Літпроцес зі службового входу

      У вівторковому репортажі з московського ярмарку інтелектуальної літератури non/fictio№7 я мотивував значимість цієї виставки для літературно-книжкового процесу (зокрема, й українського) ще і тим, що до її програми увійшла церемонія проголошення Букерівського лавреата. Російська премія «Букер—Открытая Россия» — одна з найуспішніших технологій у «витворенні читацького підсоння», як сказала би Марія Зубрицька, авторка дослідження «Homo legens: читання як соціокультурний феномен» (Л.: Літопис, 2004).

      Як же впливає російський «Букер» на тамтого читача? По-перше, організаторам премії вдалося втягнути до багаторівневої гри усю резонансну російську пресу. Механізм простий: відомим книжковим рецензентам і літературним аналітикам запропоновано бути номінаторами — персонально висунути один уподобаний твір на цей річний конкурс романів. Після опублікування зведеного списку навесні (цього року в ньому було 65 романів), номінатори, ясна річ, починають у «своїх» газетах/журналах доводити переваги власного вибору і випадковість вибору колег. Щоправда, раніше ця дискусія швидко видихалася через завелику кількість «букерівських» текстів, яку неспроможне «освоїти» жодне неспеціалізоване ЗМІ (бо виходять ще й інші книжки — в російських книгарнях щомісяця з'являється кількасот новинок лише художньої літератури). Тож на початок жовтня, коли оголошувався короткий список, зазвичай фіксувався повний інформаційний штиль навколо «Букера».

      Тому нині журі премії (куди за ротаційним принципом щороку входять два письменники, два критики та один мистець) вдалося до цілком виправданої за таких умов провокації. У червні, коли увага до номінантів впала до критичної позначки, голова журі Васілій Аксьонов оголосив, що попередній список був саме попереднім і лише тепер оприлюднюється лонг-лист із 22-х романів. Причому «відрізані» були ті, хто, на думку метра, не так вирішує у своїх творах «художнє завдання», як дбає про «комерціалізацію» свого письма. Журналісти-номінатори відчули себе ображеними (за неузгоджену з ними зміну правил гри, за відверту надуманість терміну «комерційна література» та за відкидання на цій підставі їхніх протеже) і зчинили у пресі рейвах. І то доволі чутний, бо йдеться про такі тиражно-популярні видання як «Афиша», «Коммерсант», «Время новостей», «Независимая газета», «Известия», «Газета.ru» тощо — друга хвиля літературно-рецензійного шкандалю накрила справді масового читача.

      Під цей час активізувалися і власне книговидавці. Оскільки на «Букера» висувають не тільки вже окнижковані тексти, а й журнальні публікації, що їх мала натоді приблизно половина усіх номінантів, то всі вони хутенько перетворилися на книжки, з обкладинок котрих покупцеві сигналізувалося: «Лонг-лист Букеровской премии 2005 года». На романах, які здобулися на книжкові палітурки раніше, з'явилися наліпки з таким самим текстом. І ті, і другі посіли найкращі місця на прилавках книгарень.

      Наступних трьох місяців вистачило, аби усі пасажири «довгого списку» дістали бодай по одній відчутній рецензії. І тоді бабахнув шорт-лист — у жовтні оголошено шістку романістів-фіналістів, яку російська преса оцінила майже однозначно: «Как удалось жюри добиться такой тотальной аннигиляции художественного качества? Каким образом им удалось выхолостить из списка все серьезное и значимое?». Не дивно: за бортом «Букера» опинилися Пєлєвін («Священная книга оборотня»), Биков («Эвакуатор»), Зайончковскій («Петрович»), Слаповскій («Они»), Гіршовіч («Вий», вокальный цикл Шуберта на слова Гоголя») і навіть сьогорічний лавреат другої за резонансністю російської літпремії «Национальный бестселлер» Шишкін («Венерин волос»).

      Це був справжній вибух («Ну, про Пелевина говорить не будем. Пелевина всегда выгоняют — куда ему с рыжей мордой своей А-Хули в калашный ряд... Не давать никаких премий Быкову становится доброй традицией русской литературы. Но Слаповского?! Слаповского выгнали не по понятиям!»). Уявіть собі, що в оприлюдненому виборчому списку  «Партії регіонів» ви раптом не бачите ані Януковича, ні Колесникова, ні Богатирьової. То ж бо й воно.

      Ближче до завчасно оголошеної дати нагородження Букерівського лавреата (1 грудня) критики стали звертати увагу на тих, хто, власне, лишився серед фіналістів. Рецензії набули вигляду ставок на тоталізаторі. Суперавторитетний критик Андрєй Нємзєр ніби підбив підсумок: «В моем понимании, оценка критиком литераторов — это признание их присутствия в словесности, их соотнесенности с теми или иными социокультурными тенденциями, их современности и значимости. Узреть нечто подобное в сочинениях Евсеева, Ермакова, Солнцева и Чижовой я не могу». Це — про чотирьох із шести фіналістів «Букера'2005». Прогнози російського критичного бомонду зійшлися: нинішнім лавреатом стане Анатолій Найман із романом «Каблуков».

      Але поповзли незугарні чутки: мовляв, Аксьонов спеціально повикидав з шорт-листа імовірних конкурентів своєму старому другові Найманові (одним із позитивних персонажів «Каблукова», між іншим, є саме Аксьонов). Ця думка і сколихнула протестний електорат усередині журі: роман Наймана програв з розгромним рахунком 1:4. «За» був тільки голова журі й через обурення рішенням своїх «підлеглих» відмовився вручати премію тому, хто набрав решту чотири голоси, — маловідомому ростовському літераторові Дєнісу Гуцко з романом «Без пути-следа» (увійшов до щойно виданої його першої книжки «Русскоговорящий»). Російські критики оцінили вибір, як «наиболее живой роман из прошедшего во второй тур «обрамления Наймана», но назвать его лучшим романом года — это уже чересчур».

      Упродовж останнього тижня пристрасті вляглися. Усі зійшлися, що Гуцко — не безталанний автор. Проте для когось із критиків його роман так і лишився «беллетризованной автобиографией», написаною «расхлябано, сюжет то дергается, то провисает, развязка никак не мотивирована». Для інших — «нарисованная Гуцко картина 17-летней катастрофы производит впечатление крайне достоверной и намертво врезается в память. Его героя, похоже, действительно больно контузило при падении советской Вавилонской башни».

      Якщо коротко, то цей роман — рефлексія на побут і звичаї російської провінції тридцятип'ятирічного росіянина, який народився у Тбілісі, навчався у Ростові-на-Дону; призваний до війська, воював у Закавказзі в часі розпаду СРСР, а після того так і не зміг поміняти радянського паспорта на громадянство РФ — через що і спізнав на собі «прєлєсті» імперської ксенофобії (за влучним висловом ще одного визнаного літаналітика Льва Данілкіна — це «печальная лирика культурного метиса»). Під цим оглядом книжка буде цікава українському читачеві, перейнятому політичними алюзіями. З увагою, гадаю, прочитають її й поціновувачі російської класики — це про ту саму «зайву людину» Онєгіна/Пєчоріна/Обломова, яка виродилася у сучасній Росії в несимпатичного безвольного невдаху. Либонь, через те і назвали цю книжку на врученні премії «романом-симптомом» — симптомом масової апатії безсилої перед державним монстром громадянської одиниці.

      Словом, екзотичний, як на українське сприйняття, роман. У нас так не пишуть і не писали. Якщо вже прив'язуватися до якихось координат, то стиль Гуцка можна уявити собі десь посередині між Процюком та Шевчуком. А з ексклюзивних лавреатових козирів виділив би його здатність складати слова у такий невловимий спосіб, що з'являються не лише моментальні кліп-образи, а й звуки та пахощі при них. Згадувана на припочатку Зубрицька назвала би це кучеряво, але точно: «Проблема артикуляції невидимого в художніх текстах. Кореляція між тим, що піддається показуванню, і тим, що не піддається висловлюванню». В нашому письменстві також не бракує майстрів словесного ілюзіону — від раннього Яворівського та Пашковського «Щоденного жезла» до нинішніх Прохаська, Поваляєвої, Дереша. Але вони свої кунштюки проробляють з абстрактною лексикою. Гуцко ж монтажує лексику просту, мов галька. А на виході — якийсь, сказати б, віртуальний імпресіонізм. У нас із примітивної побутової лексики вміють вичакловувати візуальні дива хіба Дяченки.

      І бодай через цю здатність творити в головах таке кіно книжка «Русскоговорящий» знайде свого читача. Тим більше, з наліпкою «Букерівський лавреат». Як свідчать російські книготорговці та видавці, наліпка з інформацією про потрапляння твору до преміального лонг-листа збільшує продажі у 2-3 рази, наліпка про шорт-лист — у 5-6 разів, порівняно з «безпреміальними» книжками тієї ж серії. За цим, зазвичай, стоять додаткові авторські гонорари та подальший видавничий комфорт письменника. На тлі всього того $15000 премії «Букер—Открытая Россия» вже не виглядають вирішальним чинником успіху (до речі, голова правління премії, її фінансист — нинішній російський в'язень-олігарх Міхаїл Ходорковскій).

      Але навіщо я так довго розводився про закордонну технологію книжкового успіху? Заради, як писали радянські газети, «запозичення досвіду». Вам не здається, що описані ігри у довгі й короткі списки, у прогнози й навіть виплески компромату — усе це неабияк нагадує щоденний телевізор із політикою, з якого ваше око нерідко подивовано вихоплює «несанкціонований» кадр, де закляті публічні опоненти приязно-усміхнено спілкуються за кавою? Гра! Велика гра, де ставкою є не лише задекларовані цілі, а й підвищення персональної ціни кожного учасника гри шляхом проникнення у канали масової комунікації в будь-який спосіб. Політики, політологи та політичні журналісти давно усвідомили, що в політтеатрі платять не так на вході, як на виході. І розмір гонорару напряму залежить від кількості сценічного часу, що ти його відбув на кону. А стрижень драматургії — це конфлікт. Тому, коли конфлікт, прописаний публічним сценарієм, вичерпався — подзвони другу.

      Цю істину вже збагнули російські автори, видавці та критики. Вони об'єдналися навколо самої ідеї Гри — тобто, виконуючи антагоністичні ролі, у приватному житті лишилися зазвичай добрими приятелями з обопільно узгодженими планами. Завдяки такій корпоративній етиці вони (принаймні критики) значно зміцнили останнім часом свій матеріальний добробут. На відміну від їхніх українських колег, які воліють не помічати роботи своїх цехових побратимів: таке враження, що українські книжкові журналісти геть не читають, що вже понаписувано про рецензовані ними книжки. Для росіян же з чужої рецензії в конкуруючому виданні все тільки починається — інформаційного приводу публічно посперечатися з колегою вони не упустять.

      Скажете, преміальні ігри — це обман споживача? Та ні, в сухому залишку гарантовано матимете варту уваги книжку. Букероносний Гуцко, можливо, й слабший за п'ять-шість інших цьогорічних романів, але водночас — сильніший за десятки або й сотні, які хижо чигають за вашим гаманцем із полиць книгарень. Тож, преміальний навігатор, окрім гарної розваги, — ще й засіб заощадити гроші. Читайте книжки, що стали подією!

Костянтин РОДИК,

головний редактор журналу «Книжник-review»

спецiально для «УМ».