Об'єднувач християн — так можна окреслити постать Патріарха Володимира (Василя Романюка). Велич цієї особистості ще не розкрита в усій повноті. У липні минуло десять років від часу його смерті, однак і досі не перевидані його твори, не створено меморіальної експозиції. Склалася дивна традиція згадувати про Київського патріарха тільки у контексті його похорону, так званого «чорного вівторка» 18 липня, коли, за наказом тодішньої влади, була пролита людська кров. Про його життя досі можна було дізнатися хіба що з книги священика Тараса Романюка «Патріарх Володимир. Спогади про батька» (виданої у 2000 році накладом тисяча примірників). Нещодавно у славнозвісному селі Криворівня на Івано-Франківщині, де свого часу отець Василь служив у церкві Різдва Богородиці, відбулася чи не перша в історії конференція присвячена пам'яті Патріарха Володимира, організована парохом Іваном Рибаруком, у якій взяли участь богослови, священики та науковці з багатьох міст України.
«День, коли нас, другокласників Косівської школи № 1, повели до кінотеатру дивитися мультфільми, став стрижнем у моїй пам'яті, — згадує священик Іван Близнюк, який змалку знав Василя Романюка. — Спершу показували ідеологічний фільм, де я побачив отця Василя. Кореспондент запитував його біля Космацької церкви: «Що ви скажете, чи є Бог на світі?». Отець пояснював, що є Боже милосердя і людина, яка не живе з Богом, марно витрачає свої роки. Відразу після цього автори фільму наголошували: «Цю людину, яка вигадала собі Бога, засуджено». Коли виходили з кінотеатру, я відчував на собі пильні погляди однокласників — я був сином священика. Але слова отця Василя, що немає життя поза Богом, згадувалися мені постійно. Я не хотів записуватися в піонери. Завжди був ізгоєм, але мав за приклад життя подвижників».
Життя Василя Романюка стало прикладом подвижництва для багатьох. Дев'ятнадцятирічного Василя арештували восени 1944 року за зв'язки з ОУН. Його 15-річного брата вбили енкаведисти. У Сибіру на засланні загинув батько, Омелян Романюк. Василеві присудили 20 років, удвічі зменшивши термін через неповнолітність. Утім уже в 1946 його засудили вдруге, «за антирадянську агітацію і пропаганду», отож з полтавського «виправно-трудового табору» потрапив на копальні Колими (куди в'язнів переправляли у трюмі корабля). З 1953 року розпочалося заслання в Магадані. Там Василь Романюк познайомився зі своєю майбутньою дружиною Марією, засудженою за зв'язки з УПА. У 1958-му подружжя повернулося в Україну, оселившись у Косові. Наступного року закінчив Вищі богословські курси в Івано-Франківську, викладачі яких здобували освіту в Інсбруку, Брюсселі та Римі. Василь ще змалку прислуговував священику в рідному селі Химчин, однак до глибокої віри в Бога, за його споминами, прийшов під час ув'язнення в сталінських таборах. Разом iз ним карали вірних, священикiв і владик різних церков — православної, греко-католицької, старообрядської, істинно православної. Отож тюрма стала для майбутнього Патріарха вищою школою богослов'я, філософії і толерантності. Проте уповноважені у справах релігії довго не дозволяли Василеві Романюку стати священиком. Тільки у 1964 році єпископ Йосип висвятив його на Вербну неділю в Івано-Франківському кафедральному соборі. У кожному селі, де служив отець Василь, відразу більшало парафіян, відновлювалися церковні хори, оживали народні традиції колядування, гагілок. Найбільше притягувало серця пастви надзвичайне милосердя отця. 84-річна Тодосія Плитка-Сорохан, яку багато років карали в радянському концтаборі, згадує, як її рідну Криворівню відвідало все сімейство Романюків. «Я саме ремонтувала свою недотлілу хатину, — розповідає пані Тодосія. — І священик-страдник зі своєї вбогої скарбнички дав мені 30 рублів, коли сам ще не мав даху над головою. Казав, що якби всі пройшли таку дорогу, то були б милостивими».
1 липня 1970 року в гуцульському селі Космач (де отець Василь служив з 1968 року) біля церкви заарештували історика Валентина Мороза. Отець Василь виступив на його захист, після чого йому заборонили правити службу Божу. Утім в оселі Романюків продовжували гостинно приймати українських дисидентів — Бориса Антоненка-Давидовича, Данила Шумка, Опанаса Заливаху, В'ячеслава Чорновола, Ігоря Калинця... Заяви і листи священика Романюка постійно оприлюднювало закордонне радіо та самвидав. 20 січня 1972 року отця Василя вдруге арештували і засудили за ст. 62 ч. 2 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») на 7 років позбавлення волі та 3 роки заслання. Визнали «особливо небезпечним рецидивістом». Покарання відбував у таборі ЖХ-389/1-8 (село Сосновка в Мордовії). Ім'я Василя Романюка тоді часто зустрічалося у листах Стуса. 1 липня 1976 року Романюк відмовився від радянського громадянства. З-за кордону постійно домагалися його звільнення. Митрополит Української православної церкви в США Мстислав (Скрипник) виступав на захист ув'язненого священика перед урядами різних держав. За його розпорядженням, з 1976 року отця Василя Романюка почали поминати в українських православних церквах діаспори як «ісповідника віри». У тому ж мордовському концтаборі перед цим вiдбував покарання Патріарх УГКЦ Йосип Сліпий, який згодом передав листівку з написом: «Дорогому отцю Василю Романюку — моє патріарше благословення».
У 1978 році Василь Романюк та Олекса Тихий написали документ «Спроба узагальнення», де вищим принципом громадського і міжнаціонального співіснування проголосили Загальну декларацію прав людини ООН. У розділі «Можливі форми опору» запропонували прийняти «норми поведінки для українця»: уживати тільки рідну мову, не служити в армії за межами України тощо. А також дотримуватися загальних норм: не пиячити, не нагромаджувати грошей, а витрачати їх на благодійність. У лютому 1979 року Романюк став членом Української Гельсінської групи (УГГ).
Перед засланням у священика забрали всі рукописи, молитовники та зошит із псалмами. У якутському селі Сангар він працював кочегаром і сторожем. У вільний час писав духовні твори — проповіді та бесіди на релігійну тему, вірші, які передавав у приватних листах на Захід. Таким чином переслав і своє звернення до митрополита Мстислава, що відтепер належить до Української автокефальної православної церкви. У 1981 році у США вийшла друком книга творів Василя Романюка Voise in the Wilderness («Голос у пустелі»), що привернула увагу християн у багатьох країнах світу. «Час від часу з Якутська приїжджав один високопосадовий чиновник КДБ, що займався дисидентами, і батька викликали в органи, так би мовити, для «профілактики», — пише у своїй книзі Тарас Романюк, який деякий час прожив iз батьком на засланні. — Особливо не подобалося органам те, що батько отримував масу кореспонденції з різних країн світу, в основному від віруючих: українців діаспори, протестантів, католиків та інших груп людей, які таким чином висловлювали батькові моральну підтримку». Згодом, у «відпускній» характеристиці місцевий прокурор напише про Василя Романюка: «Упродовж заслання через кореспонденцію постійно підтримував зв'язки з диверсійними центрами Заходу».
У лютому 1982 року отець Василь повернувся до родини в Косів. Органи закріпили за ним інспектора і встановили умови: не відлучатися з дому після 8-ї вечора і не виїздити з Косова без дозволу. Стосовно ж повернення до священицького служіння, підполковник КДБ заявив: «Вам потрібно написати заяву, в якій ви відмежовуєтеся від своїх колишніх дій, засуджуєте свої вчинки і розкаюєтесь у сподіяному. Ця заява повинна бути опублікована в пресі, і тоді вам буде надано право на службу в церкві». Отець Василь відповів, що не він, а радянська влада має каятись за сподіяне. Священикові «світила» стаття за «тунеядство», отож він влаштувався сторожем до лікарні. Після смерті Брежнєва ситуація трохи змінилася. Отцеві Романюку надали парафію поблизу Косова, куди на літургію приходили і «люди в цивільному» з диктофонами. Його сина упродовж кількох років не зараховували на навчання до духовної семінарії. У 1987 році Романюк написав відкритого листа екзархові УПЦ в Україні митрополитові Філарету з закликом повернення українській Церкві національних святинь — Києво-Печерської лаври та Софії Київської, відкриття духовних семінарій з українською мовою викладання. Життя в СРСР стало видаватися зовсім нестерпним. Того ж року отець Василь, нарешті, отримав дозвіл на виїзд. Понад два роки служив у Канаді в парафіях УАПЦ, зустрічався з видатними релігійними і державними діячами країн Заходу.
У квітні 1990 року, вже в Україні, отець Василь був возведений у сан архімандрита з чернечим ім'ям Володимир (на честь святого Володимира-Хрестителя) і прийняв архієрейське свячення з титулом єпископа Ужгородського і Виноградівського. 24 червня 1990-го у Києві владика Володимир освятив жовто-блакитний прапор, який того дня вперше вивісили над міськрадою Києва. 1991 року він очолив місійний відділ Патріархії УАПЦ. Став одним із провідників руху за помісну Українську православну Церкву. 25-26 червня 1992 року в Києві відбувся Всеукраїнський православний Собор, що об'єднав УАПЦ та частину Української православної церкви Московського патріархату в єдину УПЦ Київського патріархату. Тим часом вирували «війни» за церковне майно і сфери впливу між УГКЦ, УАПЦ, УПЦ КП та УПЦ Московського патріархату. «Під час загального тиску на релігію зі сторони атеїстичного режиму конфесійні розбіжності не відігравали такої ролі, як тепер, — пише священик Тарас Романюк. — Тоді віруючі всіх християнських конфесій єдналися, гуртувалися, щоб протиставитися тоталітарному атеїзмові. Це вже пізніше, коли настала справжня свобода релігії, конфесії почали поборювати одна одну в змаганні за душі віруючих». Владика Володимир незмінно відстоював соборність і цілісність української Церкви».
У жовтні 1993-го, по упокоєнні Патріарха Мстислава, Всеукраїнський православний Собор УПЦ КП обрав о. Володимира предстоятелем Церкви із титулом Патріарха Київського та всієї Руси-України. Наступного дня новообраний патріарх поклав вінки з квітів до пам'ятників святому Володимиру, Тарасові Шевченку та жертвам Голодомору. 24 жовтня у Софіївському соборі відбулася його патріарша інтронізація. Упродовж кількох років громадськість і церковні кола марно добивалися дозволу на зустріч українського Патріарха з тодішнім президентом Леонідом Кравчуком. Утім предстоятеля Української православної церкви охоче приймали у Франції, Англії, Німеччині. Українське православ'я, не зважаючи ні на що, відновлювало сили. За часів служіння Патріарха Володимира почала виходити українська богослужебна література, священики переходили на службу українською мовою. Здавалося, ще кілька років життя Патріарха — і все зміниться до невпізнання, на краще. «Коли помер Патріарх Володимир — стався великий розкол, — згадує отець Ігор Рибенчук із гуцульського села Бережниця. — Ми, тоді семінаристи, якось зайшли до автокефальної церкви Миколи Набережного на Подолі, а там — великий портрет Патріарха Володимира. Ми кажемо: «Це наш Патріарх!» А вони: «Ні, це наш Патріарх!». Я зрозумів одне: Патріарх об'єднував». Утім навіть смерть Патріарха і його похорон для багатьох стали пробудженням. Недарма нині біля його могили перед брамою Софійського собору щомісяця збираються вірні різних конфесій для молитви за єдність і мир між християнами.
З листа отця Василя Романюка до ЦК КПРС і Уряду УРСР (лист у 1977 році був скерований до обсерватора Романо у Римі):
«Я висуваю вимоги і закликаю все християнство допомогти здійснити їх. Перше: в Україні мусять бути негайно відкриті всі храми і монастирі, закриті протягом останніх 20 років. Друге: мусять бути створені духовні навчальні заклади, семінарії та академії з української викладацькою мовою, а також мусять бути видані Біблія та інша релігійна література рідною українською мовою. Третє: треба легалізувати храми католицької церкви. Четверте: діти віруючих мусять мати право відвідувати церкву і отримувати релігійне виховання; бо тепер, як відомо, дітям до 18 років заборонено відвідувати церкви і молитовні доми. П'яте: віруючі мусять мати право отримувати високу освіту, бути викладачами, лікарями, інженерами, посідати інші посади, до чого їх тепер не допускають під різними приводами».
«Ніколи незалежність України не буде повною, якщо 60 відсотків її православних належатимуть до іншого духовного центру, як це ми маємо тепер з Українською православною церквою Московського патріархату. Тому єдиним нашим порятунком у даній ситуації є об'єднання всіх православних України саме довкола Києва як нашого духовного центру, нашого національного Єрусалима».
Патріарх Володимир.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
