Істина робить людину вільною
— Василю Григоровичу, рік після Майдану так і не зняв у громадській думці сакраментального питання — «Що це було?». Висловлюються різні версії — від «другої антикомуністичної (чи антитоталітарної) революції» і до «двірцевого перевороту», «зміни владних еліт». Ваша думка з цього приводу?
— У кожній із цих версій є певне раціональне зерно, проте для цілісного й остаточного сприйняття феномену Майдану, очевидно, ще не настав час. Надто злободенне це питання, надто зав'язане воно на перебіг поточних політичних подій, щоб бути одностайно прийнятим усім суспільством. Головне, на мою думку, це те, що дискусії тривають, а в громадській думці підтримується певний температурний градус щодо пошуку істини. І це радує. Адже сказано в Євангелії від Іоанна (розділ 8, вірш 32): «І пізнаєте істину, й істина зробить вас вільними».
Уже зараз зрозуміло, що на Майдані був пошук широкою громадою України власного шляху в майбутнє, що це дійство означало спробу розриву (чи остаточну?) зі сподіваннями на «доброго царя» і готовність узяти відповідальність за долю України на самого себе. Врешті-решт, люди були ображені, що нехтують їхньою політичною волею, масштабними фальсифікаціями підрахунків голосів. Отже, це було благотворним проявом того самого національного сорому, коли кожному стало зрозуміло, що, стерпівши таке приниження, ми надовго втратили б повагу один до одного і перспективу формування громадянського суспільства. Люди воліли стати суб'єктом політики, а не об'єктом політичного маніпулювання.
Але, як на мене, проблема і цим далеко не вичерпується. Власне кажучи, при такому підході вона не виходить із локальної системи координат, не набуває глобального контексту. А він, проте, є. Глибоко переконаний, що не можна розглядати цю проблему, обминувши такий суттєвий її момент, як уявлення молоддю, зокрема студентством, своєї ролі і місця в сучасних світових процесах.
Що не кажи, а студентська молодь відіграла в перші дні Майдану чи не вирішальну роль, ставши тією закваскою, на якій визріли пишні хліби людських надій і сподівань на добро. Одночасно молодь була і залишається «барометром революції», а тому не останню роль відіграє те, на яку погоду вказав цей барометр у перші пореволюційні місяці.
Відповідь на виклик часу — революція в навчанні
— Чи не могли б ви детальніше розкрити фактор молоді?
— Насамперед, не варто зводити перебування молоді на Майдані до традиційного юнацького максималізму. Екстремальну форму поведінки завжди диктують екстремальні умови життя. Як би хто традиційно не журився, що молодь, мовляв, нині не та, але сучасні молоді люди самим плином життя поставлені в умови досить-таки агресивного міжнародного конкурентного середовища. А це вимагає від них максимальної мобілізації фізичних і духовних сил для того, щоб відповісти на виклик часу і знайти своє місце в житті.
Система освіти в Україні впродовж останніх років була спрямована на те, щоб молодь усе глибше усвідомлювала свою відповідальність за долю країни, в якій їй судилося жити і самореалізуватися. Адже неминучість переходу від ери індустріалізму до інформаційного суспільства вимагає справжньої революції знань, а відтак — і революції в навчанні. Звідси — розкутість у волевиявленні й демократичність у переконаннях. Важко собі уявити сучасну молоду людину без мобільника, в якому закладено більше потенційних можливостей, аніж в усіх разом узятих комп'ютерах часів Другої світової війни. І така оснащеність — не данина моді, не забаганка, бо, за даними західних дослідників, ніхто не може гарантувати молодим людям задовільних умов життя й цікаву роботу. За прогнозами, лише чверть усіх працівників матиме шанс на повну зайнятість, та й то за умови, коли кожному доведеться протягом життя кілька разів змінювати фах. Отож при антиавторитарних настановах кожен сьогодні стає одночасно і учнем, і вчителем. Більше того, в сучасній системі освіти вже не поодинокі випадки, коли саме діти стають важливим чинником революції у засобах комунікації. Так, уряд Фінляндії залучив п'ять тисяч учнів, які стали навчати своїх учителів прийомам, як послуговуватися комп'ютером та інформаційними технологіями. Зі свого боку, завдяки електронним інтерактивним засобам комунікації відомі вчителі сьогодні можуть навчати мільйони людей.
Сучасні молоді люди вже не обтяжені імперською ностальгією, бо розуміють, що країна не обов'язково має пнутися в число великих держав, щоб вийти на передові рубежі у світі. Досить важливо, щоб був передбачливий уряд, а освітня система постійно перебувала під прицілом суворої і вимогливої критики. Наприклад, уряд Сінгапуру в 1999 році так окреслив свою мету ХХІ століття: «Нація, що постійно навчається». І це не декларації — уже витрачено півтора мільярда доларів на інформаційні технології у школі, а п'ятирічний бюджет передбачив на ці цілі 2,5 мільйона доларів на кожну школу. Результат очевидний — на двох учнів тут припадає щонайменше один комп'ютер, усі школярі мають безкоштовне підключення до інтернету. Чи це не є яскравим свідченням того, що революція в навчанні — найважливіша революція в людській історії, у ній — таємниця впевненого переходу в ХХІ століття, байдуже у великій чи малій державі ви будете.
Геть комплекс меншовартості
— Чи не означають наведені факти, що наші студенти відстали від своїх однолітків назавжди?
— Не хотів би нав'язувати і так укорінюваний століттями щодо українців комплекс меншовартості. Не все добре складається і в розвинених країнах Заходу, а останні події у Франції — яскраве тому свідчення. Не можна виправдати існуючу у світі систему, де до верхівки, яка становить двадцять відсотків населення, потрапляє шістдесят відсотків національного доходу. Така соціальна модель прирікає значні верстви населення на бідність і неосвіченість, веде до злочинності, наркоманії, розчарування, насильства і соціальних вибухів. Не секрет, що у багатій Західній Європі дев'ятнадцять мільйонів осіб не можуть знайти роботи, а у ще багатшій Америці двадцять відсотків молоді — безробітні, тоді як фірми, що займаються високими технологіями, відчувають дефіцит персоналу. Західні дослідники констатують, що «більш як половина молодих американців закінчує школу, не володіючи відповідними знаннями, потрібними для того, щоб знайти пристойну роботу». Подекуди навіть знання випускників університету втрачають свою актуальність ще до його закінчення.
Ці приклади — не намагання знайти скалку в чужому оці, а лише прагнення зрозуміти проблеми та перспективи нашої молоді, довести до її відома, що нинішня доба диктує необхідність бути самостійними, впевненими в собі, справжніми творцями власного майбутнього, інакше їх чекатиме безрадісна альтернатива «сировинного придатку» розвинених країн, бо ж ручна праця, при всій повазі до людей, що нею займаються, сьогодні асоціюється з безпросвітними злиднями. На мою думку, молодь на Майдані це розуміла і протестувала саме проти альтернативи «сировинного придатку», за перспективу входження в Європу як рівної серед рівних.
І вони мали рацію, бо на їхньому боці світовий досвід. Проблеми, які стоять перед нами, інші країни зуміли подолати саме на шляху інноваційного розвитку, запровадження новітніх технологій. У тих самих Сполучених Штатах ще у 1950-ті роки 60% працівників були робітниками, нині їх частка знизилася до 13%, тоді як близько 24% національного валового продукту, як і раніше, дає промисловість. Слід враховувати й світові тенденції в аграрному секторі, особливо зважаючи на наші плачі з приводу «загибелі села». На перших порах 90% людей у США теж були фермерами, а нині цей показник становить 3,5% і дедалі знижується. Але держава створює необхідні умови для ефективного фермерства. Таким є життя, і його слід сприймати адекватно. Ще один приклад — Ірландія. Двадцять п'ять років тому це була бідна сільськогосподарська країна. Нині вона посідає друге місце після Сполучених Штатів серед світових експортерів комп'ютерних програм.
Отже, майбутнє наших дітей залежатиме від того, наскільки швидко вони зуміють засвоювати нові уявлення про світ, навчаться поєднувати здобуття освіти з потребами своєї країни й епохи, усвідомлять, що головним суспільним капіталом стає сила людського розуму, знань і творчого мислення. Власне, національна ідентифікація все менше пов'язуватиметься з поняттями «національна економіка» чи «національний продукт». Головним і чи не єдиним надбанням нації стануть уміння її громадян здобувати навички, пропонувати шляхи нового розв'язання проблем й примноження цінностей. Хто володітиме цими можливостями, той вступить в еру інформаційних технологій, бо інакше — безробіття, злидні й безвихідь.
Корені історичної пам'яті й мовний прорив
— Проблема національної самоідентифікації, судячи з матеріалів преси, досить актуальна для України. Стверджують, що це одна з найтяжчих ліній «цивілізаційного розлому», яку не так просто ліквідувати. Що робить система освіти в цьому напрямі?
— Тут слід враховувати фактор багатоетнічності українського народу. Складність цього феномену в наш час пояснюється тим, що процес консолідації українського народу відбувається нині за умов глобалізації паралельно у двох площинах: не минаючи етапу етнічної консолідації, ми змушені виходити одночасно й на рівень консолідації політичної нації. А тут існує загроза зневажити етап етнічної консолідації, перестрибнути відразу до етапу політичної нації, знехтувати важливістю тієї історичної пам'яті, яка об'єднувала український світ у минулому, сьогоденні й об'єднуватиме в майбутньому, формуючи засади патріотизму людей, насамперед молоді. І тут на передній план виходить проблема мови.
Тож освітяни України чітко усвідомлювали необхідність здійснити мовний прорив у системі освіти, а через нього — і мовний прорив країни в цілому. На практиці це означало, певна річ, знання державної української мови. Якщо п'ять років тому 65 відсотків дітей навчалися українською мовою, то нині — близько 75 відсотків. Цю роботу активізували в багатьох російськомовних регіонах. Водночас не було жодного насилля — просто створювалися всі умови, щоб разом з українською вивчали всі, хто бажає, російську мову, а до того ж — ще одну з іноземних. Три мови — це під силу дітям, а знання мов — це можливості широкого міжнародного спілкування, конкурентоздатності впродовж усього життя. Такі ж принципи закладалися і у сфері вищої освіти.
Звичайно, освітяни України давали собі звіт, що підготовка має бути не лише фаховою. Нашим обов'язком є готувати свідомих патріотів. Увесь процес освіти, навчання, поведінка переважної більшості педагогів були такими, що формували любов до України, почуття єдиної родини. Яскравим свідчення цьому стала та патріотична позиція, яку зайняла наша молодь на Майдані. Зрозуміло, що студентська молодь за всіх часів виявляла свою непримиренність до всього старого, віджилого, несправедливого. Але до того, що цей рух набув масової форми, долучилася й система освіти — спрацював курс на формування демократичної особистості учнів і студентів, на їх здатність до максимальної самореалізації як єдиного багатоетнічного цілого. Саме ці ідеї були головними у процесі модернізації освіти України протягом останніх п'яти років перед Майданом. І це значною мірою сприяло становленню молодих людей, здатних до самостійних і, що дуже важливо, усвідомлених дій, які вилились у процеси, що називають Помаранчевою революцією.
З перших же днів мирного протистояння на майдані Незалежності студентська молодь була важливим компонентом демократичних сил. Переконаний, що не без їхнього впливу сталися істотні зрушення в національній самоідентифікації населення України. Якщо за півроку до Майдану (за даними Інституту соціології НАН України) тих, що ідентифікували себе насамперед як «громадяни України», було 47,4% опитуваних, то влітку таких було вже 65,7%.
— Чи виявився на рівні вимог часу викладацький контингент, керівництво і працівники Міністерства освіти і науки України?
— З повною мірою відповідальності можу сказати — так, освітяни були на рівні вимог і дали адекватну відповідь на виклик доби.
Міністерство освіти і науки своїми рішеннями намагалося створити належні передумови для вільного волевиявлення студентів, освітян і науковців. Ще 24 листопада 2004 р. під час прес-конференції у Кабінеті Міністрів України я, тодi як мiнiстр, заявив про неприпустимість будь-яких переслідувань студентів за їхні політичні погляди. Наступного дня, 25 листопада, коли значна кількість студентів підійшла до міністерства, вони отримали примірник листа міністра до всіх ректорів вищих навчальних закладів, де було зазначено, що неприпустимим є «будь-яке переслідування студентів за їхню участь у громадсько-політичних акціях, які здійснюються відповідно до Конституції і законодавства України».
Ще одним свідченням політичної зрілості освітян стала оперативна реакція на спробу деяких політичних сил розіграти федералістсько-сепаратистську карту в Сіверськодонецьку. Міністерство підготувало звернення до освітян, науковців та студентів України, яке вранці 29 листопада було оприлюднене ще до засідання Верховної Ради України, на якому депутати засудили події в Сіверськодонецьку. У зверненні пролунали, зокрема, такі слова: «...Історичний досвід нагадує нам, що отаманщина та міжрегіональна «руїна» рано чи пізно закінчувалися для України «пропащим часом» бездержавності, культурного занепаду та втрати національного обличчя... Зупинімося, зосередьмося, почуймо один одного й зрозуміймо всю небезпеку сповзання до прірви розколу, приниження доброго імені України в очах міжнародного співтовариства».
Бути суб'єктом історії
— Ви так наголошуєте на ролі студентства та молоді в цілому, що напрошується питання: чи не стався, бува, розрив між поколіннями на Майдані?
— Як показують дослідження соціологічної служби «Соціс» за травень 2005 року, Помаранчева революція не внесла розколу між поколіннями, а в багатьох питаннях, швидше за все, привела їх до певного консенсусу.
Насамперед, хотів би звернути увагу на те, що не відбулося якоїсь надмірної «політизації», яка б відволікала молодь від завдань здобуття освіти чи вирішення суто молодіжних проблем. На запитання «Якою мірою вас цікавить політика?», відповіді за віковим цензом були такі: «Дуже цікавить» — 13,14% (до 30 років), 21,20% (30—55 років), 26,60% (понад 55 років).
Не минули даремно й роки виховання молоді в дусі толерантності, ідейного плюралізму й врівноваженого ставлення до думки інших. На запитання про ставлення до сил, одні з яких відстоюють шлях соціалізму, а інші — капіталізму, відповіді молоді до 30 років були такими: «підтримую прибічників соціалізму» — 11,37%; капіталізму — 16,02%; тих і інших, лише б не конфліктували, — 27,13%; «не підтримую жодного з них» — 21,19%. Отже, актуальність поставленої проблеми в ключі «або-або» для молоді, з усією очевидністю, втрачена, а можливо, й надумана. Більше, що її турбує, — стабільність і прогнозованість розвитку в країні.
Чи не найбільшим завоюванням Майдану молоді люди вважали забезпечення можливості вільно виявити свої політичні погляди. Показово те, що на запитання «Чи можуть сьогодні в Україні люди вільно висловлювати свої політичні погляди?», думки молодшого і старшого поколінь практично збігалися: «ні» — 21,91% (20,48% — всi вiковi групи по Україні в цілому); «важко сказати» — 21,13% (21,04% по Україні); «так» — 56,96% (58,49% по Україні). Практично така ж одностайність поглядів молоді з усім населенням України проглядалася і щодо питання вступу України до Європейського Союзу: «скоріше негативно» — 19,85% (19,90% по Україні в цілому); «важко сказати» — 31,44% (32,91% по Україні); «скоріше позитивно» — 48,71% (47,19% по Україні).
Отже, підбиваючи підсумки основних результатів Майдану, думаю, це була насамперед революція національної свідомості, революція людської гідності та революція громадянської відповідальності широких мас населення за подальшу долю країни. Люди вийшли з Майдану духовно очищеними, повними надій і сподівань на краще. Інша справа, що з часом відбувся розрив між завищеними сподіваннями на негайне утвердження соціальної справедливості в суспільстві і реальними можливостями України вдовольнити ці очікування.
— Події останніх місяців розвивалися настільки стрімко, що це не могло не відбитися на громадських настроях молоді. Чи не відбулася переоцінка цінностей, чи не позначилася втома чи розчарування Майданом?
— Процес переоцінки цінностей відбувається постійно, і до цього слід ставитися з розумінням. Тут головне — вчасно помітити, чи відбувається відхід від засадних положень, а чи йде процес уточнення позицій, приведення їх у відповідність до поточного моменту.
Так от, як на мене, соціологічні дані Інституту соціальної та політичної психології Академії педагогічних наук України за листопад 2005 року незаперечно підтвердили, що революції в її класичному розумінні в Україні не відбулося, але найбільше, що цінується молоддю, та й усією громадськістю України в цілому, є те, що «Помаранчева революція вселила в людей віру в те, що ситуація в країні залежить саме від них, а не від того, як домовляться у вищих ешелонах влади». Таке твердження підтримав 51% опитуваних до 30 років, не згодні з ним 21,6%, а 27,2% вагалися з відповіддю. Оцей факт, що домінуюча частина опитуваних повірила у власні сили, що відчула себе суб'єктом історії, — і є визначальним підсумком Майдану.
При цьому я хотів би наголосити на тому, що в ЗМІ часто зміщуються акценти у трактуванні соціологічних даних, коли мова заходить про таке положення, чи розвиваються події в Україні у «правильному» напрямі, чи навпаки. Якось так трактується, що мало не все населення вважає, що події йдуть у неправильному напрямі. Але це не так. Наші останні дані показують, що 19,9% молоді вважає, що обрано правильний шлях, 29,2% — що неправильний, а 50,5% вагаються з відповіддю. Я вважаю що драматизувати такий стан справ не слід, навпаки, треба віддати належне вдумливому підходу молоді до оцінок останніх подій, відзначити таку позитивну рису, як їх відхід від горезвісного бездумного «одобрямсу».
Нове покоління відкидає імперський авторитаризм
— Однак події останніх місяців усе-таки наклали свій відбиток на наші переконання та вподобання, тож хотілося б знати, чого молодь переважним чином не сприйняла, на що владі слід би було звернути увагу?
— Як на мене, то корективи політичного курсу, який викликав у молоді якщо не реакцію заперечення, то принаймні сумнів і неприйняття, вже відбуваються. Насамперед йдеться про політику реприватизації у тому вигляді, якою вона була до останнього часу: 50,5% опитуваних молодих людей сумніваються в ній, а 28,4% — відкидають. 53,9% респондентів шкодує, що в країні «не знайшлося гідних керівників» для втілення в життя філософії Майдану, і стільки ж вважає, що плодами Майдану «користуються лише політики й олігархи». Не викликали довіри молоді й ті кроки, які вживалися для боротьби з корупцією, а також переслідування деяких опозиційних лідерів.
— І як молодь налаштована реагувати на ситуацію, що склалася? У ЗМІ час від часу трапляються думки про неминучість нового Майдану.
— Є й такі думки, їх висловлює помітна частка молодих людей, хоча в цілому превалює думка про те, що слід дати час для стабілізації становища в країні. Так чи інакше, а домінуючим є настрій не нашкодити: «Як би важко нам не жилося, головне —зберегти в Україні мир і спокій» — «згоден» 66,4%; «не згоден» — 17,6%; «важко сказати» — 15,9%.
— То який же, врешті-решт, є той «сухий осадок», який принесла, за вашим визначенням, революція духу і людської гідності?
— Давайте приглянемося до ставлення молоді щодо спеціально сформульованої соціологами провокативної тези: «Незалежність України не принесла нам нічого доброго». Сьогодні з нею погодилося лише 22,3% молоді, тоді як у 1998 році з цим погодилося 37,8%. І навпаки, з тезою нині рішуче не погодилося 50,2%, а ще 27,2% не могли визначитися з відповіддю. Отже — зрушення очевидне. В країні підростає нове покоління, яке виховувалося в дусі демократизму і не сприймає імперський авторитаризм. Лише п'ята частина молоді до 30 років не проти того, щоб провести референдум і відновити СРСР. І навпаки, сьогодні вже 79,9% молоді переконанi: «хоча на шляху нашої державності багато перешкод, я все одно вважаю, що Україна повинна бути незалежною». Свою незгоду з цим положенням висловило лише 6,4% молодих людей, а вагалося з відповіддю 13,5%.
Зрозуміло, є ще регіональні відмінності, зокрема у ставленні до української мови як єдиної державної: «згоден» — 53,7%; «не згоден» — 34,6%; «важко сказати» — 11,3%. Немає повної впевненості у можливості в найближчому часі досягти порозуміння між Сходом і Заходом України. Проте молодь глибоко усвідомлює необхідність подолати це часом штучно інспіроване протистояння і на цьому шляху підтримує тезу, що нам треба не так славити помаранчевий колір, як «виходити з того, що у нас є сьогодні колір державного прапора, який має об'єднати всю Україну»: «згоден» — 67,4%, «не згоден» — 13,2%; «важко сказати» — 18,8%.
Розмову вела Тамара ІВЧЕНКО.
ДОСЬЄ «УМ»
Кремень Василь Григорович (народився 1947 р. у с. Любитове на Сумщині) — філософ, політолог, педагог, доктор філософських наук, професор, академік НАН України, академік і президент АПН України (з 1997 р.), президент товариства «Знання» України (з 1998 р.), міністр освіти і науки України (з грудня 1999 р. по лютий 2005 р.).
Закінчив Київський національний університет ім. Тараса Шевченка в 1971 р., викладав на філософському факультеті. З 1979 по 1991 рр. працював на партійній роботі, де займався питаннями розвитку освіти і науки. З 1991 по 1994 рр. працював у науково-дослідних центрах, У 1994—1998 рр. — на роботі в Адміністрації Президента України: керівник служби з питань гуманітарної політики, керівник Управління внутрішньої політики, заступник глави Адміністрації Президента.
Народний депутат третього скликання.
Автор більш як 200 наукових праць із проблем соціально-політичного розвитку суспільства, освіти та науки, заслужений діяч науки і техніки України (1997 р.), лауреат Міжнародної премії ім. Г. Сковороди за 1997 р. Нагороджений орденами «За заслуги» II і III ступенів.
