Гея: смерть і воскресіння

      В Італії в римському видавництві Viella вийшла друком книжка «Смерть землі. Великий Голод в Україні 1932-33 рр.», за редакцiєю Г. Де Роза і Ф. Ломастро («La morte della terra. La grande carestia in Ucraina nel 1932-33», a cura di G. De Rosa e F. Lomastro). Це збірник матеріалів конгресу, присвяченого 70-й річниці Голодомору в Україні, який відбувся у м. Віченца в жовтні 2003 р. під патронатом президента Італії. Місце проведення — Інститут суспільної та релігійної історії м. Віченца, президентом якого є видатний італійський історик Габріеле Де Роза, довічний сенатор Італійської Республіки.

      Пропонуємо вашій увазі роздуми одного з учасників та організаторів конгресу Оксани Пахльовської,  які лягли в основу її виступу на презентації цієї книжки в Італії.

      «Смерть землі». Назва цієї книжки, здається, оминає людину і називає ще одну жертву цієї грандіозної трагедії, якою був Голодомор в Україні 1932-1933 років: землю. Однак ця назва, може, найточніше кодифікує моторошну параболу цього вбивства, — адже  вбити в такий спосіб Людину означало вбити також і Землю. Каїн убивав Авеля, і смерть Авеля означала смерть Великої Матері — Геї. В українських селах ще живі немовлята смоктали груди мертвих матерів. Іконографія комунізму. Павло Тичина писав, що в Україні Христа розп'яли вдруге, і що саме тут, в Україні, умре і Божа Мати, обнімаючи безсилими руками пустельну землю. Це була ще Україна часів громадянської війни. І це було трагічне тичинівське пророцтво наступних за нею років, які принесуть в Україну комунізм на більшовицьких багнетах, а з ним — спустошення і смерть. В цій Україні вже не можна буде воскреснути.

      Історія цього геноциду, при всіх контроверсіях, вже достатньо вивчена*. Є досить досліджень політичних, економічних, демографічних та інших його аспектів. Однак найменш вивченими є етична та психологічна площини цієї безмірної для України трагедії. А це, власне, робить Голодомор одним із ключових питань як для розуміння сьогоднішнього становища України, так і для діалогу, що з такими труднощами будується зараз між Сходом та Заходом Європи. Вже не кажучи про те, що без розв'язання цього питання ніколи не настане реального порозуміння у стосунках між Україною та Росією.

      Історик культури Вадим Скуратівський сказав свого часу, що українська нація впродовж багатьох десятиліть, не знаючи того, жила на краю велетенського цвинтаря, що залишився від України 30-х років. Так, жила на краю цього цвинтаря, того не знаючи, оскільки правда про цей геноцид була ретельно прихована в тоталітарному СРСР, але ця правда була також замовчана і на Заході. Це був наслідок Realpolitik, «реальної політики», — софістикованої стратегії, яку Захід часто застосовував у своїх стосунках з Росією з метою збереження реальної, а часом і фіктивної політичної рівноваги. За цю рівновагу впродовж ХХ століття не раз платилося долею України. Пастка замкнулась: українському суспільству було фактично не тільки заборонено згадувати, — йому було заборонено оплакувати своїх мертвих.

      Скільки їх було? Мова йде про вісім мільйонів, але є вчені, що говорять про десять мільйонів жертв, і все це — впродовж всього лише двох зим. Це був результат дії тієї сліпої машини терору і нищення, з допомогою якої сталінський режим намагався нав'язати примусову «колективізацію», необхідну нібито для того, щоб озброїти країну супроти нацистської загрози. Одначе правда була набагато трагічнішою, і лише проект знищення життєдайного демографічного, національного та економічного джерела нації може пояснити садистську і планомірну жорстокість, з якою діяла ця машина.

      Віками Україну називали «житницею Європи» — саме через плодючість її чорнозему, що зробив її унікальним місцем на планеті. В давні сторіччя італійські і французькі мандрівники писали про Україну як про «райську землю», по якій течуть молочні і медвяні ріки. А в ХХ ст. антилюдська система довела народ цієї землі до канібалізму. Найродючіша на світі земля стала могилою мільйонів. Це є символ комунізму, чорного короля Мідаса, який перетворював на смерть усе, до чого торкався.

      І справді так звана «колективізація» бунтівних селян, названих «куркулями», була свого роду «Endl•sung», радянським варіантом нацистського геноциду, «радикального розв'язання», механізм якого ще потребує поглиблених студій. В українських селян було відібрано все, до останньої зернини. «Закон п'яти колосків» — так називався наказ, згідно з яким розстрілювали на місці, без суду і слідства, матерів, що підбирали на полях кілька колосків, сподіваючися в такий спосіб врятувати конаючих дітей, інакше приречених на смерть. Однак шляхом Голодомору Система намагалася відібрати в людини не лише їжу, а й сенс самого існування, сенс народження і смерті. Голодомор був спрямований на те, аби «вийняти» з України українців, вирвати з коренем демографічно незнищиме осердя нації — і заселити потім цей ще живий цвинтар ордою лоботомізованих руйнаторів. Зрештою, вдалося, — і не вдалося, бо звезені в мертві українські села російські селяни (читайте роман Васілія Гроссмана «Все течет»**), згрібши і спаливши рештки людей, не витримували цього рознесеного над чорноземом запаху смерті й поверталися додому. Але також і вдалося, бо й десятиліття по тому пережитий жах, приниження, нестатки зробили велику частину населення України покірною, не здатною до обурення біомасою. У селах ще в 90-ті роки можна було почути: «Вдома є хліб і сірники — якої вам ще свободи треба?» Навіть сіль була виключена з потреб звиклої до насильницьких бід країни, то чи ж могло йтися про потребу громадянських прав?   

      Ось тому український Голодомор був насправді монструозною лабораторією, в якій божевільний Франкенштейн мріяв створити «Нову Людину», «нового Адама», за словами французького історика Франсуа Фюре. Цей «новий Адам», зліплений з крові і страху, мав бути позбавлений будь-яких людських рис, оскільки єдине призначення його було стати механізмом досконалої машини терору, — механізмом без свідомості, а отже, без сумнівів, механізмом без пам'яті, а отже, без почуттів і прагнень.

      Ось історія, яка лаконічно ілюструє мету цього експерименту, що закінчився людською катастрофою, — однак у кінцевому підсумку також і політичним провалом його авторів.

      Двері хати відчиняються прикладом рушниці. Батька родини вбивають на очах його рідних. Діда і двох підлітків, його онуків, у товарняку відправляють до Сибіру. Старий помре, один з хлопчиків збожеволіє, іншого застрелять при спробі втечі. В хаті залишили тільки дочку. А матір покинули серед поля, щоб вона там вмирала від голоду. Дочці було заборонено годувати матір. Дівчина прокрадалася вночі в поле, повзучи на ліктях у траві, аби принести матері тих кілька крихт, які рятували їй життя.

      Саме ця системна жорстокість — до тріумфуючого садизму — цілковито спростовує будь-які спроби пояснити Голодомор нібито раціональними потребами держави. А одночасно говорить і про те, що недостатньо було одного ката в Кремлі, — в суспільстві системно виховувалася жорстокість як норма поведінки. Спроба створити «Нову Людину» означала викорінення будь-якого почуття приналежності до тисячолітнього світу етичних і почуттєвих цінностей власне людини: до родини, до дому, до нації з її традиціями, до землі з її законами і потребами. Дітей змушували відмовлятися від батьків, українців — від власної мови, селян — від своєї землі, — тільки такою відмовою від людського можна було довести лояльність нелюдській системі. Була проведена колосальна операція лоботомізації суспільства, аби переконати його, що мільйони його власних годівників були насправді «ворогами народу». Знищені фізично, вони мали бути знівечені ще й морально. Знівечені морально, вони мали загинути неоплаканими. «Нова Людина», яка зростала, таким чином, у переконанні, що подібна смерть була справедливою, ставала глиною в майстерних руках цього галюцинуючого Деміурга.

      Герой оповідання Миколи Хвильового «Я (Романтика)» — чекіст, який стає «справжнім революціонером» лише тоді, коли засуджує на смерть, а головне —  вбиває власними руками свою матір, останню моральну перешкоду на шляху його становлення як тотального вбивці. Так матрицид стає ініціацією «Нової Людини», а насправді — Антихриста.

      Сам Хвильовий покінчить з собою в остаточній безвиході 33-го. Брама пекла зачинилася. За ним і за його народом.

      Ось тому саме соціо-психологічно-культурна площина цього геноциду продовжує залишатися простором питань без відповідей. Запитаймо в себе: що стається з людиною, на очах якої вмирають діти, яким ця людина безсила допомогти? Що стається з матір'ю, яка мусить вибирати, кому з дітей дати останній шматок хліба, аби вижила хоч ця єдина її дитина, прирікаючи таким чином інших дітей на смерть? І що загалом відбувається з суспільством, якому відмовлено навіть у праві оплакати своїх мертвих? У такому суспільстві стають можливими безприкладні вияви щедрості й солідарності. Але в цьому самому суспільстві не може не народитися також і та сама зловісна «Нова Людина», — конденсат байдужості, цинізму, безсенсовного насилля, — словом, первісний, так би мовити, архетип «Homo Sovieticus», сп'янілий від вседозволеності у світі, позбавленому моральних норм.

      Відомо, що селянський універсум зберігає ідентичність більше від будь-яких інших суспільних реальностей саме через свою традиційну «нерухомість», закоріненість у землю. Тому, власне, було особливо важко вирвати те коріння, русифікувати і сов'єтизувати цю культурну ідентичність. У момент, коли будь-яка інша форма навернення до нової ідеології виявилася неможливою, як останній спосіб укорінення насилля залишалося знищення, власне, той самий «Endl•sung», — «радикальне розв'язання», яке слугувало б попередженням для інших евентуальних супротивників Системи. Знищити селянство і одночасно знищити інтелігенцію і церкву — це була планомірна акція, спрямована на спустошення цілісного національно-етичного універсуму, який був перешкодою на шляху побудови держави як  простору терору. На місце відповідального громадянина прийшов звиклий до безкарності злочинець.  

      Коли цілковито ліквідується певна суспільна категорія — в надії реформувати її згідно з новими, до того ж абсурдними ідеологічними параметрами, — непоправно руйнується упорядкована і консолідована система цінностей, результат тисячолітньої мудрості поколінь. У випадку української цивілізації мова йшла про те, щоб викорінити культуру, прив'язану до землі глибоким релігійним почуттям, прив'язану до родини, що на цій землі працювала століттями, що будувала тяжкою працею те добро, що їй дарувала ця земля. Спустошити той світ означало породити покоління без пам'яті і віри, — бездушний натовп, здатний без страху профанувати священні цінності. Означало, врешті, знищити етику праці, без якої неможливо сподіватися на будь-який економічний поступ країни.

      «Нова Людина» стала Номадом, готовим гвалтувати конкретну живу землю в ім'я абстрактних мертвих ідеалів. Отруїти навколишнє середовище, зруйнувати екологічну рівновагу, запроектувати Чорнобиль — ось, власне, логічна інволюція цього державного Молоха, непідвладного сумнівам, нездатного визнати фатальні свої помилки, вже не кажучи про те, щоб намагатися їх виправити. Демографічні драми, кризи сільського господарства і загалом усієї економіки, і навіть ті п'ять чи шість мільйонів людей, що емігрували з пострадянської України і працюють нині на добробут інших країн, — величезною мірою усе це є наслідком тієї Порожнечі Життя, яку створила Система в 30-ті роки. З того самого Решета Смерті висипаються й сьогоднішні неокомуністи, що здіймають православні хрести серед кривавих прапорів, — так, нібито не іменем тих самих прапорів була зруйнована вщент і сама церква.

      У повоєнній Європі такі філософи, як Юрген Габермас чи Жак Дерріда, услід за Ханною Арендт, чітко сказали про необхідність свідомості «пост-Голокосту», без якої не була б можливою побудова демократії в Німеччині. Габермас говорив без евфемізмів про необхідність того, аби Німеччина здійснила моральні розрахунки з чорним спадком свого минулого і в такий спосіб забезпечила неможливість повторення нового Освєнціму. Пасивне прийняття власної історії повертає суспільство знову у вимір «непроминального минулого» і робить безсилими заручниками цього минулого нові покоління.

       Джеймс Мейс, один із перших дослідників Голодомору, наполягав на необхідності інтерпретації українського суспільства не просто як суспільства пострадянського, а як суспільства постгеноцидного.

      Литва прийняла закон про вимогу від Росії компенсації розміром до 20 мільярдів доларів за 300 тисяч депортованих співгромадян. Уявімо собі, яку цифру компенсацій мала б право вимагати від Росії Україна за всі ті мільйони мертвих. І це — не рахуючи сотень тисяч людей, замордованих під час репресій, в результаті яких було майже повністю винищено інтелектуальний, творчий, науковий потенціал країни на десятиліття вперед.

      Україна не вимагає компенсацій. Україна попросила лише про справедливість. Попросила лише про те, аби Росія, спадкоємиця СРСР, зробила розрахунки із своїм минулим і визнала свою провину.

      Неможливо повернути до життя померлих. Однак можливо — і необхідно — знати, хто винен у загибелі цих жертв, — і це одна з небагатьох гарантій того, що історія не повернеться до висхідної точки цієї трагедії. У цьому сенсі просити прощення в країни за скоєні щодо неї злочини — це питання не лише етичного катарсису, а й політичної відповідальності. Але до сьогодні від офіційної Росії не надійшло щонайменшого сигналу про визнання цієї вини. Більш того, офіційна Росія не просто не визнає цієї вини, — вона не визнає самого факту Голодомору. Лазар Каганович — великий архітектор Голодомору, другий лише після Сталіна, — спокійно помер більш як дев'яностолітнім пенсіонером при кремлівському дворі. Посол Чорномирдін знущально відповів, що з цим питанням Україна має звернутися до Грузії, позаяк Джугашвілі — родом якраз звідти. Так ніби Гітлер тим злочинець, що австрієць, а не тим, що конструктор пангерманського тоталітаризму.  

      Тоталітарна держава, яка не пережила свого Нюрнберга, не може стати демократичною країною. Туреччина не визнає вірменського геноциду. Більше половини сербів переконані в тому, що ескадрони смерті «Скорпіони», які знищували мирне мусульманське населення Боснії, є насправді національними героями. Статистична розвідка такого авторитетного історика, як Річард Пайпс, засвідчує, що так само більше половини росіян переконані в тому, що Сталін є найбільшим вождем і полководцем усіх країн і народів. Зрештою, президент Путін, який називає крах Радянського Союзу найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття, тим самим засвідчує невикорінимість  цієї суспільної психопатології: адже саме створення радянської тоталітарної системи було — разом з нацизмом — однією з двох найбільших геополітичних катастроф минулого століття. І чи ж маємо відтак дивуватися, що колишні гулаги нині — привабливий пункт «адреналінового туризму»? Росія не тільки не компенсує українців та інші народи за нанесені їм втрати через постійні окупації, депортації, залишені по собі економічні й культурні руїни. Росія шантажує непокірних сусідів енергоносіями і паралельно заробляє гроші на туристах, що розважаються в цьому просторі смерті, — заробляє на страдницьких тінях закатованих там людей, серед яких, до речі, чимало і власних загиблих співвітчизників...

      Якби щось подібне сталося в Освєнцімі, — повстав би цілий світ. Яка є тому причина, що Росії можна те, чого не можна жодній цивілізованій країні? Мабуть, причина в тому, що цивілізований світ встановлює параметри цивілізованості лише цивілізованим країнам. Це одне. А інше те, що існуючий стан речей слугує підтвердженням невтішного факту: виявляється, існують жертви «першої категорії», а є також жертви другорядні, третьорядні й далі, — і так в арифметичній прогресії. Іншими словами, якщо суспільство має свідомість і мужність вимагати відповіді за нанесену собі шкоду, з таким суспільством рахується світ. І з таким суспільством рахується сам винуватець трагедії, — адже Росія Путіна вибачилася перед Польщею за знищення 20 тисяч польських офіцерів — цвіту польської армії — в Катині. Однак якщо саме це суспільство спить на кістках власних батьків, — об'єктивно воно стає суспільством меншовартісних людей. І своєю покорою та несвідомістю запрошує до подальшого над ним знущання. Радянська Україна, звісно, й не могла себе захистити. Однак пострадянська офіційна Україна в цьому питанні теж виявилася занадто непослідовною і двозначною, аби здобутися на повагу до своїх трагедій у світі.       

      Великою мірою саме тому й продовжується та «змова мовчання» щодо Голодомору, яку ми бачили і в 30-ті роки. Адже на Заході й сьогодні великою мірою діє «the Allied Scheme of History», «схема історії союзників», як називає цей феномен британський історик Норман Дейвіс. Звичайно, важать російські газ і нафта, але цього недостатньо. Захід щойно зараз починає процес порівняння й «паритаризації» нацизму й комунізму (за останні кілька років вийшли десятки книжок на цю тему), хоча та ж сама Ханна Арендт говорила про це вже відразу по закінченні Другої світової.   

      До речі, саме факт цієї «змови мовчання» між Росією та Заходом з приводу ряду історичних трагедій посткомуністичного світу — згадати хоча б нещодавнє контроверсійне святкування 60-ліття Перемоги над нацистською Німеччиною, — є причиною гіркого розчарування народів Східної Європи, що чаїть у собі початки майбутніх геополітичних криз. Після падіння Берлінського Муру ці суспільства  мріяли лише об'єднатися з Європою як вільні народи з вільними народами. Однак після тяжкої боротьби проти двох тоталітаризмів, — боротьби, за яку Схід Європи заплатив непомірно високу ціну, — ці країни опинилися в Європі «подвійних стандартів», в Європі надмірно «гнучкої» «реальної політики», — словом, у тій Європі, частина якої й сьогодні готова швидше пожертвувати  майбутнім тих чи інших народів, аби не порушувати питань, які не подобаються Москві. Внаслідок цього Стара Європа може не дивуватися тому, що Нова Європа дивиться більше в бік Вашингтона, ніж Брюсселя.

      І все ж та Україна, яка восени 2004 року вийшла на площі своїх міст утвердити демократичні цінності, протестуючи проти фальсифікацій на президентських виборах і проти корумпованого режиму на утриманні Москви, — це була та Україна, яка зберегла духовний спадок мучеників сталінського режиму і вкотре опротестувала чергову спробу «соціальної інженерії», такої зужитої і все ж знову і знову гальванізованої згідно з кремлівським сценарієм. Ця Україна знову йшла на смертельний ризик, — Москва схилялася до того, щоб  спровокувати громадянську війну, і в кожному разі була готова задушити цей протест у крові. На українську столицю рухалися танки. Це не був знуджений спокій європейських референдумів «за» чи «проти» Європи. Це був захист Європи, за який українські інтелектуали і підприємці, студенти, робітники і ті ж самі селяни були готові заплатити ціною власного життя, — на тлі ряду політичних лідерів тієї самої Європи, які наввипередки хвалять президента Путіна за «демократичні перетворення», — знаючи, що навіть самому президентові Путіну відомо, яка це неправда.

      Протест українського суспільства був мирний. Може, це і була одна з ознак його сили.  Спокійна твердість українського народу перемогла. Перша фраза італійського телебачення, що коментувало початок Помаранчевої революції, була така: «Люди вийшли на площі, аби захистити власну гідність». А перша фраза, що оголошувала перемогу демократичної опозиції, звучала так: «Переміг український народ». Так, тому що тріада «гідність — народ — Європа» і є для України її вистражданою формулою демократії.

      Нещодавно помер один із найвидатніших філософів сучасності — Поль Рікер. «Пам'ятати, забути, простити» — так називається одна з його останніх книжок. Це великою мірою формула всієї його герменевтики. Не можна забути, не пам'ятаючи, і відтак, не маючи пам'яті, не можна і простити. І справді, минуле набуває виміру «того, що було», а відтак, «того, чого більше немає», лише в проекції на майбутнє, як каже Рікер. З цієї точки зору, Помаранчева Революція стала щонайкращою терапією «історичної травми», ліками для пораненої пам'яті, тому що вивела на передній план зв'язок теперішнього з майбутнім стосовно зв'язку теперішнього з минулим.

      На жаль, в Україні до сьогодні не було можливим поставити пам'ятник жертвам українського Голокосту. Одне з перших рішень нового Президента України Віктора Ющенка стосувалося, власне, увічнення пам'яті жертв Голодомору. Однак не йдеться про пам'ятник із каменю. На київських схилах має розкинутися калиновий гай. Калина в снігу — здалеку здаватиметься, що це Земля-Гея — сходить кров'ю. Але навесні хвиля білого цвіту вкриє собою той кривавий колір. І так назавжди.

      Українське суспільство почало долати свою трагедію в ту хвилину, коли перед очима цілого світу сказало: «Я пам'ятаю, — отже, я існую». І потім: «Я існую, — отже, я повстаю».

      І це найкраще побажання всім людям доброї волі, які почувають себе здатними зробити свій внесок у це спільне зусилля протистояння. Заради кращого майбутнього. Заради всіх і кожного. Пекло може почекати, якщо ми всі візьмемося за руки. Навіть поверх найвищих мурів наші руки з'єднаються, якщо ми зуміємо захистити інтелектуальну чесність як найвищий здобуток європейської цивілізації.

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА,

зав. кафедрою україністики Римського університету «Ла Сап'єнца».

      * На презентації був присутній історик Андреа Грацйозі, що першим в Італії порушив мовчання навколо історії Голодомору у своїй відомій книжці «Листи з Харкова» (Lettere da Kharkov, Турин, Ейнауді, 1991), яка нині перекладається українською. Навесні 2004 року в римському видавництві «Ліберал» вийшов друком, нарешті, італійський переклад книжки «Жнива скорботи» Роберта Конквеста (Лондон, 1986), завдяки якій і почалося на Заході системне вивчення проблеми Голодомору. Цей переклад побачив світ завдяки зусиллю двох італійських істориків: Етторе Чіннелла (автор післямови) та Федеріго Арджентьєрі (автор передмови). Було б не зайвим додати, що цей переклад пролежав в Італії без руху впродовж вісімнадцяти років. Це ще одне підтвердження «ветування» цієї теми навіть на сьогоднішньому Заході. 

      ** Заборонений у СРСР, цей роман вперше вийшов в англійському перекладі: «Forewer Flowing», Нью-Йорк, 1972.