Владика Юрій Джуджар: На Закарпатті я провів чудові роки

      Нещодавно було створено Апостольський екзархат для греко-католиків Сербії та Чорногорії. І першим його екзархом став Юрій Джуджар, який донедавна був помічним єпископом Мукачівської греко-католицької єпархії. Перед від'їздом на Батьківщину владика Юрій поділився своїми враженнями про два з половиною роки, які провів на Закарпатті. Закарпатцям він запам'ятався насамперед освіченістю, інтелігентністю та вишуканою українською мовою.

      — Владико, ваше прізвище не пов'язане з назвою рідного села?

      — Я народився у селі Джурджево. Кажуть, що ця назва походить від сербського варіанту імені Юрій. Джуджар і Джурджево звучать подібно. Але Джуджарів є багато й по інших місцевостях.

      — А ви простежуєте, звідки емігрували ваші предки?

      — Загально знаємо, що десь із Мукачівської єпархії. Тепер це важко визначити, адже минуло 250 років. Учора я натрапив на твердження, що перші закарпатські переселенці в Югославії приїхали з Червеньова.

      — Розкажіть, будь ласка, про свою родину.

      — Я виростав у звичайній хліборобській сім'ї з глибокими християнськими традиціями. Маю двох сестер та брата, який теж став священиком. Священнослужителями були й родичі по батьковій лінії. Покійний владика, архієпископ Гавриїл Букатко, також нам далекий родич. Теперішній крижівський єпископ Славомир — мамин кузен. А рідний її брат — священик.

      — Виходить, ціла династія?

      — Це голосно звучить. Але таке покликання у нашій родині простежується вже добрих сто років.

      — Це позначилося і на вас?

      — Можливо, стало прикладом. Але воно не було вирішальним. Було ще й внутрішнє покликання, щось значно глибше.

      — А коли це почало проявлятися?

      — У 14 років я поїхав на українську Папську малу семінарію в Римі. Вже тоді я мав переконання, що стану священиком. Після семінарії закінчив богословські та філософські студії зі спеціалізацією «церковне право». Працював у Римі у Конгрегації для Східних церков майже 16 років. Поки не був у 2001 році іменований на помічного єпископа Мукачівської єпархії.

      — А як ви сприйняли звістку про направлення вас на Закарпаття?

      — Вона була для мене несподіваною. Я тут не жив і не знав тутешніх обставин. Відав, що наші предки давно-давно звідси виїхали. З іншого боку, прийняв це як дар Божий і провів тут чудових два з половиною роки.

      — Який головний висновок ви зробили з перебування на Закарпатті?

      — За цей короткий час я так зжився з вашим краєм та його людьми, що мені справді важко його залишати. Саме тут я відчув глибоку віру простих людей, велику любов до своєї церкви, свого обряду, своїх традицій, особливу пошану до священнослужителів. Цього годі знайти в іншому місці на світі.

      Це є дуже своєрідне відчуття, дуже глибоке і дуже втішне для духовної особи.

      — А чим можна пояснити, що саме тут така глибока віра, хоча умови для цього не були сприятливими?

      — Чим важчі умови, тим сильніша віра. Мукачівська єпархія завжди була відома глибокою релігійністю. Вона була в усьому на високому рівні — теологічно, духовно, науково. Тут формувалися сильні душпастирі, які, у свою чергу, виховували народ. І цю віру було пронесено через репресії і підпілля.

      Я був приємно вражений, коли бачив церковні процесії, в яких брало участь багато молоді, дітей. Вони молилися по кілька годин, поки не закінчувалися відправи. Значить, їм потрібна духовна пожива, вони шукають Господа Бога.

      — Що вас чекає вдома?

      — Праця від самих основ.

      — Тобто саме від вашої постаті починає свою історію окрема Сербська греко-католицька церква?

      — Так. До цього часу ми були в складі Крижівської греко-католицької єпархії, яка була заснована тільки на шість років пізніше Мукачівської. Для нас тепер починається новий історичний етап, оскільки створено окремішній екзархат. Треба будувати все від початку.

      — Чим є греко-католицька церква в Югославії?

      — Вона дуже багато важила для нашого народу. Якби не було церкви, то сьогодні в Югославії не було б не тільки греко-католиків, а й українців. Саме на вірі трималася наша національна ідентичність. Власне, через священиків на початку минулого століття почався наш культурний розвиток, наукове та літературне життя. Адже школи були церковними, і єпископ задавав у них загальний тон.

      — Як виглядає Крижівська єпархія у греко-католицькому світі?

      — Вона була заснована у 1777 році для переселенців із Закарпаття, що проживали у Бачці, а також для невеликої частини хорватів, які прийняли унію на початку XVII століття. Парафії єпархії розкидані по всій Югославії. Тепер їх близько 60. Вони охоплюють півсотні тисяч вірників. Священиків — до 70. Частина з них працює за кордоном. Єпархія завжди була багата на духовні покликання, мала глибоке релігійне життя. Тому священиків не бракувало, навіть можна було ділитися з іншими. Осідок єпископа спочатку знаходився в Крижівцях, а далі — у Загребі.

      — Як тепер зміниться ситуація?

      — Із складу єпархії виділиться Апостольський екзархат для греко-католиків Сербії і Чорногорії з осідком у Руськім Керестурі. Більшість парафій опиниться у нас.

      — Як це сприймають вірники?

      — Люди цього чекали вже 6 років. Відтоді, як постали дві окремі держави, крижівському єпископу стало важко комунікувати, виїжджати на місця, розв’язувати нагальні проблеми. І це природне бажання мати єпископа в себе, а не в другій державі.

      Хоча частина нашого народу залишилася по другому боці Дунаю. Це нам болить. Бо й так маємо небагато вірників, які тепер ще й розділені на церковному полі. Адже до цього часу церква нас об'єднувала.

      — Ваше призначення на нову посаду стало для вас меншою несподіванкою?

      — Так, хоча маємо ще п'ятьох єпископів — вихідців з Крижівської єпархії. Найстаршим є помічний єпископ у Загребі Йоаким Сегеді, який має вже за 90 років. Апостольський екзарх у Великій Британії Августин Горняк також уже на пенсії. Третім владикою є єпископ Македонії і Скоп'є Йоаким Гербут. Цікаво, що у часи Другої світової війни він учився три роки в Ужгородській семінарії. Помічним єпископом у нього є македонець Кіро Стоянов. Донедавна вони також належали до Крижівської єпархії. І, нарешті, крижівський єпископ Славомир.

      — Ваша думка про впровадження української мови у богослужіння?

      — Другий Ватиканський собор дав можливість усім народам молитися рідною мовою. Це стосується і греко-католиків. В Угорщині і Словаччині вже перейшли на національні мови. Цьому ніщо не суперечить. Але я би не став радикально відкидати й церковнослов'янської мови, яка має дуже сильну традицію, глибоке духовне значення. Це наше тисячолітнє надбання. Процес впровадження народної мови має відбуватися природно.

      — А що візьмете від нас із собою?

      — Великий досвід, який тут набув. Я черпатиму з того духовного скарбу, який надбав на Закарпатті. Перед кожною церквою, яка має мучеників, велике майбутнє.

      Кров мучеників — це посів нової віри. Вони пожертвували собою за нас, і їхня жертва не була даремною. Ми вчимося на їхньому житті, і на їхньому прикладі вірники будують фундамент своєї віри.