Вік волі не бачити

26.11.2005
Вік волі не бачити

Ці довічники вірять, що вийдуть на волю. (Фото автора.)

       Житомирська «вісімка», в якій довічно «сидить» 174 найжорстокіших убивці, загальноукраїнського розголосу (i не лише) набула завдяки лише одному з них — серійному вбивці Анатолію Онопрієнку. «Довічною» вона стала більше чотирьох років тому, після відміни іншої міри покарання — смертної кари. Саме це врятувало й Онопрієнка, i багатьох інших «смертників» від кулі в потилицю. I хоча «вісімка» не єдина установа, чиї засуджені на формі мають безперспективну нашивку «довічно ув'язнений», саме до житомирських грат прикута найбільша увага i журналістів, i європейської громадськості. Щорічно до «вісімки» приїжджають з перевірками емісари Ради Європи. Цього року разом з експертами з Великобританії, Німеччини, Швейцарії, Бельгії тощо за колючий дріт «просочилося» i кілька журналістів. Серед них i кореспондент «України молодої», якому вдалося з'ясувати ексклюзивні подробиці про будні Онопрієнка та інших екс-смертників.

 

Зброя, наркотики, мобілки...

        До Житомира довелося добиратися окремо від основної групи, тож на автовокзалі обласного центру взяв таксі. Одразу впало у вічі, що водій з ентузіазмом спрямував авто до «вісімки». Як з'ясувалося на місці, він — один iз співробітників зони, таксує ж у вільний час, бо робота хоча й відповідальна, але родину не прогодуєш.

       «Ну i як там Онопрієнко?» — скориставшись нагодою спитав його я.

       «Як кіт у маслі! А що йому треба? Годують, вигулюють, у камері сидить сам, тоді як інші по двоє. Якби ж мораторій на «вишку» прийняли на кілька місяців пізніше...»

       В адмінбудівлі в. о. начальника Житомирської установи покарань № 8 Віктор Кудельський та керівництво облуправління Держдепартаменту з виконання покарань спілкувалися з гостями з Європи. Журналісти сиділи у приймальні. Про що була розмова, а також які враження лишилися у гостей уже після відвідин довічників, дізнатися не вдалося. Експерти з Ради Європи не мають права давати оцінки й коментарі до офіційного підбиття підсумків візиту в Україну.

       I ось нарешті йдемо «за колючку». Важкий скрегіт металевих засувів, на КПП нас перевіряють на наркотики, зброю та іншу «заборонку». Лишаємо тільки мобілки та документи. Архітектура окремих будівель видає свій історичний вік, адже будували тюрму ще у 1914 році. Власне, функції тюрми та слідчого ізолятора «вісімка» виконувала до минулого року. Окремого СІЗО в Житомирі немає i досі, тому наразі установа має вже шість секторів. Тут вам i два сектори з довічниками (з 2001), i дільниця посиленого контролю колонії максимального рівня безпеки для небезпечного рецидиву, й арештний дім. Решта — СІЗО з підсудними неповнолітніми та жінками. Реконструкція приміщень, ремонт, покращення умов, як того вимагають закон i євростандарти, не припиняються тут i зараз.

        Приймальне відділення. Начальник відділу режиму та охорони старанно відповідає на питання «Європи». Згадують i Онопрієнка. Перекладач переповідає, що цього вбивцю, як й інших, утримують тут на підставі рішення суду, i вiн теж задоволений покращенням умов. «O-o, serial killer! Serial killer!» — одразу починають гомоніти ті з іноземців, які тут уперше. Потім «жертвою» гостей стає начальник медичної частини Василь Мельничук, який запевняє, що далі його кабінету інфекція, алкоголізм i наркоманія не пройдуть. «Усіх залежних направляємо до наркологічного диспансеру, як вилікуються, тоді можна i до нас, за грати», — каже він.

      Але перші «good, good» співробітники установи почули від емісарів у кімнаті прийому громадян. Винуватцем схвальних кивків іноземців став не портрет Президента на стіні, а стенд з «Європейськими стандартними правилами поводження з в'язнями».

«Кожен день молюся за волю...»

      Нарешті потрапляємо у «святая святих» — ізольовану дільницю сектору утримання довічників. Зеківське прислів'я «вік волі не бачити» є тут особливо актуальним. Металеві двері вздовж вибілених стін i синіх панелей. Загальний периметр, включно з металевими сходами i напруженими обличчями охоронців просять не фотографувати. За першими дверима зліва «сидить» Онопрієнко. Це засвідчує маленька табличка на дверях, на якій позначені не лише ініціали серійника, а й те, що він схильний «до втечі, нападу i самогубства». В інших «мешканців» рівень загроз нижчий.

      Пан Кудельський розповів «УМ», що всього в цьому відділенні 88 камер-«двушок» на 176 нар, але оскільки самих довічників 174, два місця вакантні. З іншого боку, жодна з камер не є порожньою, адже Онопрієнко «сидить» один i сусідства не бажає. Тож такий самий «привілей» самоти є ще в одного засудженого. «У гості» до кривавого вбивці хотіли хіба що журналісти ( ще на початку керівництво установи казало, що спілкуватись можна з будь-ким у зеківській робі, але лише з його дозволу). Але говорити з Онопрієнком не виявили бажання експерти РЄ, а нам довелося повірити на слово співробітникам «вісімки», що серійник зустрічей із пресою не шукає, бо ображений на неї.

       Натомість охоронці відчинили ту камеру, на яку навмання вказали гості. Довічно ув'язнені Федоров та Іванов на спілкування погодились, хоча й були лаконічними. В камері є телевізор, його Іванову подарувала церква. Погоджуються, що «сидіти» стало краще: регулярні прогулянки, дворики обладнали турніками. Кожен день проходить однаково. О шостій прокинувся, застелив ліжко, помолився. О сьомій — гарячий сніданок, потім перегляд телепрограм, о десятій — година прогулянки у дворику три на чотири метри. Далі все те саме: обід, вечеря i телевізор або книжки з тюремної бібліотеки. Побачення з рідними — двічі на рік. Коли ж довічника Іванова спитали, чи вірить він, що колись таки вийде на волю, він аж ковтнув слину, а голос забринів: «Вірю! Кожен день молю Бога про це. Мене ж мали розстріляти ще наприкінці 90-х, а бачите, ще живу...»

       Сентиментальних читачів прошу не розслаблятися, це зараз, через кілька років замкненого простору ув'язнені ніби схожі на страждальців. Але ж найвищу міру покарання просто так не отримують. Звісно, суд може помилитися. Але, як правило, засудженні ще довго апелюють до найвищих інстанцій Феміди. В результаті довічне ув'язнення отримують лише ті, хто справді вбив двох i більше людей. Жорстоко i цинічно. «Катюзі по заслузі. Побачили б ви справи цих «янголів»,— сказав мені поряд хтось з охоронців. До речі, 70(!) довічників мають вік від 20 до 30 років, ще 60 — від 31 до 40 років. Є навіть 12 іноземців, у тому числі з екзотичних країн. Майже половина всіх ув'язнених до «вісімки» неодноразово «сиділи» на звичайній зоні. Але тепер життя для них фактично вже скінчилося.

       Найжорстокішим серед них, звісно, є Онопрієнко, якому нібито наказували вбивати міжгалактичні сили. Цей нелюд розстрілював i вирізав цілі родини, i хоча слідству вдалося довести причетність маніяка лише до 52 вбивств, правоохоронці вважають, що жертв було значно більше.

Від диявола — до Бога

      Як відомо, надія залишає останньою. Коли засуджений усвідомлює, що до кінця своїх днів він бачитиме лише ці стіни i грати, носитиме лише цю форму з біркою-вироком, а кожен день буде схожим на попередній, багато хто згадує про існування Бога. Начальник «довічного сектору» Володимир Василенко показав мені стандартну камеру, переобладнану під молитовну кімнату.

       На стінах простенький, але великий іконостас. На столику перед загратованим вікном — Біблія та Євангеліє. Тут навіть проводять окремі релігійні обряди. Загальна чисельність пастви складає, за словами Володимира Василенка, близько 70 чоловік, дехто навіть пише свої духовні трактати. Але в кожного своя віра. Пастирі чотирьох конфесій (Українська православна церква, Християнська місія «Світло правди», Свідки Єгови та Єврейська Месіанська релігійна громада) приходять до «вісімки» за графіком, кожен у свій день. Православні атрибути віри у молитовній кімнаті інші конфесії не обурюють, бо всі розуміють, що Бог один, як і кімната для молитви. Оскільки прийняти усіх бажаючих упродовж одного дня фізично неможливо, священик обирає з поданих заяв кілька інших чекають наступного разу.

       Духовні отці можуть звернутися до заблудлих i по внутрішньому кабельному телебаченню або радіомережі. Телестудією часто користується i керівництво установи, звідси крутяться просвітницькі передачі. Хто хоче працювати — збирає розетки. Керівник установи Кудельський розповів, що таких робітників поки що лише 28. Але причина не у «відлинюванні», а у нестачі робочих камер — на п'ять поверхів сектору поки що створили лише три таких виробничих приміщення. Але у перспективі роботою забезпечать усіх бажаючих.

Читач Онопрієнко А.Ю.

      Окремі подробиці про будні Онопрієнка вдалося дізнатися від першого заступника начальника Управління Держдепартаменту з виконання покарань у Житомирській області Миколи Зубчука.

      «Як Онопрієнко поводиться? Та, нормально, спокійно. Ходить на прогулянки...»

      «А молитовну кімнату відвідує? Перед священиком сповідується за гріхи?»

      «Раніше ходив, але без священика. Зараз буває, але дуже рідко. Хоча в камері в нього висить якась іконка, є у нього релігійні книжки, а художні замовляє у нашій бібліотеці.»

      «I що читає?»

      «Переважно детективи із нашої «Золотої серії». Чейза перечитав майже всього. Можете подивитися його читацький формуляр. I телевізор дивиться. Ваші колеги, журналісти, кілька років тому йому подарували...»

       Вже коли всі поспішили «на волю», я нагадав пану Зубчуку про обіцянку познайомити з читацькими смаками найжорстокішого вбивці сучасної України. За кілька хвилин політрук приніс читацький формуляр Онопрієнка, який ми з Миколою Зубчуком почали вивчати разом (йому теж було цікаво, що зараз читає серійник). На звичайному аркуші паперу рука вбивці великими літерами замовила п'ять книжок. Згідно з формуляром, вони були видані йому два тижні тому — 8 листопада:

      1. Віктор Гюго «Трудівники моря» (у центрі роману — боротьба людини із природними стихіями. Найсильніша сцена — двобій героя із гігантським спрутом).

      2. Едгар Райс Берроуз «Володар Марсу» ( на відміну від «Тарзана» — маловідомий фантастичний роман автора, написаний на початку минулого століття, через що наразі виглядає дещо примітивно. Але насичений жорстокими сценами знищення цивілізацій).

      3. Рос Макдональд «Людина з могили» (автор — класик жанру крутого американського детективу. Головні герої — цинічні злочинці, що планують навмисні вбивства заради збагачення. Сюжет хитро закручений).

      4. Ірина Гуро, Лідія Фоменко «Барбюс» (радянська серія ЖЗЛ про відомого комуніста i письменника з нелегкою долею).

      5. Олександра Мариніна «Ім'я потерпілого ніхто» (у Пітері жорстоко вбили пенсіонерку, у Москві — її колишню невістку та чоловіка. Вбивцю шукає Анастасія Каменська).

      А взагалі, бібліотека установи дуже велика — 13 тисяч примiрникiв на всі смаки, до того ж постійно оновлюється. I хоча перечитати все у Онопрієнка не вистачить часу, але ж i поспішати йому вже нікуди.

  • «Поверніть нам Україну!»

    ...Поїздка у Крим до друзів лише на перший погляд здавалася мені приємною пригодою, а в реальності подорож перетворилася на постійне нервування, втрачений час та зустріч із людьми, повними розчарування. >>

  • Зцілення за гамбурзьким рахунком

    Збройні сили Німеччини — Бундесвер — мають загалом п’ять госпіталів у різних містах країни. Ми заходимо в той із них, що в Гамбурзі, на Лессерштрасе, 180. Надворі зимно; стоїть густий, як молоко, туман — такого в найбільшому портовому місті ФРН не бачили вже давно. >>

  • Хто рано встає, тому вишиванки — на вибір

    То колись пана було видно по халявах. Нині треба брати вище. На піку популярності — вишиванки. За ними легко ідентифікувати українців, скажімо, в натовпі на Манхеттені, Єлісейських полях чи на ЧС-2014 у Ріо-де-Жанейро. Що вже казати про Україну. >>

  • На півночі, де ялинки ростуть

    Йдеться не про крайню північ, де казкова Герда шукала свого Кая, а про північ Сумщини. Край, утім, не менш красивий, ніж казковий.

    Пам’ятаю, коли ще студенткою–практиканткою вперше приїхала до північних районів області, була вражена дерев’яними будинками, воротами з дерев’яними дашками... >>

  • Хильнемо історії?

    Ще задовго до появи в Тернополі цього незвичайного музейного закладу тут було створено «Самогонну ресторацію» — родинну корпорацію закладів громадського харчування, емблемою якої є долоня із зображеним на ній серцем. Такий символ господарі пояснюють прагненням вкладати у справу своїх рук максимум любові. >>

  • За Київ, до перемоги!

    Осінній недільний ранок для мешканців житлового масиву Троєщина минулого тижня був особливим. Адже на вулицях району можна було побачити німців, що спокійно розгулювати з автоматами в руках та мило посміхалися перехожим. Здавалося, ніби зараз не 2013 рік, а період Великої Вітчизняної і столиця знову окупована гітлерівцями. >>