий, від лукавого. І саме ті люди, які завжди вважалися «від лукавого», стали заправляти і задавати тон. Вони загнали в підпілля людей блаженних і взагалі порядних.

      Ленін любив повторювати, що віра в Бога є «небезпечною заразою». Чому? Бо християнство — це наука для особи. Ідеологія ж розрахована на маси, там зневажується особа. В СРСР особливо небезпечними вважалися ті, що мали вплив на людей і виокремлювали особу з маси. У моєму вироку було написано: «с учетом личности». Мій співкамерник, кримінальник, здивувався, прочитавши присуд: «У вас тут нічого немає страшного. Ну, читали і давали читати... Оце тільки, видно, страшне — «с учетом личности». За це, мабуть, дадуть багато».

      — А в концтаборі були якісь «профілактичні заходи» проти таких осіб?

      — Вони хотіли запровадити для політв'язнів лекції, як у побутових таборах. Але політичні запротестували, їх кілька разів повели в наручниках, а потім дали спокій. Атеїстичний вплив там зводився до того, що людям заборонялося збиратися на спільну молитву. У протоколах є запис: «Сверстюк держал перед заключенными речь», — це коли я читав «Отче наш». Вони вилучали Біблію. До росіян начальство було прихильніше, бо «свої», їм можна було користуватися Біблією. Від них Олег Воробйов приніс Біблію, і ми читали її вголос. Після цього Книгу в нього забрали. Святе письмо можна було мати за умови, що ви його не читаєте. Більшість симпатизувала релігії. У дуже тісному зв'язку з українцями були сіоністи. Це були пробуджені хлопці, і було не так важливо, на якій релігії хто зупинився. Водночас совєти були толерантними до язичництва, бо це декор, який не зобов'язує. Хтось може вдома цікавитися йогою, хтось язичництвом — це не заважає бути вірнопідданим слугою партії.

      — Чи можна буде поновити світогляд, орієнтований на святощі, через викладання у школах основ християнства?

      — Коли нині воюють проти запровадження християнської етики у школі, це означає, що в підсвідомості закладена нехіть до цього — епохою жаху, переслідувань. Тому дитина у нас не може дізнатися елементарних речей з основ релігії. А якби в школі вивчали основи християнства, то вона принаймні розуміла б ті гуманітарні предмети, які вивчає. Шевченка не можна збагнути без знання Біблії. І на цьому, власне, відбувалася фальсифікація його творів. Та й будь-якого письменника, поета. Нам казали, що Франко — атеїст. Але навіщо було атеїстові писати поему «Мойсей»? Шкільні програми залишилися такими ж, як і були, коли від укладача (і від кожного учителя) вимагалося, щоб урок був нашпигований атеїстичними нотами. Я думаю, що передусім потрібне ясне розуміння, що вивчення християнської етики у школі не є «релігійною агітацією», що прийшла на зміну антирелігійній агітації. Таке вивчення є елементарною релігійною освітою, яка приходить на зміну негації і абсолютному неуцтву.

      — Інколи можна почути: «Є церква, хай там і навчають релігії»...

      — Однак часто та церква, яка заангажована політично, використовує темряву людей. Скажімо, небажаного кандидата у президенти чи депутати нарікають «дияволом». Оті бабусі, (які зараз фанатично віддані своїй конфесії) виховувалися комсомолками, їм відомості про релігію подавалися перекручено. Треба мати на увазі, що в їхньому вихованні не було позитивного висвітлення жодного з релігійних елементів. Усе, що стосувалося релігійної тематики, символіки, образності — мусило бути викривлене і висміяне. Тому й досі релігійна інформація використовується для сіяння ворожнечі. Лжепророки використовують релігію для своїх цілей.

      — Звісно, хотілося б, щоб основ християнства могли навчатися не тільки діти у школах, а й дорослі. Щоб були відповідні телепрограми, радіопередачі, книги. До речі, яка доля книгарні, яка до розгрому 4 лютого була у приміщенні Патріархії УАПЦ?

      — Ця книгарня була великою мірою екуменічною. Окрім православних, там було багато католицьких і протестантських видань. Книги з Росії, скажімо, протоієрея Олександра Меня. Якщо книжка добра — її брали до книгарні. Організатори нападу все це пограбували. Вони висловлювалися, що це, мовляв, література неканонічна. Ясно, що нападники і ті, хто за ними стоїть, були проти порозуміння. Там у нас був релігійно-культурний центр, до якого могли вільно заходити люди різних конфесій. Планувалося робити і підшивки різних християнських газет. У Києві більше немає такого місця, де можна було б прочитати, наприклад, православну «Русскую мысль» (Париж), яку заборонили видавати в Росії.

      — Саме на базі такого центру можна було б розробляти навчальні програми для шкіл, з урахуванням багатоконфесійності?

      — Я думаю, що це міг би бути плацдарм, де можна було б започаткувати спілкування представників різних конфесій. Якоюсь мірою ми

 вже це робили. Не знаю, чи вдасться організувати Подвір'я Константинопольського патріарха у Києві. Облаштувати екуменічний центр для зустрічей інтелігенції легше. І це мало б стати першою сходинкою до того, щоб люди, які відрізняються за якимись вторинними ознаками, почувалися близькими. А спільна ознака — це релігійність християнська та інтерес до християнських джерел, християнської культури.

      — Для того, щоб побачити оті джерела спільності, треба мати відкритий «внутрішній зір». Очевидно, для цього слід знати і механізм навішування на нього полуди...

      — Я думаю, що полуда на очі була навішана вже у ХІХ столітті. Це була епоха, коли в моду ввійшов соціалізм. А соціалізм — це альтернатива релігії. Це спроба розв'язати релігійні проблеми секулярними методами. Зусилля людей були спрямовані у напрямі вирішення тільки соціальних проблем. Більшовики мали наступальний дух. І цей дух обеззброював інтелігентних людей. У них була ілюзія, що вони так само, як ніж у масло, увійдуть і в західний світ. У 1920-ті роки пограбування церковного майна було використане для підкупу «своїх» людей на Заході. Колосальні кошти і картини, і золото з діамантами пішли на Захід для того, щоб заангажувати там «п'яту колону» і забезпечити перемогу «світової революції». Куплених було багато. Дехто сміється і каже, що це нічого не дало, а було тільки марнуванням багатств. Але це не зовсім так. Справа в тому, що Захід став рожевим, став симпатизувати більшовикам. Більшовики мали там колосальну агентуру, яка дала можливість виправдати на суді вбивцю Симона Петлюри і замовчати український геноцид.

      Механізм навішування полуди не був простим. Це було поєднання терору і агітації. Терор дуже ослаблював людину. Фактично, влада постійно користувалася бандитськими бригадами. Вони легко могли заходити в хату священика, викидати всіх, а самого священика гнати до ополонки на ставу й топити. Не діяв ніякий закон. У кого тепер запитати, хто й за що вбив сина священика, композитора Миколу Леонтовича? А загалом було дуже велике затемнення. І тоді зникли орієнтири. Людей можна було нацьковувати одне на одного, збуджувати агресивні інстинкти. У нас мало про це пишуть. А ще у Горького у 1918 році були виступи проти того, що Ленін дозволяє використовувати найнижчі, найпідліші інстинкти мас і грати на них. Це те, що завжди намагалася нейтралізувати релігія. Було забито і занедбано джерела, люди перестали до них ходити. А якщо не відновлювати в собі джерела, постійно не підживлювати в собі дух і не розширювати зір, людина має тенденцію опускатися. Нива душі, яку перестаєш плекати, вмить заростає бур'яном.

      Але все ж, коли знищать святих, мають бути ті, які тихенько моляться на них. Має бути «другий ешелон». Активно віруючі були «на списку» і при першій же рознарядці винищені. А на тих, які мали би тримати глибинний опір, тогочасне суспільство і державна церква Російської імперії не попрацювали. То була країна великого беззаконня і безправ'я. Большевизм гадав, що опору не буде.

      — Але ж опір був!

      — Атеїсти спростили бачення душі і не врахували, що в кожній людині є потенційний опір. І що кожна душа намагається втриматися в структурі, даній Творцем, і має божественну силу самовідроджуватися.

ДОСЬЄ «УМ»

      Євген Сверстюк народився 13 грудня 1928 року у селі Сільце на Волині. У 1952 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету, у 1953—1956 р.р. — аспірант НДІ психології. У 1956—1959 р.р — викладач української літератури в Полтавському педагогічному інституті. У 1959—1960 і 1962—1965 рр. — старший науковий співробітник Київського НДІ психології. У 1961—1962 рр. — завідувач відділом прози журналу «Вітчизна». Заарештований 14 січня 1972 року. Засуджений у страсну п'ятницю 1973 року на максимальний термін — 7 років таборів суворого режиму і 5 заслання.

      У 1987 році Євген Сверстюк став одним із організаторів Українського культурологічного клубу (УКК). З 1989 р. є незмінним редактором християнської газети «Наша віра», що підтримує позиції Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). У 1993 захистив докторат у Вільному Українському університеті (Мюнхен) (українська література і християнська традиція). Лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка та премії ЮНЕСКО (1999) «За міжетнічну і міжконфесійну толерантність».