Наказ був — розблокувати державнi установи. (Фото УНІАН.)
Уже коли загроза застосування внутрішніх військ проти народу зникла, тодішній командувач ВВ Ігор Попков пояснив підозріле висунення військ у повній бойовій готовності з-під Василькова на Київ звичайною навчальною тривогою. Тоді ж, у грудні 2004 року, колишній голова СБУ Ігор Смешко заявив через американську пресу, що загроза застосування сили проти Майдану таки була і вирішальну роль у поверненні бійців до казарм нібито зіграла саме Служба безпеки. Згодом, у березні 2005 року, на можливість iснування злочинного наказу з боку керівництва ВВ прозоро натякнув у своєму першому ексклюзивному інтерв'ю «Україні молодій» новопризначений командувач ВВ Олександр Кіхтенко. Генерал був лаконічним, але додав, що «невдовзі суспільство отримає відповідь і на це питання».
З того часу минув рік. І суспільство таки отримало відповідь: загроза була цілком реальною, а можливе кровопролиття колишня влада цинічно пояснювала «необхідністю розблокування державних установ».
Час розв'язав язики багатьом, хоча й не всім. Саме про найнапруженіший сьомий день революції журналісти зняли два документальні фільми. Отже, про чимало нюансів того дня ми дізнаємося лише сьогодні. Так само, як і про прізвища тих героїв, які власною позицією відвернули загрозу української «кривавої неділі».
У цьому підзаголовку поєднано назви двох документальних фільмів, знятих до першої річниці Помаранчевої революції — «День сьомий» (режисер — Олесь Санін, продюсер — Володимир Ар'єв, автор сценарію — Наталка Фіцич) та «Українська революція. За півкроку до крові» (автор — Святослав Цеголко). Власне, одночасна поява двох майже ідентичних проектів дещо дивує, якщо врахувати, що місцем роботи і Ар'єва, і Цеголка є «5-й канал». Не випадково обидва фільми за інформаційним наповненням дуже схожі: це і використання архівних записів і цитат политіків; емоційно сильна «лайфовість» — життєві історії простих рядових внутрішніх військ і їхніх матерів, що опинилися по рiзнi боки барикад із рідними синами; спогади головних учасників тих подій через рік тощо.
Хоча є між проектами і суттєва різниця. По-перше, дебютантка-сценарист Фіцич категорично заявляє, що «День сьомий» — фільм не про революцію, а про героїв, які рятували країну від кровопролиття. Натомість про революційну складову другого проекту говорить сама назва. По-друге, режисер Санін каже, що, на відміну від інших, «День сьомий» — це справжнє документальне кіно, а не журналістське розслідування чи телерепортаж. Це і політичний трилер, і фільм-опера одночасно. По-третє, впадає у вічі комерційна складова першого проекту, на якому автори вже почали заробляти. «День сьомий» уже демонструють у кінотеатрах України, і лише через два тижні, коли завершиться прокат, стрічку буде показано на одному з телеканалів. А ще продаватимуть у відео- та DVD-форматі. Тоді як «Українська революція. За півкроку до крові» створювали для глядачів «5-го каналу». Його можна вільно переглянути на сайті www.5tv.com.ua хоч зараз.
Але все це так, для поінформованості. Бо для історії не важливо, чий фільм кращий, для неї головне — джерела, використані авторами, які дають можливість неупереджено зрозуміти суть тих подій.
Отже, поєднаємо «ньюси», «розкопані» авторами фільмів, додамо до цього інформацію, відому «УМ», а також останні публічні одкровення політиків, зумовлені річницею Майдану — і відтворимо більш-менш прозору картину тієї неділі, 28 листопада, яка ледь не стала кривавою...
Але був й інший день. Чимало «польових командирів» Майдану схиляються до думки, що революція могла захлинутися у крові вже на другий день — 23 листопада. Це було б можливим, якби люди пішли на штурм Банкової.
«Якби штурм відбувся, переміг би Янукович», — каже сьогодні Президент Віктор Ющенко. I з цим неможливо не погодитися. Адже помаранчева команда скомпрометувала б себе намаганням узяти владу силою. На щастя, штурму не відбулося, хоча та ж «Пора» досить ретельно готувалася до нього. І не дивно, що міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, оцінюючи перебіг подій листопада 2004 року, вважає одним із головних досягнень як Віктора Ющенка, так i окремих «польових командирів» категорично заявлену неприпустимість штурму адміністративних приміщень.
«Адміністрація Президента — це приміщення, яке не можна взяти без колосального кровопролиття», — каже Луценко. На його думку, це розв'язало б владі руки, i вона б мала достатні підстави, щоб запровадити в країні надзвичайний стан. Уже тоді Луценко казав «яструбам» у помаранчевому таборі, що це нічого не дасть: «Ну зайдемо ми до кабінету Кучми, ну вип'ємо його віскі, посидимо на дивані, а що далі?»
Хоча увійти навряд чи вдалося б, бо взяті в кільце спецназівці відбивалися б дуже завзято. Охороною Банкової тоді керував начальник Департаменту громадської безпеки МВС Олександр Савченко (нині директор Департаменту державної служби охорони), який каже, що коли люди йшли до АП, то він відчував стурбованість i не більше. Бо теж переконаний, що штурмувати Банкову неможливо. Але навіть якби штурм відбувся, міліція застосувала б лише дозволену законом зброю — гумові кулі, сльозогінний газ, водомети, кийки.
Натомість Юлія Тимошенко, яка закликала Майдан iти на Банкову, каже, що насправді це було потрібно, аби підійти до Кучми, узяти його в облогу. «Ніякого кровопролиття не планували, i це був лише метод тиску на владу, який спрацював», — стверджує лідерка БЮТ.
А ось тодішній керівник Адміністрації Президента Віктор Медведчук не має сумнівів, що загроза штурму була реальною.
Говорячи про Банкову, варто згадати i про танки з навчального центру сухопутних військ «Десна», які вже прогрівали мотори i про можливість використання яких під помаранчевими прапорами «УМ» писала тиждень тому. Танки полковника Безпальчука могли лише продемонструвати силу, але не застосовувати її. Сама їхня поява на Банковій мала справити вирішальний вплив на її озброєних захисників i змусити їх до втечі. I що там казав генерал Савченко про неможливість захоплення АП? I хоча до цього, слава Богу, не дійшло, але вже через кілька днів саме армія вплинула на остаточний злам ситуації на користь Майдану. Бо після цього кучмізм «поплив».
Завершувався перший тиждень революції, а влада все ще ігнорувала Майдан i не йшла на переговори. Як i в помаранчевому таборі, серед кучмістів думки стосовно реакції на події теж розділилися. Щоправда, прихильників радикальних кроків серед тодішніх можновладців важко назвати «яструбами», швидше, «шуліками».
Залишаючи посаду голови СБУ після перемоги Віктора Ющенка, Ігор Смешко прихопив цікавий документ — довідку СБУ про нараду в президентській резиденції у Пущі-Водиці. Наводимо окремий уривок: «27 листопада, субота. Об 11-й годині в Пущі-Водиці відбулася нарада Президента Кучми з десятьма керівниками облдержадміністрацій, регіони яких підтримали Януковича. Нарада почалась із жорсткого наступу Януковича на Кучму. Янукович сказав: «Леоніде Даниловичу, ось тут присутні ті «губернатори», які виконали ваше доручення. Ми виграли президентські вибори, це було ваше завдання i ваша команда його виконала. Але чому ви бездієте? Ви що, зрадили нас, вашу команду? Якщо ви нас «кинули», то так i скажіть!». Далі Янукович в ультимативній формі зажадав від Кучми негайного оголошення про день інавгурації нового Президента Януковича та виконання з боку Президента Кучми негайного розблокування урядових установ у місті Києві. Кучма коротко відреагував, звертаючись до Януковича: «Я бачу, ти вже став дуже сміливим, там, на Майдані, потрібно показувати свій запал та сміливість, а не тут!».
Наступного дня відбулося засідання Ради нацбезпеки i оборони. Всі передчували, що одним з його рішень може бути введення надзвичайного стану. Як пригадує спікер Верховної Ради Володимир Литвин, тоді думки розділилися: одні були за розблокування АП i Кабміну силами внутрішніх військ, інші наполягали на тому, що потрібно думати за безпеку людей, бо одна куля може розв'язати громадянську війну.
Перші пропонували використати ВВ, дислоковані на Київщині. Виявилося, що міліція, яка стояла в Києві, була «деморалізована» (тобто з народом), i таке завдання могли виконати лише ВВ, що не встигли «отруїтися» революційним духом. При цьому зазначалося, що навіть цих бійців, їхньої моральної витримки вистачить лише на одну операцію. Тому їх потрібно використати швидко й ефективно.
У той же день відбувався сумнозвісний з'їзд у Сіверськодонецьку, на якому Янукович ще раз закликав владу рішуче розблокувати державні установи, інакше «нужно подниматься всем и решительно сказать свое слово». Але на РНБО перважила інша точка зору. Тодішній секретар РНБО Володимир Радченко зачитав перед пресою рішення, у якому головними словами були такi: «вважати неприпустимим застосування до учасників акції сили». Так, Медведчук тепер каже, що такою була перш за все позиція самого Кучми: «Тоді Президент не вагався — він за складом характеру не здатний на застосування сили».
А одразу після РНБО відбулися перші переговори між владою, що відживала свій вік, i владою, що народжувалася. Формат: Кучма — Ющенко — Литвин — Плющ. Власне, аксакал української політики i був ініціатором переговорів, тож саме йому за правом «першого тосту» Кучма й надав слово.
Позиція Плюща була проста i зрозуміла: народ не від якогось дива зібрався на Майдані, а тому що влада його дістала. Треба домовлятися, бо вiдвести людей — це мистецтво. Обід перейшов у вечерю. Це засвідчують i Литвин, i Плющ. А потім усі поїхали до... Пінчука, де Плющ одягнув на Кучму помаранчевий шалик. Звісно, це був жарт, який не означав, що Кучма перейнявся ідеалами Майдану, але здавалося, що порозуміння досягнуте. I раптом — бойова тривога!
Повну бойову тривогу внутрішнім військам, що базувалися у Василькові, оголосили о 22.25. Офіцери стурбовано питали, що трапилося. Нині командувач ВВ, а тоді — начальник штабу Олександр Кіхтенко каже, що виникла дуже загрозлива ситуація: колони підсилення з Василькова рушили у напрямку Києва. За 30 років служби на його пам'яті це був перший такий випадок, коли всім роздали не спецзасоби (кийки та щити), а автомати й набої.
На той момент штаб Ющенка контактував i зі спецслужбами, i з військовими формуваннями, але, як нині пригадує сам Президент, контакту з ВВ фактично не iснувало, довіра до його керівництва була мінімальною. Військові кажуть, що тоді у повітрі вони вже відчули атмосферу війни, яка ось-ось має розпочатися. Але саме найвищі чини силових структур — армії, СБУ i навіть ВВ — врятували ситуацію, проявили себе справжніми захисниками народу, а відтак i героями. На той момент з ними контактували Юлія Тимошенко, Юрій Луценко, Олексій Івченко та Євген Жовтяк. Наприклад, iз самим заступником начальника військової розвідки Міноборони Миколою Мельником у прямому контакті була саме Юля.
Генерал Мельник колись був начальником Ігоря Попкова, тож, зателефонувавши йому, спитав просто: «Ігоре, що ти робиш?» У відповідь почув щось про команду згори, завдання йти на Київ, яке він мусить виконувати. Не вплинуло на Попкова навіть нагадування Мельником гвардійського девізу «Україна або смерть!». Саме тоді керівник військової контррозвідки СБУ Віталій Романченко i запропонував «виходити» на Кіхтенка.
Команду про наступ військам міг дати або Верховний Головнокомандувач, тобто Кучма, або командувач ВВ Попков. У розмові з Кіхтенком Попков заявив, що це було його рішення. I хоча останній нагадав, що його підлеглі можуть виконувати такий наказ лише тодi, якщо вiн iснує в письмовій формі, на Попкова це теж не вплинуло. Отже, Кіхтенко та інші генерали повідомили штабу Ющенка про небезпеку. Одразу ця інформація стала відома послу США в Україні Джону Гербсту, i за кілька хвилин держсекретар США Колін Пауелл намагався додзвонитися до Кучми, але... абонент був поза зоною досяжності! Пану Пауеллу вдалося зв'язатися з Медведчуком, але той назвав можливість силового сценарію абсурдом.
Абсурд не абсурд, але ще до півночі військам пролунав «відбій». Хоча 13 тисяч бійців уже були неподалік столиці. Генерал Савченко, який тоді охороняв Банкову, дивується, навіщо Попкову, якби він хотів придушити Майдан, було використовувати війська з Василькова. Адже частини ВВ на той час були i в столиці. 20 хвилин — i вони на Майдані. Та Савченко або лукавить, або просто не знає, що на РНБО саме «столичні» війська визнали деморалізованими i ненадійними.
Відбій Попкова став можливий не стільки завдяки дзвінкам iз Америки, як позиції інших генералів, які не забули ні про присягу на вірність народу i Україні, ні про офіцерську честь. Командувач Сухопутних військ ЗСУ Микола Петрук прямо заявив, що його війська вийдуть на Майдан захищати людей, бажання бути поруч з людьми виявили i розвідники Віталія Романченка та Миколи Мельника. А це вже демонстрація сили, коли швидка розправа із беззбройними людьми неможлива. Хоча не слід вважати, що поїздка на Київ легко далася військовослужбовцям ВВ. Вони теж полегшено зітхнули, коли повернулися до казарм.
Екс-голова СБУ Ігор Смешко розповідає, що одразу після тієї «навчальної тривоги» і військова контррозвідка, і СБУ проводили розслідування, тож генерал Попков письмово пояснив причини свого небезпечного кроку: «Вважаю, що приведення мною військових частин ВВ МВС України в повну бойову готовність було адекватним наявним реальним загрозам після заяв Юлії Тимошенко, а також фактично відповідало намірам мітингуючих біля Адміністрації Президента». Отже, генерал не на людях, але визнав, що віз бійців на Банкову i на Грушевського, а не для навчання підіймав їх уночі. Сьогодні він ховається від преси. Але деякі таємниці відкрив новий керівник МВС Юрій Луценко. За його словами, Попков дуже хотів стати заступником міністра внутрішніх справ, тому й пішов на цей негідний крок. Луценко згодом з'ясував, що рішення направити війська було неформально прийняте на закритій нараді керівників силових відомств.
«До мене, коли я став міністром, приходив Попков, сам написав заяву про звільнення, розуміючи, що йому не місце в міліції. Це історія про те, як серйозний професіонал спокусився на політичну авантюру», — зітхає Луценко i зазначає, що доки він на чолі МВС, а Кіхтенко — Внутрішніх військ, силові структури не застосують силу проти власного народу.
Міністр переконаний, що відповіді на це питання не дав жодний фільм про минулорiчнi події. Луценко не бачить i потреби в існуванні ВВ як таких, бо не може бути військ усередині країни.
Нагадаємо, що невдовзі ВВ буде реформовано у Національну гвардію, відповідний законопроект вже чекає своєї черги у парламенті.
А ось генерал-розвідник Микола Мельник вважає, що виросло вже нове покоління військових, i вони ніколи не допустять, щоб війська воювали проти людей. «Це все пішло в історію!» — вважає генерал. I йому хочеться вірити...
Сьогодні у київському кінотеатрі «Україна» відбудеться прем'єра фільму «День сьомий» виробництва продюсерської агенції «Закрита зона». Це — ще один матеріал, який висвітлює незнайомі та малодосліджені сторінки Помаранчевої революції з нагоди її річниці, і може сприйматися як іще одна сенсація. >>
Між холдинговою компанією «Луганськтепловоз» та Новочеркаським електровозобудівним заводом (Ростовська область, РФ) укладено угоду на виготовлення 51 секції електровоза 2ЭЛ-5. Ця машина належить до класу магістральних локомотивів і вважається новою моделлю і для російських доріг. Сьогодні в цехах луганського заводу ведеться підготовка до виробництва нового для підприємства виду продукції. Хоча — принаймні ззовні — електровоз дуже схожий із традиційними машинами, які випускаються вже півстоліття в Луганську, а Новочеркаськ розташований практично поруч, тут ще ніколи не намагалися їх створити. >>
Україна надзвичайно відстає від решти країн за таким показником, як готовність до використання мережевих технологій. На думку фахівців, значно поліпшити позицію нашої країни в загальносвітовому просторі можуть бездротові технології. Показовим прикладом цього є досвід прибалтійських країн, зокрема Естонії, де питання доступності інтернету і розвитку бездротових технологій зведені в ранг державної політики. Мабуть, Україні також доведеться піти цим шляхом. Адже для запровадження бездротової технології в неї є все, починаючи з армії мобільних абонентів і закінчуючи фахівцями, які працюють у сфері інформаційно-комунікативних технологій. >>
Культовий «байкар» України Лесь Подерв'янський віднедавна любить розповідати журналістам під чарку рекламованої ним горілки «гостро-хрінової», чим він займався під час Помаранчевої революції: «Ми з друзями створили мобільний загін із 30 чоловік. Він складався, в основному, з колишніх офіцерів підрозділу «Альфа». Підпорядковувалися ми безпосередньо штабу революції, і нас планували кидати на особливо небезпечні ділянки. Але жодного разу так і не кинули. Хоча народ підібрався бойовий і, маю підозру, озброєний. Здавалося навіть — ці хлопці хочуть, щоб на Майдан пішли танки. З якою замріяністю в очах вони казали мені: «Ти не знаєш, як танки красиво горять...»
Це зізнання — одне з багатьох зізнань «по секрету», що стосуються можливості застосування зброї не лише злочинним режимом Кучми—Медведчука—Януковича, а й «помаранчевими» революціонерами. Спокуса піти на штурм і відповісти на удар ще сильнішим ударом була великою, і дуже добре, що наша демократична, ввічлива, весела революція обійшлася без крові.
Були дні, коли до кровопролиття залишалося кілька кроків. Уже всі знають про «готовність номер один» внутрішніх військ Білоконя—Попкова, які от-от мали вирушити з Василькова, Петрівців, Борисполя на Київ і «задавити» Майдан. Однак донині майже ніхто не знає про те, що у вирішальні дні Помаранчеву революцію готувалася підтримати ще потужніша збройна сила — танки Північного оперативного командування. Вони вже прогрівали мотори й чекали останньої відмашки народного Президента. Саме про цю білу сторінку Помаранчевої революції розповідає сьогодні «Україна молода». >>
24 листопада 2004 року. Засідання Центральної виборчої комісії, на якому не мають слова та права на апеляцію «помаранчеві». Голова ЦВК Сергій Ківалов, перекрикуючи гамір у приміщенні, ховаючи очі й заїкаючись, неповторним російсько-українським суржиком повідомляє остаточні результати другого туру виборів Президента: Янукович В. Ф. — 49,46%, або 15 093 691 голос, Ющенко В.А. — 46,61%, або 14 222 289 голосів. Фініш... >>
