Гаплик рожевому слонику

      Пригадайте, куди найперше біжить ваша дитина, коли повертається із садочка чи зі школи? Авжеж, до свого найближчого й найвірнішого друга: до телевізора. Отож нам захотілося дізнатися, що ж найбільше цікавить українських діточок — і тих найменших, які щойно навчилися клацати пультом дистанційного управління, і старшеньких, у яких уже виробилися стабільні вподобання й пріоритети.

      Що ж пропонують наші телеканали дітям? Як виявилося, дитячих передач, отих традиційних, із ведучими, які показують дитячі малюнки, розмовляють із ляльковими зайчиками чи свинками, практично не залишилося. Й навіть ядучо-рожевий слоник, із рухомим напівпристойним хоботом, що розважав діточок на Першому національному, кудись зник. І тьотя із солодкавим голосом, яка разом зі слоником розповідала казочки й заохочувала дівчаток і хлопчиків дивитися вечірню казочку, щезла разом зі своїм хоботастим другом. Гай-гай, що ж залишається робити втомленим батькам, котрі прийшли після роботи й хочуть, аби їхні непосидючі крихітки хоча б на хвильку дали їм спокій? Виявляється, альтернатива вечірній казочці є. А вечірню колисанку викинули з ефіру, скоріш за все, не через її фатальний рівень та фальшиво-сюсюкальний тон ведучої, а через економічні причини — в дитячу передачу не можна втулити рекламу, а отже, вона збиткова.     

      Провівши бліц-опитування серед молодих батьків та їхніх дітей, я виявила дивовижну річ. Виявляється, найулюбленіша дитяча передача — це серіал «Нє радісь красівай»! І дивляться це російське мило не лише дівчатка-підлітки, а й шестирічні хлопчики. І відірвати їх від екрана не можна. Зворушлива історія секретарки-попелюшки із залізною пластинкою на зубах настільки захопила  шестиліток, що вони просять батьків переписати пісеньку, яка звучить у фільмі, а тоді співають її хором у садку! На другому місці у цьому рейтингу дитячих телевізійних хітів стоїть серіал «Мая прєкрасная няня», за ним іде безкінечний бразильський «Клон».

      Окреме місце займають мультиплікати. Японські «Покемони» скорили серця практично всіх дошкільнят і молодших школярів. Ненав'язливі завдання, які ставить їм вкрадливий голос з екрана, на кшталт: «Любі діточки, взагалі покемонів існує 150, але сьогодні в нашій серії ви побачили лише 30. Ану, чи зможете ви пригадати їхні імена?» А потім кожна дитинка, загіпнотизована отим лагідним чоловічим голосом з екрана, звісно ж, чіплятиметься до матусі чи татуся й канючитиме, щоб їй купили  іще й іще одного (десятого, п'ятдесятого, сто п'ятдесятого) потвору-перевертня. До речі, тут крихітки набувають і позитивних навичок: розвивають пам'ять, пригадуючи імена чергових ротатих і окатих покемончиків,  і вчаться рахувати до ста п'ятдесяти! До того ж, нема чого кривити душею, переклад українською мовою покемонських пригод на каналі НТН був цілком  фаховий. Тож діти водночас ще й можуть повчитися  рідної мови.

      Не можна промовчати й про такий чудернацький телеексперимент, як написання дрібнесеньких українських титрів. Це має досить комічний вигляд і в дорослих кінофільмах — коли оригінальний текст звучить англійською чи французькою, актор перекладає його російською, а дотепні дядьки, які чітко виконують закон про державну мову, пишуть український переклад. Я уявляю, як «вкраїнські патріоти» з огидою вимикають звук у телевізорах і пильно вдивляються у моторошно безграмотні українські титри! А що вже казати про маленьких діточок, більшість iз яких ще й читати не може? Навіщо в мультиках титри? Що це — знущання над законом про мову? Тонкий гумор? Гуманне бажання дати заробити неграмотним студентам-перекладачам? Адже телевізійні діячі не можуть не знати, що в усьому світі, навіть там, де іноземні фільми не озвучують, а лише пишуть титри (так, наприклад, як у Польщі), телевізійну продукцію для дітей озвучують завжди! Бо добре розуміють, що хоч яка б здібна до читання була дитина, вона ніколи не встигне прочитати  дрібнюсінькі літери внизу телевізійної картинки.

      Саме такі українські титри з'являються в усіх російськомовних мультиках донецького чи дніпропетровського каналу «Україна». Недільна дитяча  (україномовна!) передача «Срібний апельсин», напевно, за задумом авторів, має втаємничити юних глядачів у тонкощі рідної мови. Задля цього передачу ведуть дві дівчинки — Соня та Аня. Вони активно спілкуються одна з одною, безперервно вимахуючи руками, що, напевно, має уособлювати режисерську знахідку, такий собі «оживляж», награно сміються, кривляються й сяк-так розігрують придумані для них діалоги. Цілком можливо, що ці дівчатка  — з україномовних родин, чудово, що такі родини є у Донецьку, але за що ж мають страждати глядачі, спостерігаючи за цілком бездарними потугами «зіграти» свої ролі двох юних ведучих? Не кажучи вже про такі перли: «Треба заробити гарні відмітки у школі», «В мене живіт дуже хворіє» та ін. Після цього, подивившись чудові радянські мультфільми з блискучими текстами у виконанні А. Папанова, О.Табакова, Г.Буркова, глядачі, безумовно, дійдуть висновку, що все українське — рогате, жлобське й жахливе. «Чьто і трєбавалась даказать!»

      Отже, помандрувавши різними телеканалами у пошуках дитячих передач, можна констатувати: по-перше, вечірню колисанку успішно замінило російське мило. Цілком можливо, що рівень цих «душещіпатєльних» історій саме відповідає вікові 6—10-річних діточок. По-друге, японські, диснеївські, російські й українські мультики майже у вісімдесяти відсотках ідуть на українських телеканалах у російськомовному варіанті, а задля галочки їх прикрашають україномовними титрами. І нарешті, по-третє, (оптимістичне): наші діти розумні й допитливі, бо дуже люблять гру «Самий умний», а розфарбовані, схожі на циркових ліліпутів, учасники програми «Хочу стати зіркою»  їх практично не цікавлять.

Ніна ВОРОН.