Дім, де зцілюють душі

      У незвичайному центрі соціальної реабілітації в селі Гупалівка Козельщинського району Полтавської області на шлях виправлення стали вже кілька десятків людей, яких вiдкинуло суспільство. У кожного було своє важке і безперспективне життя. Тепер все по-іншому. Позаду залишився кримінал, алкогольний та наркотичний дурман, і в районній міліції не зафіксували ні єдиного правопорушення з їхнього боку. А повернув цих людей до життя місцевий фермер — 45-річний Сергій Дідух — і Боже слово.

«Моя мама заново вчиться посміхатися і вже перестала боятися міліціонерів»

      У Гупалівку ми потрапили в обідню пору, і, як говориться, — відразу з корабля на бал. На довгому дерев'яному столі стояли миски з гарячим борщем, господарки нарізали теплі коржі. «Саме город прибираємо, ніколи хліб пекти», — вибачився Віталій, старший серед чоловічої половини мешканців центру. Але це було зайвим — коржі до борщу ще й як пасують.

      Не встигли ми закінчити з обідом, як біля двору зупинилася новенька іномарка. «Артур приїхав!» — кинулися зустрічати господарі елегантного молодого чоловіка, обвішаного пакетами з подарунками. І на столі з'явилися хліб, лимонад, солодкі булки і цукерки. «Ну от вам ще одна кандидатура для статті. Артур — успішний бізнесмен, але ще недавно його життя котилося по похилій», — представляє Віталій гостя, якого називає братом.

      Та тут про долю кожного писати можна. Напевно, лише при такому близькому, відкритому спілкуванні з колишніми наркоманами й алкоголіками розумієш, наскільки нещасними були ці люди в минулому і як глибоко вони переживають страждання, заподіяні близьким.

      «Моя мама заново вчиться посміхатися. І вже перестала боятися міліціонерів, — говорить Віталій. — Але, напевно, дотепер не може повірити, що я вилікувався без єдиної таблетки. Адже вона за дванадцять років стільки методів лікування випробувала на мені, і всі без результату». Коли два роки тому мого співрозмовника привезли в Гупалівку, він ледве рухався. Тіло було таким важким і неслухняним, що хотілося тільки одного — лягти і не вставати. Але коли лягав, у голові роїлася неймовірна безліч думок, від яких можна було з глузду з'їхати. І щоб не втратити розум остаточно, Віталій брав сапу і виходив на город, де працювали інші. Швидше за все, не він сапу в руках тримав, а вона його підтримувала. Проте до вечора молодий чоловік настільки втомлювався, що моментально засинав, не дозволяючи думкам опановувати свідомістю. Але ж дехто, хто переживає «ломку» без ліків, не міг заснути і по десять діб підряд.

«Нам зараз буває так весело, як у дитинстві»

      «Чим ви тут займаєтеся, крім того, що молитеся за зцілення, читаєте духовну літературу?» — запитую у хлопців та дівчат. «Звичайно, згадуємо минуле, мріємо про майбутнє і живемо сьогоденням. Тут у нас чотири будинки, біля кожного земля, яку треба обробляти, садки, — відповідає Віталій. — Загалом, виконуємо звичайну сільську роботу, щоб забезпечити себе їжею. Дні народження і свята відзначаємо, зазначте, не цокаючись навіть склянками з газованою водою. І при цьому буває дуже весело, зовсім як у дитинстві. У такі моменти ніхто не боїться зізнатися у своїх слабкостях, що додає тільки сили, впевненості в собі. Жінки готують їжу на всю «команду». Зараз у нас тут більше десяти осіб, контингент постійно міняється».

      «Тоді чому ти дотепер у Гупалівці, а не повернувся додому? — поставила я логічне, як мені здавалося, запитання Віталію. — У тебе є родина?»

      «Була. Дружина, не витримавши, забрала дитину і виїхала подалі. А я увірував у Бога і тепер служу тут. Це моє призначення, — відповів він. — Хочеться, щоб звідси виходило побільше таких, як Артур, і щоб вони піднімалися ще вище. Для мене це як нагорода».

«Тоді здавалося, що світ крутиться навколо мене на 720 градусів»

      ...Артур називає себе «неправильним» наркоманом. У тому розумінні, що він намагався не спілкуватися з людьми, подібними йому. Наркотики він замовляв, і йому їх приносили додому. Щоб мати гроші, продав квартиру. Упевнений, що такий замкнений спосіб життя врятував його від в'язниці.

      «Одного разу мені довелося зробити вибір між в'язницею й армією, — розповідає Артур. — Я учився тоді на третьому курсі економічного факультету одного з вузів Дніпропетровська. Цей час припав саме на розвал Союзу, і в молоді з'явилася якась невизначеність. У моду ввійшли наркотики. Але попри все наркоманом я став банально. Просто навпроти моїх дверей у гуртожитку жив студент, який торгував «зіллям». І якось я «повівся» на його пропозицію уколотися. Мені сподобалося. Тоді здавалося, що світ крутиться навколо мене на 720 градусів. Але поступово він почав звужуватися, звужуватися і, зрештою, звузився до єдиної крапки — наркотика. Тільки від неї і міг відштовхуватися. А де наркотики — там міліція. Вона грає на цих речах. Їй легко, зачепивши людину за це, вивести її на будь-який злочин. Так у двадцять років я «сховався» в армії, бо мені стали «шити» строк».

«Щоб міліція мене не чіпала, я їй завжди платила»

      Мене вразило, як легко, відкрито розповідають про пережите ці люди. Вони не соромляться називати себе наркоманами, алкоголіками, не намагаються виставити себе в кращому світлі, звалити провину на когось. Говорять же, коли людина визнає себе залежним від згубної пристрасті, тоді вона починає одужувати.

      ...Народ розійшовся по справах, і ми залишилися з Наталею — приємною 41-річною жінкою, яка половину свого життя вживала наркотики. Вона теж почала колотися в інституті. Хотілося чогось нового, цікавого. Якийсь час зовні все виглядало благополучно. Дівчина отримала спеціальність інженера-механіка холодильних компресорних установок, вийшла заміж, улаштувалася на завод. Її навіть обрали комсоргом виробництва.

      «Уявіть собі, у кишені на грудях лежить комсомольський квиток, а в нижній кишені піджака — шприц і все, що мені потрібно для уколу. Без цього на роботу я не ходила, — згадує той час Наталя. — Як молодий фахівець незабаром одержала квартиру. Моє прізвище навіть вносили у списки кандидатів у депутати обласної ради. На щастя, пройшов хтось іншої. На той час (мій виробничий стаж складає шість років — три роки на одному заводі й три — на іншому) мені вже стало важко поєднувати відмінну роботу на підприємстві, домашні обов'язки і пошуки наркотиків. І у визначений момент я зрозуміла, що можна не ходити на роботу і при цьому добре заробляти».

      Жінка говорить, що на продажу звареної вдома «ширки» мала досить гарний прибуток, була найкрутішою бандершою в області. Міліція її не чіпала, тому що вона завжди їй платила. Купу взятих у неї в борг грошей благополучні знайомі так і не повернули. Тому що знали — вони зароблені нечесним, злочинним бізнесом, і бандерша не посміє куди-небудь поскаржитися.

      Звертаю увагу на припухлі Наталині руки багряного кольору. «Це наслідки ін'єкцій?» — «Так. Порушений кровообіг. Уже трохи відійшли, тільки взимку сильно мерзнуть. І ноги в такому ж стані. Якщо б зараз мені треба було поставити крапельницю, лікарі жодної вени на тілі не знайшли б. Узагалі лікарі говорили мені, що я давно повинна була вмерти. Дев'ятнадцять років колотися — це не жарт. Добре, що моїй мамі вдавалося час від часу класти мене в лікарню. Вона збирала гроші, і мене на тривалий час закривали в «психушці». Там знімали больові відчуття. Ми називали це омолодженням. Але я була як спортсменка — бігла, бігла, утомилася, відпочила, і знову побігла вперед. Тільки виходила за поріг лікарні, одразу ж бралася за пошуки наркотиків. Найжахливіше, що я навіть не думала зав'язувати з ними».

      І все-таки це сталося. І важливо саме це.

«Батьки наркоманів роблять одну й ту саму помилку: намагаються позбавити дітей фізичної залежності, а треба рятувати душу»

      На відміну від Наталі, Артур з Віталієм бажали позбутися наркотичної залежності. Але навіть найсучасніші й дорогі методи лікування не допомагали їм з нею справитися. Одного разу мама Артура заплатила біля п'яти тисяч доларів за перебування сина в одній із клінік Бішкека (Киргизія), яку всі дуже хвалили. Два з половиною року після цього він не коловся.

      «Чесно кажучи, мені дотепер соромно і завжди буде соромно дивитися в очі своїм батькам, — говорить Артур. — Вони страждали ні за що і стукали в усі двері, намагаючись врятувати мене. Але чомусь усі батьки наркоманів роблять одну й ту саму помилку — вони намагаються позбавити дитину від фізичної залежності. Але ж потрібно лікувати душу».

      Але як? Якими засобами?!

      «Найсерйозніші» ліки в реабілітаційному центрі — активоване вугілля, йод і зеленка, — посміхається Наталя. — Але якщо людина пустила Бога в серце, то він їй допоможе».

      «Я не відразу зрозумів, що таке Бог, — говорить Артур. — Мені про нього розповідали й у Чернігівському реабілітаційному центрі, але я не почував духовного єднання з ним. А відчути це і є найголовніше. Усе моє лікування полягало саме в молитві. І тепер я вільна, сильна людина».

      «Коли мама привезла мене в подібний реабілітаційний центр у селі Попівка під Кременчуком, я була практично приречена на загибель, і всередині у мене була порожнеча, — розповідає свою історію Наталя. — Але, очевидно, Бог мене вів туди. Там дотепер служить пастором Олександр Іванович Коробка. Його проповіді поступово повертали мене до життя, я починала дивитися на світ іншими очима. Хоча Бога у свою душу я пустила не відразу. Перш ніж це відбулося, я простила усім свої образи, а їх виявилося дуже багато. Навіть припустити не могла, що просто варилася у власних образах. І тільки коли навчилася прощати, у мені відбулися внутрішні зміни. Навіть не знаю, як саме це сталося. Це на рівні думки, підсвідомості». Наташа рада, що її теж простили. У Гупалівці, куди вона перейшла з Попівки на службу, разом із нею перебуває молода жінка, яку вона цілих десять років сама колола і забезпечувала наркотиками, вважаючи, що робить добро. Але ж насправді руйнувала її життя. І цю зміну в долі подружки Наталя вважає найбільшою нагородою їй від Бога на землі. Незабаром ця жінка повернеться додому, де її чекають дитина і мама.

      Справедливості заради скажемо, що не усі зціляються молитвою. Наталин чоловік вибув з центру, не побажавши розлучитися з наркотиками. І не він один. Деякі потім повертаються ще з більшими втратами, деякі просто гинуть.

«Сергію, ти що, дурень?»

      Різними шляхами люди приходять до Бога. У житті 45-річного Сергія Дідуха не було розпачу, безвиході, як у цих людей, яких він зібрав разом. Він домігся успіху, ставши заможним фермером, і зневажав тих, хто не знаходив у собі сили волі піднятися над обставинами. А усіх віруючих вважав сектантами. Але одного разу, шість років тому, він найняв на роботу людей, що, як виявилося, ходили в церкву. Як не приїде до них у поле — усе в них розмови про Бога. Сергій тільки підсміювався над працівниками. Один з них, Андрій, якось сказав на це: «У чому проблеми? У нас — своє життя, у тебе — своє. Але оглянься назад і подивися, що там залишилося». І ці слова чомусь глибоко запали в душу чоловіка, змусили задуматися над тим, як він жив дотепер. Став він міркувати, і зрозумів, що все його минуле — суцільна суєта.

      «Раніше я вважав, що обов'язок глави сімейства полягає в тому, щоб нагодувати, узути-одягти родину, — розповідає Сергій. — Навіть подумати про духовне було ніколи. А тут зненацька сам для себе почав разом зі своїми працівниками в церкву ходити, слухати проповіді. Випадала вільна хвилина — шукав пояснення багатьом речам у Біблії. Друзі шарахалися: «Сергію, ти що, дурень?». Батько дотепер не може заспокоїтися: «Вони тебе охмурили, гроші хочуть забрати»...

      З боку це дійсно здається досить дивним — віруючий фермер, який скуповує за власні гроші спорожнілі будинки у вимираючому селі, і який звозить туди наркоманів і алкоголіків. Дільничний злякався: «Тільки цього мені не вистачало!».

      «А куди подітися цим знедоленим людям? Вони пропили, прокололи усе, що в них було. Від них відвернулися не тільки друзі, а й родичі. Ще трохи, і вони просто загинуть. Але якщо в людини ще залишилося розуміння, що вона повинна вирватися з прірви, вона може скористатися своїм останнім шансом і прийти до Бога, — розмірковує Сергій. — Ми не їздимо з арканом і не кричимо: «Гей, до нас!». На все воля Божа — хто хоче, той сам дорогу до нас знайде. А хвилювання дільничного виявилися даремними — жодної протиправної дії з боку моїх підопічних він не зафіксував».

      Більше того, якось подзвонили з райвідділу міліції: «Серього, забери до себе мужика — тридцять років у в'язниці просидів, жити ніде, проситься, щоб знову посадили». Забрав, привіз, та щось не прижився той серед тих, хто вирішив стати на шлях праведний — пішов шукати іншої долі. А от одного молодого бомжа Дідуху вдалося буквально витягти з того світу. Сталося це минулої зими. Поїхав він в обласну лікарню, і побачив, як троє бездомних укладаються ночувати на трубу теплотраси. Двоє не погодилися їхати з ним, а Сашко — зовсім закоцюрбла молода людина — сів у машину. Виявилося, його, хворого туберкульозом, ніхто не чекав після в'язниці. Теплотраса була для нього єдиним теплим місцем у Всесвіті. Але від гарячої труби, яку бомжі використовують замість ліжка, на тілі утворилися опіки і виразки. І таку людину Сергій не побоявся укласти спати у власному будинку. Ранком уже був з ним у Кременчуцькому опіковому центрі. А після тривалого лікування Дідух забрав Сашка з протитуберкульозного диспансеру і привіз у Гупалівку. Дивись, і в того почнеться нове життя.

      «Що таке реабілітація в моєму розумінні? Це зміна мислення. Так що, можна сказати, я теж пройшов через неї, — міркує Сергій. — І жити стало набагато цікавіше. Життя моє тепер наповнене великим змістом. Спасибі дружині Олі й дітям, котрі з розумінням ставляться до того, що я роблю...»

Інна ТКАЧЕНКО.