Григiр

«Домучуйте когось другого...»

      То була приголомшлива звістка, у голову вона не вкладалася. Григір повісився... Високий, міцний, чубатий, 48-річний і щоб сам, добровільно, пішов із життя? Десь за рік до того знайшли повішеним знаменитого композитора Володимира Івасюка, і майже не виникало сумнівів, що то не було самогубством. Тож і тут миттєво ствердилося: влада розправилася з письменником, який дозволяв собі бути самим собою і чхати хотів на ідеологічні потреби можновладців. Бо ж чого йому вішатися, та ще й одразу після присудження премії імені Лесі Українки?

      Тільки невдовзі, коли став відомим зміст передсмертної записки, зрозуміли: ні, сам пішов. «Домучуйте когось другого, а все моє, що в мене є, спаліть». Хоча, коли вдуматися, виходить ще страшніше. Це написано рукою замордованої людини. «Я спалюю себе і хочу, аби згорів увесь мій світ...» — так виходить. Звичайно, можна піти шляхом простих пояснень. То був березень 80-го, пік брежнєвізму. Кисню в повітрі майже не лишалося, а відтак не дивно, що за лічені роки потому українська громада заворушилася й заходилася висвіжувати наші терени. І як знати, чи не стала смерть Тютюнника одним із чинників поступу суспільства вперед? Тільки ж Григір Михайлович не був схожим на чоловіка, який ну так уже залежав від погоди в суспільстві.

      Хоча... У 74-му так само зненацька помер Василь Шукшин. У зеніті слави, після грандіозного успіху в прокаті його фільму «Калина червона». А ще він був письменником, літературні тексти якого де в чому були наближені до тих, що належали перу Тютюнника. Бо ж обидва працювали здебільшого на матеріалі села, відтворювали світ, який поволеньки обертався на Атлантиду. Тож не дивно, що Григір любив і шанував Шукшина, перекладав його твори. Отримавши звістку про смерть, вирушив до Москви — на похорон. За кілька років написав про те, що вразило найбільше в час прощання: «З виразу облич, по калині, по тиші я побачив, як народ уміє шанувати свого письменника. Бачив, як несли йому калину, він увесь лежав  у калині, а якийсь хлопець тримав цілий калиновий кущ — як знамено (...) Либонь, я вперше відчув, хто такий народ — без буденних дріб'язків, а народ як сім'ю, що ховає свого сина». Стаття «Світла душа» закінчувалася словами: «З любові й муки народжується письменник — іншого шляху в нього немає». Так що оте передсмертне «домучуйте когось другого» вирвалося невипадково — тільки то була вже смертна мука.

      Мабуть, тоді, у Москві, він не міг не подумати про власну смерть і власний похорон. Письменник у Росії не те, що в Україні. Обираючи мовою свого письма українську, ти зрікаєшся справжнього успіху в масового читача. Так було і так є донині. До речі, Григір починав писати російською. Хоча б тому, що значна частина дитинства і юності пройшла на Донбасі, в російськомовному середовищі. Та й навчався  російської філології в Харківському університеті. Навіть листи братові, також письменникові, Григорієві Тютюннику (автору відомого роману «Вир»), спершу писав російською. І той відповідав тією самою мовою. До речі, обидва любили і захоплювалися російською літературою, були нею виховані чи не більше, аніж українською. Та одного разу...

      Одного разу старший брат, котрий уже набирав сили і авторитету в літературі, познайомившись із російськомовним оповіданням Григора, сказав: «От ти пишеш по-російськи... Ну що ж, як воно вже так склалося, пиши. Тільки знай, братику, мова — душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч душу? Ти обов'язково зайдеш у цей тупик і потупцяєш назад, шкодуючи, що змарнував стільки часу. Тоді згадаєш мене!» Цитую самого Григора, його  «Коріння», спогади про брата.

      На тих мемуарних сторінках чи не відкрив він для самого себе природу літератури, літературного слова, які не просто віддзеркалюють, а й творять духовний силует народу і природи, в якій (якою!) він живе. Часто цитований фінал спогадів: «А скільки у нас на Україні Оксенів, Орись, Тимків, Гречаних, Дорошів... (герої «Виру». — С.Т.). І все те, і всі вони  бачені, знані. Але не всі відкриті, не всі виростають у честь, поезію і славу народу. Бо щоб вирости їм у поему краси, поему щастя і горя, радості і смутку, треба, щоб почалися вони із серця доброго, люблячого, самовідданого. Мало — бачити. Мало — розуміти. Треба любить». Й насамкінець: «Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові».

      Власне, цю загадку він і розгадував чи не в кожному своєму персонажеві.  У його творах дуже мало про любовні перипетії, що відбуваються між чоловіком і жінкою. Зате багато про власне любов до всього сущого на цім світі. Практично в кожному своєму персонажеві він прагне підгледіти ту особливу мить ніжності, яка й тримає його на світі. «Данило відсунув двері, вдихнув сирої погрібної пітьми, напоєної духом підопрілого сіна з примістки й торішнього акацієвого насіння, що лишилось невисіяним, і сів на поріжку, відчуваючи, що вже ніколи в світі, до смерті, до сліпоти, не піде звідси, з розсадника, що тільки й жив узимку мрією про цю мить...»  Це з оповідання «Деревій». Його герой, Данило Коряк, «чоловік худий, цибатий, плоскогрудий, але широкий у кості», далеко не першої молодості, любить деревіїв дух, любить напоєний сонцем запах сторожки, любить онуку й зятя, інженера з великого города Харкова...

      Скільки не читав от сей Тютюнників витвір, стільки й обкипав слізьми любові до того незугарного Данила. Ні, зовсім не тому, що він нещасний якийсь, позбавлений тих радощів, котрі маю я, мешканець мегаполісу й інтелектуал. Якраз навпаки, душа моя тужить за тим, що має погано вдягнутий, малоосвічений  селянин. Він живе у Природі, він одушевлений, просякнутий нею. Сонце не тільки в небі, воно світить і в душі його. Воістину так, Данило на моїх читацьких очах виростає у «честь, поезію і славу народу».

«Або зробимо з вас народ...»

      Перечитуючи сьогодні Тютюнникові листи  в ошатній і добре відредагованій книзі «Облога» (Київ, 2004, видавництво «Пульсари», упорядкування та примітки Віталія Дончика), не можеш не зробити висновку: не почувався він своїм ні в Києві загалом, ні в письменницькому середовищі. Особливо часто про це — у листах до московської перекладачки Ніни Дангулової. «Я был в Ирпене (себто Будинку творчості письменників. — С.Т.) полтора месяца и никогошеньки интересного не встретил. Что — было: березовый сок» (15 квітня 1977 р.). Або й зовсім страшно. За книжку, видрукувану в Москві, письменникові надходить гонорар. Одначе неприємний сюрприз: тираж менший від очікуваного вдвічі. А відтак і гонорар «присох». Звідси розпач. «Страх мой вполне понятен: ведь печататься с каждым днем становится труднее. Мне раньше не возвращали (рукописи з видавництва. — С.Т.). Сейчас возвращают — и молча, угрюмо, с предложениями писать вот так, а не так... Увы! Я ведь могу и вовсе ничего не предлагать на своїй рідній  Україні. Зная здешних братиков еще с 30-х годов. Читал и видел. Ведь они живы и здоровы, даже в дело пущены...»

      Це писано навесні 72-го, коли гайки почали прикручуватися з посвіжілою люттю і в діло справді пущені перевірені «літературні кадри» стукачесько-церберського розливу. Справа ж не тільки у вищій владі! Та ж ні,  чиновництво, оте саме партійне духовенство уміло нацьковувало одних літераторів на інших. А чи й не псевдолітераторів... Серед них же стільки охочих здерти останнє з ближнього свого. І що в підсумку? А те, що «українська література обертається в диму (під час війни я якось бачив повний місяць у диму з землі, й мені здалося тоді, що місяць обертається  другим своїм боком — чорним, і цей образ часто являвся мені ночами), пишуть багато і жахливо погано. Це схоже на торжище, де всі хочуть урвати шмат. Бог із ними» (кінець 74-го).

      Утім і в 60-ті, які нині видаються мало не суцільним розквітом, його оцінки стану літератури практично ті ж самі. «Пишу мало, как всегда, а то как и вовсе не пишу (...) Я люблю житейские темы и житейский пафос, не всегда бодряческий, но и не унылый, а сейчас нужен именно бодряческий. Не знаю, как в Москве и в России, а в Киеве и на Украине великое множество трескучей «литературы» — статьи, мемуары, рубрики и т.п. Автура —  пенсионеры. А я этих субъектиков знаю еще со времен неистового Джугашвили (Сталіна. — С.Т.) и публиковаться рядом с ними не желаю» (червень 67-го).

      Ви багато знаєте прикладів подібної громадянської і власне письменницької поведінки? Отож бо й воно... І нині  те саме. Ганебна гонитва за грішми, земельними наділами, нагородами і званнями, які й нова влада розкидає жмутами й торбами.  Окрім Ліни Костенко, яка не прийняла зірку Героя України з тих самих причин, що й Тютюнник не хотів друкуватися навіть («поруч не бажаю!», в одному холопському списку бути — із людьми давно збанкрутілими, хоч би скільки не розводилися вони про свій «патріотизм» та любов до Вітчизни, яку давно спродали за «шмат дорогущої» — часи усе ж міняються! — ковбаси), хто ще виявив свою справжню осібність і, зрештою, справжню свободу, якою прийнято сьогодні так пишатися, як власним здобутком? Небагато, ой небагато. Моральною охайністю називається поведінка, якою позначене життя Тютюнника, і так хочеться вірити, що молоде покоління українців і українок буде і читати його, і всотувати його моральний кодекс.

      Григір не захотів  жити так, як воно складалося, і тим погрішив дуже — перед дітьми своїми, перед літературою, до вулика якої міг  принести ще стільки душевного тепла і  талану бачити цей світ таким, яким його не бачив і не бачить ніхто. Тільки ж не ми йому судді, хіба що сам Господь. Хоча ніколи не забуду, як ридав Іван Миколайчук, стоячи посеред похорону на Байковім цвинтарі й не бажаючи прийняти Григорову смерть як даність. Я тримав його за руку і просив, аби не плакав. А він оплакував заразом і себе самого, побачивши розчахнуту Байкову землю, куди піде, не з власної волі, за кілька літ потому.

      Їх немає, і скільки ж поменшало совісті й скільки побільшало ницості й безсоромства. Надміру, бо ж народ відмовився німотствувати далі і вийшов на головну площу країни, аби сказати своє слово. Дивлячись на  обличчя простих людей на осінньо-зимовому Майдані, я раз по раз ловив себе на думці, що бачив Тютюнникових персонажів. Ні, вони не «піднімалися з колін», як галасували недорікуваті «інтелектуали», для кого та «колєнопреклоненная» поза була звичною упродовж багатьох років (знов-таки лише Ліна Костенко й висміяла отой «ентузіазьм» завжди придворної інтелігенції). Вони просто на часину покинули свою Природу і свої господарства, аби запитати у Великого брата з Великого міста: допоки ж воно так буде? Допоки фальш, допоки нащадки Джугашвілі в маланчуків будуть заправляти в цім світі, розпродувати Батьківщину, а з нею честь, совість, красу? «Чорнозем устав і дивиться в очі...» Ну подивився. Щось змінилося від цього? Кажуть, нічого — у Києві ті самі порядки, коли й не гірші. У Києві — так. От тільки змінився сам народ. Почув у собі силу. Почув Тютюнникове слово. Тут — традиція. Василь Стефаник говорив: «Або зробимо з вас народ, або впадемо». Григір упав, знесилившись. Але ж зробив!  Врятувавши честь і славу літератури, загидженої і приниженої кількома поколіннями кирпогнучкошиєнків, одвертих чи замаскованих літературних посібників більш чи менш злочинних політичних режимів.

      Відтак читаймо Григора Тютюнника! Читати його — це все одно, що робити щеплення проти інфекції, котра охопила мільйонні маси. Посеред оцього мало не суцільного телевізійного гигикання й блюзнірства, посеред культу тілесних утіх і малопристойних розкошів... Посеред запопадливості перед усім чужим, чужинським і своїм — дешевим блиском державних брязкалець і насолодою отримати хоч півдулі, але ж від «самого». Господи, як добре сісти і розгорнути Григорову книжку і потрапити в його «Облогу»...

«Тоді не було б тебе...»

      «Смерть кавалера», оповідання написане і видрукуване 65-го року і з тих пір ніде не передруковуване. За визначенням самого Тютюнника — єдиний його кінематографічний витвір. Справді так — ощадливо, коротко, візуально — це все ніби бачиш внутрішнім екраном зіниць. Сказати б, стереореалізм, нічого подібного в тодішньому українському кіно не було. Та й у всьому радянському — тільки пізніше з'явиться ленінградець Олексій Герман із тією ж дивовижною проникливістю в атмосферу часу, здатністю через окремі деталі зібрати образ епохи. Бо ж через маленький фрагмент історії, через оповідь про підлітка Їгорка Човнового, що навчається у ремісничому училищі, бачимо цілісіньке народне життя рубежа 40—50-х. Маленький, голодний і холодний Їгорко, якого зрадив його викладач, Герой Радянського Союзу. Майже за «Броненосцем «Потьомкіним» Сергія Ейзенштейна — бунт, спротив проти обкрадачів, що годують тебе гнилизною, вигукуючи при цьому патріотичні гасла (і що, зникли ті «герої» з нашого життя?).

      До речі, упродовж доволі короткого тексту письменник використовує кілька технік запису. Спершу — об'єктивний образок: ранок, картинка бідацької хати і сім'ї без годувальника. Потім  незрідка використовуваний Тютюнником прийом непрямого потоку свідомості: Їгорко йде примороженим степом і думає про своє. Думає, і ми з ним разом, підключаючись до цієї магії оповідача. А заключна частина подається в режимі кінематографічного плану-епізоду, коли ми бачимо все, що відбувається в цілісному потоці зображуваної події і мовлення про неї... Екранізувати б нині цю річ, вона написана абсолютно сучасною мовою.

      Тютюнник володів ворожбитським умінням через грубу матеріальність навколишнього світу побачити приховану ніжність, любов небесну. Як, скажімо, в оповіданні «Три зозулі з поклоном».  Один із звичних для письменника прийомів — ми дивимося на реальність очима зовсім молодої людини: воно так легше відчужується, відклеюється від банальної припарковки життєвого матеріалу до традиційної літературної інтерпретації. А йдеться про любов — батька героя новели вже немає, згинув у Сибіру, а його й досі любить немолода сива жінка Марфа. Любить якоюсь надчутливою любов'ю, що не знає відстаней. Завершується все нестандартно і, на перший погляд, неоковирно: батьковим листом до Софії, дружини. В ньому він пише про те, що чує, як щодня ходить коло нього Марфина душа нещасна. Що послав їй три зозулі з поклоном, тільки не знає, чи перелетять вони Сибір неісходиму. І просить, аби Софія пішла до тієї Марфи і попросила відкликати свою душу назад... Чому ж вони, думає юнак, схожий на батька, не побралися, коли так чули одне одного? «Тоді не було б тебе...» —  шумить велика «татова сосна».

      Якийсь магічний реалізм — так просто про людей простих, одначе ж складних у своєму власне духовному житті. Не дивно, що в оповіданнях та повістях Тютюнника постають питання фундаментального порядку: народження, любов, проблема морального вибору, смерть. Остання зринає не раз — Григір  сам примірявся до тієї буттєвої ніші, наче відчуваючи свій ранній відхід. Кращими, на мій погляд, витворами тут є «Поминали Маркіяна» (суєтність прислужництва і неохопність, безвимірність смерті) і «Три плачі над Степаном».  Про смерть 35-річного колгоспного шофера Степана, який жив тихо й сумирно, і, тільки зійшовшись на похорон, його односельці раптово усвідомили, яка вражаюче красива людина жила поміж них. «Тихий був Степан у товаристві й мовчакуватий, як тінь. Проте без нього завжди було й гурт не гурт: ні йдеться, ні співається, ні жирується...» Тільки Тютюнник не був би Тютюнником, коли б не наповнив світ новели багатьма реалістичними подробицями, які подають життєву картинку з різних точок зору. Хіба забудеш молоду вдову Маню, що голосить над могилою й водночас чує на собі пекучий, важкий погляд свого «ухажора»...

      Григір Тютюнник  умів так багато: і дах перекрити, і електрику полагодити, й історію розказати. Не вмів, за власним визнанням, одного — «справлятися з зовнішніми подразниками, яких предосить». За рік до смерті запитував сам себе в одному з листів: «Звідки такий ранній сум і втома прийшли до мене? Я іноді проганяю їх гарячковою веселістю, та це рідко вдається. Тільки в самотині — на річці, в лісі, в степу — мені буває добре. Серед хороших людей, товаришів теж». Мріяв купити хату в селі, а з нею дістатися й омріяної душевної рівноваги. Не вистачало, як завжди, грошей. Дістатися іншої, останньої вже домівки сил вистачило...

      Минулого понеділка, 5 грудня, йому виповнилося  б 74 роки. Чимало його ровесників, отих самих шістдесятників, ще живі, слава Богу. Тож не важко уявити і його, з важким посивілим чубом, трохи заважкою пластикою рухів і бистрим, трохи насмішкуватим  поглядом. Гляне, і тут же стулить докупи якусь історійку, чи то пак побрехеньку. Од якої зробиться тепло в грудях, од якої відразу зав'яжеться розмова про те, як воно ведеться людям на світі — отим химерним, не завжди зрозумілим людям, що звуть себе українцями.

      Ми чуємось, Григоре Михайловичу! Як це може так бути — ви там десь, по світах, а ми тут ось — і чуємось. Чом же  розійшлись так рано, чому поспішили ви у березневе сум'яття двадцять п'ять літ тому?..

      «Бо тоді б не було вас...» — чую, як голосить, сміється й ніжно щось вишепочує Григорове слово.