Під прапори ОУН-УПА всі ставали з єдиною метою — здобути незалежну Україну, але кожен умирав за неї по-своєму, здебільшого — під псевдонімом, який приховував від розправи родину. Їхні могили або зрівнювали з землею, або заростали чагарниками за часів правління переможців. Після розпаду СРСР про них згадали, але ненадовго.

У нашій дивній незалежній державі дотепер — на догоду істеричним онукам Леніна—Сталіна — ганьбляться імена десятків тисяч патріотів, котрі хотіли бачити Україну вільною ще в середині ХХ століття. Органи державної влади зверху донизу не виявляють ніякого інтересу до зусиль суттєво здрібнілих рядів вітчизняних «меморіалівців», які з останніх сил шукають місця загублених поховань, аби віддати християнські почесті загиблим чи розстріляним, переважно молодого віку, українським повстанцям. Увесь тягар цієї фізично важкої і психічно напруженої роботи на Івано-Франківщині в останні роки ліг винятково на плечі кількох людей уже далеко не молодого віку.
Чому так сталося і чи варто й далі рити землю задля не завжди результативних пошуків черепів та кісток часто безіменних героїв чи безневинно замучених земляків? Про це — розмова з головою Івано-Франківського обласного товариства «Меморіал», директором Музею визвольних змагань Прикарпатського краю Степаном Каспруком.