«Це ж наша земля i нашi люди!»

З хижаком на самоті

      ...Чорнобильська зона у темряві, знаєте, — видовище не для слабкодухих і байдужих. Світло автомобільних фар розрізає морок, і ми помічаємо при в’їзді в село стару пошарпану вивіску «Сьогодні в кіно». Без оголошень. Бо, на жаль, усе, що ми зараз побачимо, далеко не витвір талановитого режисера, а моторошна правда... Президентський кортеж в’їжджає у покинуте село: машини грузнуть у багнюці, а ліс, що вже давно проковтнув численні оселі, претендує вочевидь і на дорогу — єдине сполучення населеного пункту з цивілізацією. Далі доведеться йти пішки. Це — село Новошепилівці. Тут немає ані світла, ані газу, ані жодних інших зручностей. Але є життя! Подружжя літніх людей: бабця Олена та дід Сава Ображеї тут мешкають з 70-х. І вочевидь у рідному, хай і порожньому селі залишаться назавжди. Окрім стареньких, тут немає жодної живої душі в людській подобі — хіба що хижі звірі навкруги, домашній пес, сила-силенна котів та десяток курочок.

      Стільки поважних гостей одночасно в своїй злиденній хатині подружжя, напевно, не приймало: Президент України Віктор Ющенко, секретар РНБО Анатолій Кінах, боксер Віталій Кличко, поетеса Ліна Костенко, міністр з питань надзвичайних ситуацій Віктор Балога, голова Київської облдержадміністрації Євген Жовтяк...  Але старим то, здається, не надто велика втіха: є проблема у діда Сави — його рушницю забрали (кажуть: «нє положено»), а навкруги стільки хижаків! І яка там радіація! Город годує та ліс. Як стемніє — світять керосиновою лампою,  як зимно стане —топлять грубу. Доля у старих не мед — нещодавно загинув їхній син у сутичці з браконьєром, інші діти живуть поза зоною, хоч і навідуються, а все ж важко самотужки. Показують Президенту дідусь із бабусею фото, пригощають пиріжками й витирають сльози. Натомість отримують запевнення в допомозi. У травні подружжя святкуватиме 50-річчя спільного життя — Президент планує приїхати. Підлеглі ж отримують від гаранта завдання: привезти стареньким зерна удосталь, картоплі, капусти, дров, поросят, подбати про світло...

«Чого ви їх тримаєте в Освенцімі?!»

      Дід Сава та бабця Олена не чули тієї розмови. І багато хто про неї не знатиме: Президент України після гостин в Ображеїв добряче «відчихвостив» державних мужів і їхніх підлеглих, представників зони відчуження. Стоять вони перед ним у рядочок, а Віктор Андрійович каже: «Чого ви людей тримаєте в Освенцімі? Чому рушницю відібрали у діда? Кому він заважає? Поживіть ви там: вовки усюди. Кажуть, рись завелася. Ми ж по машинах — і  додому, а вони там залишилися... Чи вам би руки повідпадали, якби ви коли мішок муки їм привезли? Скажіть! Я хочу привчити владу, її представників, щоб були не тільки «технарями», щоб вони і плакати навчилися, щоб у них серце боліло...» Тим часом Ліна Костенко на знак згоди з Президентом України киває головою — вона 5 років тому знайшла цю сім’ю в покинутому селі, багатьом людям у зоні відчуження допомагає самотужки уже більше, нiж 15 років: «Ви знаєте, — каже поетеса, — Ображеї — це тут не найгірша біда: недалеко станція, ще приїжджають до них з допомогою час від часу. А за Прип’яттю... Я там людей питаю: «Вам хтось допомагає?». А вони мені: «Японці». «Медичне обстеження проходите?» — кажуть: «Німці радіацію міряють». Але це ж наша земля і наші люди! Ми маємо про них дбати».

      Президент із поетесою згоден. А тому й дає розпорядження: найближчими днями взяти всіх людей, якi мешкають у зоні відчуження, на облік та створити їм належні умови життя. «Приїду — перевірю», — каже Віктор Ющенко.

 «Мені у Чорнобилі краще, ніж у своєму Львові»

      А тим часом на Президента чекають інші люди в іншому місці — у місцевому кінотеатрі «Україна».  Тут тимчасово зберігаються експонати (їх загалом 10 тисяч) майбутнього етнографічного музею Чорнобиля — ці речі протягом 12 років знаходили у 10-ти- і 30-тикілометровій зоні відчуження фахівці. Таких фондосховищ є три: тут, в Чорнобилі, Києві та Іванковому. Зараз кінотеатр схожий на величезний склад — тут і дерев’яні речі, предмети з лози, фото, картини, металеві вироби — очищені від радіації. Ростислав Омеляшко, один із ініціаторів експедицій, проводить для Президента екскурсію приміщенням — звісно, затятий любитель старовини, Віктор Ющенко не може пройти повз колекції. «Двічі на рік ми приїздимо у Чорнобиль,  ходимо із села в село, від хати до хати — шукаємо цікаві експонати, — розповідає «УМ» Надія Боренько, працівниця Львівського музею народної архітектури (до речі, в експедиціях беруть участь  фахівці з різних регіонів України, і працюють вони на голому ентузіазмі), — на кожному будинку, який ми оглянули, ставимо свій спеціальний знак — і просуваємося далі». Чимало проблем, щоправда, створюють мародери — вони у Чорнобильській зоні полюють за металом. З іншою метою, звісно. Чимало буває і знакових знахідок. «Минулого року, в перший день експедиції, на третій день Помаранчевої революції у першій же хаті ми знайшли підкову, — розповідає пані Надія. — Одразу телефонуємо Ліні Василівні, розповідаємо про знахідку (розуміємо ж, що це хороший знак!). А вона нам каже: «Все! Буде у нас Президент!»

      За словами Надії Боренько, приїздять у зону працювати історики, етнографи залюбки. «Ви знаєте,  у Чорнобилі я почуваю себе краще, ніж у своєму Львові — мені цей клімат більше підходить. І медичні показники в нормі».

      Головним рушієм подібних експедицій, під час яких кожен фахівець має свою сферу для дослідження, є Ліна Костенко. Вона переймається культурою Поліського краю і називає Чорнобильську катастрофу «геноцидом поліщуків». Історики кажуть, що поетеса — їхня берегиня: окрім того, що веде архівну документацію, на усіх рівнях добивається того, аби проблеми Чорнобиля були почуті.

      Ініціатори та учасники етнографічних експедицій сподіваються, що музей буде створено за 1,5—2 роки. До того часу вони пропонують організувати в Українському домі в Києві виставку фондів. Віктор  Ющенко підтримав цю ідею і запропонував реалізувати її навесні наступного року.

Боксери теж вразливі...

      Поки Віктор Андрійович оглядає експонати майбутнього музею, ділиться із фахівцями думками з приводу, біля Віталія Кличка вже гуртується міні-фанклуб. Науковці — теж люди, хочуть сфотографуватися, поспiлкуватися із зіркою. Віталій нікому не відмовляє і охоче відповідає на всі запитання. «Наш Президент такий простий, — ділиться літня жіночка з боксером своїми переживаннями, — ми думали, приїде свита, може, здалеку й побачимо. А він підійшов, за руки тримав... Треба його берегти. Пильнуйте його добре!» Віталій Кличко напівжартома жінку заспокоює: «Не переживайте, я його буду захищати...»

      «Україні молодій» Віталій розповів, що у Чорнобилі вперше. «Мій батько був тут після вибуху, багато працював і розповідав мені, що у Чорнобилі відбувалося. Я багато читав про цю трагедію. І вперше побачив сьогодні реактор. Побачив, скільки людям потрібно було зусиль, аби зупинити цю біду», — ділиться враженнями спортсмен. Говорив він, до речі, українською, ретельно добираючи слова — вочевидь йому було це складно. Але на пропозицію кореспондента «УМ» перейти на зручнішу для нього мову боксер відповів: «Потрібно розмовляти державною. Мені, правда, ще практика потрібна й мовне середовище».

      А найбільше вразила Віталія Кличка картина покинутих сіл... «Це жахливо, бачити будинки, які стоять фактично в лісі, і немає навколо людей, — каже боксер. — Ми зайшли з Президентом в одну оселю і побачили листи колишніх мешканців, листівки, розкидані на підлозі. Однією господарів вітали зі святом 8 березня, хтось цим людям  бажав щастя, миру їхньому дому... І ніхто не знав, що вже через місяць все зміниться... І люди звідси підуть у пошуках нового дому... Це дійсно жахливо!»

Радіо від Президента

      На цьому поїздка глави держави не закінчилася: на нього вже чекали мешканці села Опачичі. В одній із хатин, куди зійшлися на зустріч з Президентом України нечисленні мешканці, стало людно, як, напевно, ніколи. По центру убогої кімнати сиділи Віктор Ющенко, Анатолій Кінах та місцеві бабусі. Загалом у селі, яке колись славилося своїми майстрами з деревообробки, лозоплетіння, залишилося 16 дворів і 19 мешканців — вже літніх людей. Власне, звичайне українське село — з темними вулицями і старенькими жителями. Ющенко обіцяє, що всі, у кого з'явилося бажання переїхати, отримають житло, інвалідам нададуть візки або машини. Просять мешканці подбати про медичне обслуговування (бо, мовляв, єдиного медпрацівника, який обслуговував стареньких, перевели у Чорнобиль), про транспорт, аби бабусі мали змогу потрапити до найближчого райцентру при потребі. А ще — спростити процедуру реєстрації під час в’їзду в зону: родичі мають чимало мороки, коли приїздять на гостини. Тут же завдання розібратися від Президента отримують представники адміністрації та Віктора Балога. «Ви не думайте, Вікторе Андрійовичу, за КП більше радіації, ніж у нас. Чесне слово!» — запевняє дідусь Президента. А тим часом міністра культури Ігоря Ліхового вже взяла в полон бабця Анастасія Іванівна. Тримаючи його за руки, вона крізь сльози жаліється: «Ось сорок днів, як старий мій помер. Був він у селі 20-й. І тепер я одна залишилася... Вже й жити не хочеться». Міністр лагідно обіймає стареньку (яка вочевидь і не знає, хто її тут втішає на лавці), а Президент роздає подарунки — радіоприймачі та магнітоли: це, щоб бабці новини слухали. «А тепер покажіть-но нам дорогу на Київ», — жартома звертається до стареньких Президент, і кортеж вирушає у столицю.

Чорнобильська Мауглі...

      Загалом у Чорнобилі живе 301 особа. Серед них — Марічка Савченко, 6-річна дівчинка, яка народилася і виросла в Чорнобилі. Батьки її, прихожани Свято-Іллінської церкви, навідріз відмовляються переїхати із зони, незважаючи навіть на те, що дівчинці потрібно йти у школу. Відсутність спілкування з дітьми дається взнаки: дівчинка асоціальна, дикувата. Її навіть називають чорнобильським Мауглі. Питання щодо її освіти відкрите: Президент України доручив підлеглим його вирішити, але вже й зараз зрозуміло: повноцінної грамоти дитина у Чорнобилі не отримає. Але бажання людей, які захотіли залишитися на батьківщині, поважати потрібно. І Президент України на цьому наголошує.