Синдром набутого українодефіциту

      «Це шостий концерт за тиждень — голови вже немає... Залишилося одне серце...» — говорить Сашко Положинський у суботу зі сцени Будинку культури у Бердичеві. Його очі горять, а голос упевнений, хоч і тихий. У кімнаті з балетними станками за сценою в цей час сидять музиканти: діджей Архітектор з «Тартака» грає на ноутбуці в шахи, гітарист Сашко зі «С.К.А.Й» — на піаніно пісні «Бітлз», а згодом на гітарі — українські народні, луцький гурт «Флайза» та рівненчани «От вінта» фотографуються на незабудь, нещодавно приїхали хлопці з «Мотор'ролли». Їхній бус зламався поблизу Білої Церкви, дорогою з Умані, де був концерт у п'ятницю, до Бердичева — сьогодні тут закінчується третій тур акції «Не будь байдужим!». Востаннє, так давно, що вже ніхто й не пам'ятає коли, у бердичівському Будинку культури виступав духовий оркестр, а якщо про представників українського шоу-бізу — 23 серпня на День міста приїжджав Віталій Козловський. Уманські студенти розповідають «УМ», що в їхньому місті концерт востаннє був минулого року перед виборами.

      Тому, провівши з учасниками «Не будь байдужим» два дні, я усвідомлюю, наскільки вдалою є ідея проводити акцію по маленьких містечках. Не розпещена увагою українських зірок молодь Сміли, Фастова, Лубен та інших міст Центральної України охоче приходить на концерт розвіятися — це помічають і працівники БК цих міст. В Умані вони розповідають «УМ» свої спостереження: «Ви ж подивіться оно-но вийшли. Усміхаються, радісні...». Фронтмен та головний генератор гурту «От вінта» Юрій Журавель дiлиться з «УМ» своїми спостереженнями: «Публіка в маленьких містах схожа між собою. Я зауважую, що їй не вистачає того, що пропонуємо. Деколи ми відчували, що молодь узагалі не знала, хто ці люди на сцені, була трохи закомплексованою, але після концерту вже чулася, як-то кажуть, наче сир у маслі».

      Приходять студенти та старшокласники на концерт, а тут їм організатор та ведучий першої частини акції Валерій Умрихін і говорить, що тільки слухати музику ми не будемо, а ще й поговоримо — перед виступом кожного з музикантів або він, або Положинський по десять хвилин розмовляє з залою. «Ви знаєте, чого ми приїхали? — питає Сашко. — Та тому що у вас центральна вулиця як називається? Карла Лібкнехта! (Варіант: Леніна або ж перед райдержадміністрацією стоїть йому пам'ятник, чи Карлу Марксу, чи Розi Люксембург)». Усі: «уууу!». Після концерту в Умані до оргкомітету навіть підходить представник адміністрації міста і зауважує, що наступного разу не треба так агресивно дорікати пам'ятником Леніну: «А то, — каже, — ці студенти і так уже його і розмальовували, і шо тільки не робили...».

      Утім організатори свідомо агресивно намагалися збурити свідомість «маленьких українців» під час виступів та на конференціях перед концертами, на які міг прийти хто завгодно і задати «небайдужим» актуальне питання. Наприклад, в Умані питали: «Олександре, а де пошили одяг, який зараз на тобі? Це не український виробник, значить, ти сам, агітуючи за українське, його не підтримуєш...» Олександр: «Це (показує на червоний пуловер. — Авт.), здається, в Польщі, штани, по-моєму італійські, труси... ммм... не пам'ятаю, тільки шкарпетки українського виробництва...». «От я нещодавно купив чудову річ українського виробника», — говорить фронтмен «Мотор'ролли» Сергій Присяжний, який сидить поруч. Встає, піднімає светр і демонструє ремінь із жовто-блакитною пряжкою і гербом у центрі. Крик із зали: «Давайте по ділу поговоримо!» Положинський: «А шмотки — це теж діло! Мене обурює, чому я не можу у своїй країні купувати якісніші і дешевші речі українського виробника!». Валерій Умрихін: «А я хочу читати журнали українською мовою. От назвіть мені хоча б одне таке кольорове видання!». Положинський: «Наприклад, журнал «Ліза» видається в усьому світі мовою тієї країни, в якій розповсюджується. А в Україні? Чому він друкується російською? Я вам чесно скажу: це мій улюблений журнал!». Сєня Присяжний робить свої карі-прекарі очі дуже великими і перехиляється через стіл, щоб подивитися, чи йому не примарилось.

      На зустрічах говорять і про особисте (Положинський розповідає про те, як уже рік не може прописатися у своїй київській квартирі: «Пані, яка ставить на облік, зазвичай платять 30—50 доларів. Я не даю хабара принципово. От вона і ганяє мене: «Поїдьте, — каже, — в Луцьк, — щось там ще треба». Приїжджаю, а мені: «Хлопче, ти вже в нас виписаний, до побачення». Отак і морочуся. І нехай така принциповість подекуди аж смішна, але якби її мали всі!» Крик із зали: «От щоб ти став міністром культури!..»). І про історію (меч-щербець, який висить при вході до скандального меморіалу польських Орлят у Львові та про полковника Носа під Батурином). І про загальнодержавне (корупцію на митницях, статус російської мови в Україні та ідентифікацію українців як росіян за кордоном).

      25-річний Віктор Валявський про акцію в Умані дізнався з афіш, які були розклеєні по місту. Він розповідає «УМ», що «прийшов не на імена, а послухати свіжі думки, розумні речі, тому що Малоросія — це наша спільна проблема, з якою треба боротися. Хотів поваритися в цьому котлі українства, в колі людей, які відчувають те ж саме, переживають, намагаються щось змінити на краще».

      Організатори влучно зауважують, що «сильна Україна нікому, окрім самих українців, не потрібна, от тільки вони самі цього не усвідомлюють». І згадують випадок у Білій Церкві, яка, за холодком та байдужістю глядачів, була «найважчою» у маршруті (тоді «небайдужі» ще жартували про синдром сотого кілометра: «Ну ми же уже почті кієвскіє, ми же єщьо нє то відєлі...»): «Випадково в залі опинився електрик, який затримався на роботі. Він каже: «А я русcкий! И вот мне как-то не нравится ваша позиция, как-то отталкивает. А вот вы меня заинтересуйте, вот вы мне дайте нормальную экономику сначала, а потом я буду думать, на каком языке мне говорить».

* * *

      Прощалися довго, в уже опівнічному Бердичеві. Після концертів Сєня і Положик чемно і довго роздавали автографи тільки на символіці акції з текстами на зразок «Малоросія — це зневага до українців, безправ'я кожного з нас та ін.», і фоткалися з усіма, хто бажав. За час, проведений разом, стали великою сім'єю зі спільним поглядом на концептуальні речі — фізичні навантаження були надреальними, без дружнього колективу не витримали би, врешті шкодували, що «студентський літній табір» скінчився. Вокаліст «С.К.А.Ю.» Олег Собчук хотів якнайшвидше побачити дворічну доньку Тетянку в Тернополі, перед туром гурт записував альбом (після участі у проекті «Свіжа кров» хлопці підписали контракт із «Лавіною музік»), а після нього братиме участь у телевізійному новорічному проекті. «Гуляйгород» думав про кліп із «Тартаком», який знімали в недiлю у Голосіївському парку в Києві. Валерій Умрихін планував наступні акції, які точно будуть, щоправда, невідомо коли і в якій формі. У коментарях «УМ» учасники зауважували: «Усвідомлюємо, що молодь, яка вийде після концерту на вулицю, масово розмовляти українською не стане, і всі касети з російською попсою не викине, але працюємо на перспективу, щоб накопичувався протестний потенціал, який рано чи пізно дасть про себе знати». Водії бусів замість звиклої Вєрки Сердючки, яку слухали «по дорозі туди», вмикали CD гурту «Мотор'ролла», на яких були пісні зі словами «По радіо знову тошнить якась лажа» та «Я перевернув цей світ». Засоби боротьби із синдромом набутого українодефіциту починали потроху діяти.