Політична імпотенція на книжковому ринку

      Московський ярмарок інтелектуальної літератури non/fictio№7 позиціонується як міжнародний. Ще пару років тому цей самопроголошений статус викликав поблажливу посмішку — таку ж, як і намагання українських ярмарків (київських, харківського і навіть тернопільського) задовольнити свої підліткові претензії на дорослість оцим доважком у назву: «міжнародний» (тобто наданням двох-трьох стендів іноземним посольствам).

      Нинішній non/fictio№7 також надав стенди амбасадам провідних книжкових країн, які демонстрували тут не лише резонансні національні новинки, книжки-володарі популярних премій, а й, головне, репрезентували вже видані переклади російською та пропонували пільгові умови на випуск решти цікавинок. Та виправдовують міжнародний статус ярмарку інші стенди — університетських та академічних видавництв із Франції, Бельгії, Німеччини, країн Скандинавії та Балтії. Вони приїхали сюди не виконувати завдання урядів щодо творення позитивного іміджу своєї держави, а торгувати. Продавати права на власну гуманітаристику й купувати їх у росіян.

      Проте могли би купувати і в українців. Утім жодне українське видавництво (за одним винятком) участі у ярмарку не взяло, хоч у переліку країн-учасниць значилася й Україна. Ця неофіційна дипломатична функція припала на об'єднаний стенд київських часописів «Книжник-review» та «Критика». Останній, до того ж, є структурним підрозділом однойменного видавництва, одного з лідерів українських продуцентів нон-фікшн-літератури. Саме досвід «Критики» може правити за приклад успішної участі у non/fictio№-і для вітчизняних книгарів: позаторік, наприклад, редакція започаткувала співпрацю з російським грандом нон-фікшн-літератури «Новым литературным обозрением», і на початку цього року вийшла перша їхня ко-продукція: дослідження Олексія Толочка спадщини класика російської історії Татіщева. За кілька місяців книжка повністю розійшлася як у своїй українській, так і в російській частинах. Нині ж відбулися успішні переговори про здійснення широкого спільного проекту, і, хоч імена авторів майбутніх книжок поки не розголошуються, можна прогнозувати, що серед них будуть помітні сьогорічні новинки «Критики» від Григорія Грабовича та Наталії Яковенко, які користувалися неабияким попитом і в «роздрібних» відвідувачів ярмарку: всі привезені на стенд примірники їхніх книжок розійшлися у перші ж два дні.

      Продажі на українському стенді — це маркетингове міні-дослідження російського попиту на наші книжки. У першу чергу сусідів цікавить українська історія, а якщо така книжка ще й дубльована російською — попит стає ажіотажним. Так, привезені на стенд російськомовні книжки проекту «Україна Incognita» (К.: Українська прес-група) — переможці рейтингу «Книжка року'2004» — «розлетілись» миттєво; згодом спродалися й україномовні варіанти цих видань.

      Далі за масовістю іде попит на мистецькі та краєзнавчі видання. Київські видавництва «Мистецтво», «Артанія Нова», «Родовід», «Балтія Друк», «Амадей», «Кий», «Атлант», «Дуліби», львівські «Центр Європи» та «Світло й Тінь» цілком могли би повертатися з non/fictio№-ів із прибутком. Цього ж разу їхні помітні російському оку книжки представляла зі своїх фондів Українська бібліотека Москви (з якою «Книжник»/«Критика» поділилися своїм стендом). Ясна річ, продавати їх книгозбірня не могла, але активно збирала замовлення — невдовзі УБМ розташується у новому просторому приміщенні й відкриє там книгарню, де нарешті москвичі зможуть купувати українські новинки.

      Прикметна деталь: Українська бібліотека Москви — це утворення московського уряду, статус її приблизно такий, як і в будь-якої районної бібліотеки російської столиці. Працюють тут громадяни РФ, й далеко не всі вони — етнічні українці. Та з року в рік УБМ як московський партнер «Книжника» влаштовує на non/fictio№-ах ретроспекцію актуального асортименту української книги. Не знаю, чи читав один із керівників цієї бібліотеки, Юрій Кононенко, британського книжкового аналітика Гордона Грема, але його дії цілком збігаються з твердженням англійця: «Книжкові ярмарки стають дзеркалом національних культур». Можна навіть розглядати Кононенкову наполегливість у наповненні фонду УБМ найсвіжішими новинками та широке представлення їх тамтешній столичній публіці як здоровий прагматизм: чим більше на російському слуху ім’я «Україна», тим більше потенційних клієнтів у його бібліотеки. Але ж чому усього цього не роблять ті, хто одержує за такі функції зарплатню з українського бюджету?

      Український культурний центр на Арбаті (за ідеєю — аналог Гете-інституту чи Британської Ради) аж так дбає про українську книжку, що за роки незалежності просто знищив власну книгарню, популярну в радянській Москві. Наше посольство в РФ за сім років існування non/fictio№ так і не дізналося про його існування. Справді, чому  Кононенко, а не український посол Білоблоцький мусить дбати про показ росіянам кількох десятків виданих за рік «помаранчевих книжок» — альбомів, хронік, нарисів, роздумів про Майдан (а вони нині користувалися не меншим попитом відвідувачів, аніж історичні та мистецькі видання)?

      Ну гаразд: можна припустити, що чиновники вирішили ігнорувати геть усі документи, видані попередньою владою,  включно з Комплексною програмою створення позитивного іміджу України за кордоном (ухвалена два роки тому), де і МЗС, і Мінкульт, і Держтелерадіо зобов’язані використовувати будь-який ярмарковий привід для просування української книжки. Нехай. Але ж реагувати на заздалегідь плановані політичні акції, спрямовані на створення зовсім іншого іміджу України, наше посольство у Росії повинно? Створене навесні Глєбом Павловським видавництво «Европа», що спеціалізується на випуску гарячої політичної аналітики, саме до non/fictio№ приготувало свою головну презентацію із низкою супутніх «круглих столів» — і це була одна з найпомітніших подій ярмарку. Й українські реалії постали тут цілком «по-павловському». А було б, може, інакше, коли б ліниве наше посольство спрямувало для участі в цих дискусіях українських політологів (у яких, між іншим, і книжки на противагу виданням «Европы» є).

      А може, іміджевий майданчик non/fictio№ заскромний для нашого посольства? Не той розмір? Виданий спеціально до ярмарку номер московської газети «Книжное обозрение» починається так: «Ярмарку non/fictio№ всегда ждут — больше, чем Московскую международную, даже больше, чем Франкфуртскую. Не так уж много радости осталось у тех, кто книги ценит не только как предмет интерьера или инструмент бизнеса, но и за то, что в них написано». Ну так, трішки лірики тут є. Але те, що вручення премії «Букер—Открытая Россия» (одна з двох, поруч «Национального бестселлера», найрезонансніших російських літературно-книжкових премій) перенесено саме на non/fictio№ — знак для книжкового аналітика переконливий. Та й непростий Г. Павловський недаремно на повну силу «засвітив» своє нове дітище саме тут. Аудиторію свого видавництва він окреслив так: «Политический класс России — лидеры и члены партий; университетская среда и образованная молодежь в целом; эксперты исследовательских и консалтинговых центров; актив неправительственных и общественных организаций; русскоговорящая диаспора и элиты стран СНГ». А це все — якраз і є аудиторія учасників та відвідувачів non/fictio№-ів.

      Саме ця аудиторія проігнорована як українськими держслужбовцями, так і власне видавцями. Що означає така ігнорація у професійному середовищі, показує вже згаданий Г.Грем, котрий вважає, що участь у добре зорганізованому ярмарку (а сумнівів у цьому щодо non/fictio№7 немає) — «це мрія, завдяки якій зацікавлений видавець зможе краще зрозуміти навіть свої власні книжки... Чи доцільно використовуються кошти під час ярмарків? На це питання ніяк відповісти однозначно. Ви знаєте, чого вам вдалося досягти внаслідок участі, але ви ніколи не дізнаєтеся, чого ви могли б позбутися, не беручи участі... Неучасть у ярмарках сприймається за ознаку вашого неблагополуччя на книжковому ринку». 

Костянтин РОДИК,

головний редактор журналу «Книжник-review»,

спеціально для «України молодої».