«Навіщо пам'ятати про 33-й рік?» — можна почути сьогодні від багатьох. По відповідь раджу поїхати в якесь із сіл Київщини, Кіровоградщини, Луганщини чи Харківщини і поговорити там з людьми, які пережили Голодомор. Можливо, перед вами станеться їхня перша «сповідь» про жахіття, відчуте кожною клітиночкою єства (автор цих рядків таких «сповідей» чув уже близько пiв- сотні, упродовж кількох років беручи участь в експедиціях Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАНУ). Наприкінці півтора-, а то й двогодинної розмови бабця чи дідусь полегшено зітхнуть: нарешті (через 70 років!) виговорилися. Якщо поряд будуть їхні внуки і правнуки — у ході розповіді ви відстежите на їхніх обличчях «зміну свідомості»: вони вперше уважно слухатимуть свою 90-літню «бабу», не кепкуючи з неї, як це часто трапляється в постколгоспному побуті. Дзвін пережитої трагедії долине й до них, довгий час «відрубаних» від цілісного інформаційного поля народу. На ваших очах ці молоді люди враз заповажають свою убогу сиву «старійшину», а хтось із них, відвернувшись, схлипне від різкого душевного болю. І, може, той біль згодом покличе його до глибшого вивчення причин і наслідків Великого голоду, які ми, не замислюючись, відчуваємо на собі щодня.