Директор школи Людмила Різник.
Коли народжується людина, спішимо укорінити її в земному світі ім'ям, прізвищем, батьковим іменем. У деяких народів новонароджений одержує ще й вервечку імен предків — пра-пра-пра... Всі ці якірці тримають у життєвих боріннях мільйони людей, чесних, роботящих, розумних — і все ж без Божої іскри.
І тільки люди геніальні, вивищені розумом і серцем, непідвладні часові, не потребують підпорок ні попереду свого імені, ні після нього. На вершині життя, на духовному злеті за ними лишається одне, але знакове, планетарне ім'я. Я почну цей славетний перелік: Арістотель, Платон, Сократ, Конфуцій, Будда, Магомед, Христос... Читач може сам продовжити увінчаний найвищим визнанням список: Хмельницький, Мазепа, Шевченко, Пушкін, Толстой, Франко...
Козацькому сину, який народився у полтавських Чорнухах, дали ім'я Григорій, а за батьком — Савич. Сам мисленик у листах підписувався по-різному: «твій новий друг Григ. Ск.», «найбільший друг Григор.», «твій Григ. Саввин», «твій Савин», «Tuus Gregor. Sabbin», «Amicus tuus Greg. Skoworoda», «твой друг и брат, слуга і раб... Даніил Меінгард» (псевдонім), «старець Григорій Варсава Сковорода»...
Проте життя і час, любов друзів та поклоніння учнів лишили за ним цільне ймення, мов злиток золота, — Сковорода. Під цим ім'ям видатний українець увійшов у світові енциклопедії. У Франції є культурологічна програма «Сковорода». На Харківщині розгорнув діяльність Фонд «Сковорода-300» (це вже з прицілом на 300-річчя від дня народження філософа).
...Ось уже який рік поспіль «Україна молода» відзначає 3 грудня день народження Сковороди. Я побував на газетній сторінці зі Сковородою у рідних йому батьківських Чорнухах. Слухав його лекції про поетику в Переяславському колегіумі. Сьогодні запрошую в Каврай на Черкащину, де нас зустрічають домашній учитель Сковорода і директор школи імені Сковороди Людмила Різник.
...Узимку 1753 року каврайський поміщик, виходець з греко-українсько-німецького роду Степан Томара просить свого близького знайомого, київського митрополита Тимофія Щербацького, прислати в його дім «найкращого» учителя для «вродзьоного шляхтича», «розбалуваного матір'ю сина». Так найкращий студент київської академії уклав договір на рік учителювання у дідича Томари.
Наростаюча напруга першого каврайського року позначалася щодня, насамперед, за обіднім столом. Горбоносий і блакитноокий погордливий господар за рік так і не спромігся промовити ані слова до вчителя, який був йому майже ровесником, молодшим лише на три роки. А жвавий, допитливий неслух Василько, навпаки, тягнувся до вчителя, ловив кожне його слово. Та біля сина стояла на сторожі, мов яничар у спідниці, всевладна мати, пихата пані Ганна, дочка полтавського полковника Василя Кочубея. А що ж учитель? Він немов і не помічав холодної прірви, яку утворили між ним і собою бундючні старші Томари.
Не помічав, аж поки одного разу спересердя і одночасно простодушно під час уроку не зауважив материному плеканцю, що той «мислить, як свиняча голова». Зразу ж донесли пані зі злим перебріхом. І в одну хвилину «найкращий» учитель зі швидкістю татарської стріли вилетів із панського маєтку.
Та інтрига на цьому не заштилюється. Не минуло й року, як гордий Томара починає розшукувати Сковороду й умовляє повернутися, на будь-яких умовах, до сина, який утирає сльози за вчителем. Та де там!.. Заіскрили два горді характери.
Яка ж розв'язка? Учень, друг і перший біограф Сковороди Михайло Ковалинський пише, що приятель Григорія, «упрошений Томарою, одуром привіз уночі сплячого Сковороду в село». Доскіпливий дослідник Леонід Махновець не погодився з цим: як це ні разу за 50 верст не прокинутися на морозному шляху. І розшукав пояснення в календарі. Повернення Сковороди в Каврай припадає на веселі дні Масляної: 21 лютого — 6 березня. Чи не могли друзі звабити товариського Григорія зайвою чаркою і розпашілого та сп'янілого нахилити в дорогу? Як би там не було, Григорій Сковорода вдруге з'являється у Кавраї і залишається тут аж до літа 1759 року. Тільки тепер за вільним бажанням: «без договору, без умов» із паном Томарою. Та й вельможі довелося притлумити свою гординю: зрозумів, нарешті, що вчитель Сковорода — то подарунок долі для його сина.
І от ми входимо слідом за нашим проводирем Людмилою Різник у той духовний дім, де вчитель Григорій Сковорода знайшов «селянський, милий, любий мій спокою», де в нього була «комірка, котра одного умістить», є в нього і з десяток улюблених книжок («О бібліотеко, ти моя вибранна»). Село у цьому райському куточку, вздовж річки Каврай, лівого допливу Сули, заснував на початку вісімнадцятого століття дід Томари, переяславський полковник Степан Іванович Томара, осадивши тут козаків із Гельм'язівської сотні. Назву для села не вигадували, пойменували за річкою — Каврай. У мові кочівників «каврай» означає «сухий очерет». Уздовж річки, в урочищах Береги та Леонівщина, вітер колихав (на жаль, уже в минулому) густі (і конем не проб'єшся) зарості очерету.
Садиба Томарів, спочатку з дерев'яних будівель, швидко розросталася, і на час, коли сюди прийшов студент Сковорода, виглядала вже містечком за міцною огорожею. Де саме вона стояла? «Наша школа, — каже Людмила Різник, — побудована на місці колишнього панського маєтку, від нього залишився глибокий льох, — показує рукою на приземкувату будівлю, — куди ми на зиму закладаємо городину, вирощену нашими учнями». Наш проводир впевнено показує, де стояли панський будинок, «людські» для челяді, комора для хліба, клуня для збіжжя, пташник у городі, а на леваді, в молодих дубках, конюшні, при них — стара хата, де в зимову холоднечу грілися конюхи. В одному невпевнена: де жив учитель — чи в прибудові до панських покоїв, чи на «чорному дворі», в помешканні для челяді?
Сьогодні вона, директор школи, і Сковорода разом з нею щоранку заходять у школу-маєток: Людмила Леонідівна на урок у клас, учні якого шефствують над шкільним музеєм, а Григорій Савич у кімнату для занять із сином Томари. Сковорода давав уроки малому Василю, а сам опановував на майбутнє роль народного навчителя. Звільнений від замшілих поетичних правил, які йому нав'язували настоятелі Переяславського колегіуму, він на повний голос творив поетичне диво, вслухаючись у шум лісу, дзюрчання весняних струмків, у веселість народної говірки. У часи всесильної латини, важких церковнослов'янських зворотів йому навіть доводилося дещо вибачитися за таке опрощення в слові: «Правда, наша пісня майже зовсім селянська і проста, написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що при своїй простонародності і простоті вона щира, чиста, безпосередня» (це з листа до Гервасія Якубовича від 22 серпня 1758 року).
Сковорода відчував, передбачав, що саме «написана простонародною мовою» пісня залишиться з його іменем, надихатиме людські душі й серця. Так і сталося. Лірники і кобзарі рознесли по всій Україні каврайські пісні Сковороди — громадянського позову : «Всякому місту звичай, права, всяка тримає свій ум голова...», ліричну, від серця: «Ой ти, пташко жовтобоко, не клади гнізда високо...»
Та все ж справжньою поетичною перлиною каврайської весни Сковороди стала ода De Libertate — «Про Свободу». Ці, немов вилиті з бронзи рядки, могли народитись і народились саме в Кавраї, в тому місці, де молодий Сковорода сповна віддав поетичну данину незбагненній красі природи, де він підніс свій дух до вершини, «де правда живе свята», і де він дійшов розуміння і переконання, що для людини найбільша цінність, найвища мета — Свобода. І сказав про це проймаюче, голосно:
Что то за вольность? Добро в ней какое?
Ины говорят, будто золотое.
Ах, не златое, если сравнить злато,
Против вольности оно еще блато.
О, когда бы же мне в дурни не пошитись,
Дабы вольности не могл как лишитись.
Будь славен вовек, о муже избранне,
Вольности отче, герою Богдане!
Не будемо пов'язувати, як це робить дехто з дослідників, появу оди «Про Свободу» з тривогою Сковороди перед можливістю втратити волю в закріпаченні, яке ширилося Україною, — ні, поетом володіли вищі мотиви, вивільнення людини із земних турбот і пут. І не треба іронізувати, як це дехто робить, над обранням Сковородою в «батьки вольності» гетьмана Хмельницького. Сковорода щирий у заздоровному слові: «Будь славен вовек, о муже избранне, вольности отче, герою Богдане!» Минуло лише сто років, як Богдан Хмельницький здобув свободу для України. Живий образ «героя Богдана» поставав перед Сковородою навпроти з-за Дніпра, із Чигирина — Гетьманської столиці, із задумливого Суботова. Усе таке близьке, рідне, своє!
... Не тільки грамоти та письма навчав Сковорода Василя Томару. Не пропали марно уроки в природі, мелодіювання на флейті, читання вголос промов Цицерона, слухання віршів самого Сковороди. Свідчення цього — лист, який надіслав сановник Василь Томара своєму вчителю 6 березня 1788 року вже з вершин титулів і гербів: «Люб'язний мій учителю Григорій Савич!.. Чи згадаєш ти, поштивий друг мій, твого Василя, за зовнішністю може й не нещасного, але внутрішньо такого, що більш потребує в пораді, ніж коли був з тобою. О, якби б Господь умовив тебе пожити зі мною! Якби б ти мене один раз вислухав, дізнався, то б не утішився своїм вихованцем. Чи даремно я на тебе сподівався? Якщо ні, послугуйся й відпиши до мене. Яким чином міг би я тебе побачити, палко любимий мій Сковорода? Прощай і не пожалкуй ще один раз у житті виділити крихту твого часу й спокою старому учню твоєму — Василю Томарі.»
Дай Боже, кожному з нас на завершення життєвих бур одержати такого ось листа від учня, друга, близької людини!
У житті Сковороди — багато доріг і стежок, чимало незабутніх днів: чорнухинський світанок, «вічне студенство» в Могилянській академії, царське співославлення в Санкт-Петербурзі, європейське мандрування, слобожанське усамітництво, харківське бунтарство... Та все ж Каврай стоїть окремо і вище. Тут молодий Сковорода прожив, ні, проспівав п'ять поетичних весняних літ. Каврай дав нам того Сковороду, якого ми знаємо і любимо.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
